Вацурас і Купатанце проти ARGE (C-22/08 та C-23/08) — справа, розглянута Європейським Судом Справедливості, яка стосується понять «працівник» та «соціальна допомога» згідно з правом Європейського Союзу.

Факти Двоє громадян Греції, пан Вацурас та пан Купатанце, влаштувалися на роботу у Федеративній Республіці Німеччина, яка мала низьку оплату та тривала відносно обмежений період часу. Після цього періоду роботи вони обидва стали . Через безробіття їм було надано соціальну допомогу від ARGE (німецького агентства зайнятості). Однак через короткий проміжок часу їхню допомогу було припинено, при цьому ARGE посилалася на положення німецького законодавства§ 7, 1 Sozialgesetzbuch Zweites Buch – Grundsicherung für Arbeitsuchende., яке виключає отримання соціальної допомоги іноземними громадянами, якщо їхнє право на проживання виникає виключно внаслідок пошуку роботи. Це німецьке положення ґрунтувалося на статті 24(2) Директиви про громадянство Союзу, яка говорить, що держави-члени не зобов'язані надавати допомогу протягом більше трьох місяців іноземним шукачам роботи, право на проживання яких виникає виключно внаслідок пошуку роботи.

Обидва чоловіки безуспішно подали заперечення проти цього рішення про скасування допомоги, після чого вони оскаржили це рішення в Соціальному суді в Нюрнберзі. Після цього суддя Нюрнберзького суду вирішив передати справу до Європейського Суду Справедливості для отримання попереднього рішення.

Перше юридичне питання Перше (і головне) юридичне питання, поставлене Нюрнберзьким судом, було

Чи сумісна стаття 24 (2) Директиви 2004/38 Європейського Парламенту та Ради від 29 квітня 2004 року зі статтею 18 ДФЄС (раніше стаття 12 Договору про заснування ЄС), що розглядається разом зі статтею 45 ДФЄС (раніше стаття 39 Договору про заснування ЄС)?

Важливо зазначити, що це правове питання ґрунтується на презумпції того, що пан Вацурас та пан Купатанце не були працівниками у значенні статті 45 ДФЄС. Якби німецьке агентство зайнятості кваліфікувало їх як працівників, вони мали б повне право на всі німецькі виплати на підставі статті 24(1) Директиви про громадянство, яка гарантує рівне ставлення до працівників та забороняє дискримінацію за ознакою національності. Однак, після твердження вітчизняного агентства зайнятості про те, що вони не є працівниками, це правове питання стосується того, чи була відмова у виплатах виплат на підставі статті 24(2) Директиви про громадянство сумісною з давньою судовою практикою, встановленою на основі статей 18 та 45 ДФЄС первинного права ЄС.

Рішення суду щодо першого питання

Про статус працівника Хоча Нюрнберзький суд спирався на презумпцію, що пан Вацурас та пан Купатанце не були працівниками у значенні статті 45 ДФЄС, Європейський Суд Справедливості, тим не менш, розширив питання про те, чи слід було їх кваліфікувати як працівників. Суд, що звернувся з проханням, дійшов висновку, що вони не були працівниками на тій підставі, що професійна діяльність пана Вацураса не забезпечувала йому засобів до існування, а зайнятість пана Купатанце тривала трохи більше одного місяця. Таким чином, короткочасний та низькооплачуваний характер зайнятості перешкоджав кваліфікації як «працівника» у значенні статті 45 ДФЄС.

Однак Європейський Суд Справедливості, хоча й підтверджує принцип, що національний суд повинен визначати, чи виконано фактичні умови, що призводять до застосування правила Європейського Союзу, продовжує цитувати кілька попередніх рішень Європейського Суду Справедливості, що стосуються статусу працівника. У цих цитованих рішеннях рішуче підкреслюється широкий характер поняття «працівник», що повторює офіційну точку зору Суду про те, що будь-яка особа, яка виконує послуги протягом певного періоду часу для та під керівництвом іншої особи, за що отримує винагороду, вважається працівником у значенні статті 45 ДФЄС.ECJ 1986, Case Lawrie Blum 66/85 ECR 2121, §§ 16- 17; ECJ 1992 Case Bernini C3/90 ECR I1071, §14; ECJ 2004, Case Trojani C456/02 ECR I7573, §15 Як наслідок, будь-яка особа, яка здійснює реальну та справжню діяльність, що не є суто другорядною чи допоміжною, вважається працівником,Case 53/81 Levin ECR 1035. і ні обмежений розмір винагороди,see Case 344/87 Bettray ECR 1621, paragraph 15, and Case C10/05 Mattern and Cikotic ECR I3145, paragraph 22; see Case 53/81 Levin ECR 1035, paragraphs 15 and 16, and Case C317/93 Nolte ECR I4625, paragraph 19); see Case 139/85 Kempf ECR 1741, paragraph 14). ні обмежена тривалість діяльності,see Case C3/90 Bernini ECR I1071, paragraph 16, and Case C413/01 Ninni-Orasche ECR I13187, paragraph 25. не можуть вважатися достатніми для виключення особи з сфери застосування статті 45 ДФЄС.

Щодо сумісності статті 24(2) Директиви про громадянство з первинним правом ЄС Дотримуючись гіпотези національного суду про те, що пан Вацурас та пан Купатанце не були працівниками, Європейський Суд Справедливості тепер запитує, чи сумісна відмова у виплаті допомоги на підставі статті 24(2) Директиви про громадянство з положеннями первинного права ЄС, статтями 18 та 45 ДФЄС. Це питання сумісності між положенням вторинного права ЄС та положеннями первинного права ЄС виникає через довгу низку прецедентної практики, встановленої Європейським Судом Справедливості на основі останніх положень, які надають широкий захист шукачам роботи, які не є працівниками.

Міркування Суду щодо цього головного правового питання можна поділити на два окремі висновки.

По-перше, Суд цитує численні попередні рішення Суду Справедливості, щоб визначити умови, які повинні виконувати шукачі роботи, які не є працівниками, щоб отримати захист згідно з первинним правом ЄС. Він робить це, зазначаючи, що громадяни ЄС, які шукають роботу в інших державах-членах, також є працівниками згідно зі статтею 45 ДФЄС,Case C-258/04 Ioannidis ECR I-8275, §21. і що виплати, спрямовані на сприяння доступу до зайнятості на ринках праці цих держав-членів, відповідно, також повинні бути захищені згідно з цією статтею.Case C-138/02 Collins ECR I-2703, §63, and Ioannidis, §22 Однак, Суд нагадує, що держава-член може вимагати «реального зв’язку» між шукачем роботи та ринком праці відповідної держави-члена,Case C-224/98 D'Hoop ECR I-6191, §38, and Ioannidis, §30 зв’язку, який може бути встановлений, якщо відповідна особа справді шукала роботу у відповідній державі-члені протягом розумного періоду.Collins, §70 Як наслідок, Суд доходить до двох умов, які повинні бути присутніми для того, щоб шукачі роботи, які не є працівниками, потрапили під захист первинного права ЄС: з одного боку, вони повинні встановити реальний зв’язок з державою-членом, а з іншого боку, лише виплати, спрямовані на сприяння доступу до ринку праці, можуть претендувати на захист.Vatsouras and Koupatantze, §40.

По-друге, Суд повертається до основного питання сумісності, а саме до питання про те, чи можна виправдати той факт, що Вацурасу та Купатанце було відмовлено у виплатах допомоги згідно зі статтею 24(2) Директиви, враховуючи цей захист, що надається шукачам роботи, які не є працівниками, згідно з первинним законодавством ЄС. Однак, замість того, щоб з'ясувати, чи дійсно Вацурас та Купатанце відповідають двом вищезгаданим умовам, і чи, отже, відмова має призвести до несумісності, Суд ставить під сумнів застосування самої статті 24(2) Директиви. Він зазначає, що виплати необхідно аналізувати відповідно до їх результатів, а не формальної структури, і робить висновок, що оскільки відповідна німецька допомога із соціальної допомоги вимагає, серед іншого, від осіб бути здатними заробляти на життя, її слід розглядати як таку, що має на меті полегшити доступ до ринку праці. Тому, Суд робить висновок, що її не можна розглядати як «соціальну допомогу» згідно зі статтею 24(2) Директиви, і відступ, передбачений статтею 24(2), не застосовується. Як висновок, не можна знайти жодної несумісності між Директивою та первинним законодавством, оскільки відсутня наявність «соціальної допомоги», необхідної для початку застосування самої Директиви.

Критика рішення щодо першого правового питання Обидва висновки в рішенні Європейського Суду Справедливості у справі Вацураса та Купатанце зустріли критику.

По-перше, Суд, як видається, дотримується дуже широкого тлумачення поняття «працівник» відповідно до статті 45 Договору про функціонування Європейського Союзу.E. Guild & P. Minderhoud, The First Decade of EU Migration and Asylum Law, Martinus Nijhoff Publishers, 2011, 90. Це особливо актуально з огляду на ситуацію пана Купатанце, оскільки загальний строк його працевлаштування становив лише півтора місяця, що є меншим за три- або шестимісячний поріг, який зазвичай встановлюється у конкретних нормативних актах. Зазначається, що це розмиває межі між працівником та особою, яка не є працівником, і може призвести до питання, чи попередні періоди працевлаштування взагалі залишатимуться релевантним критерієм у майбутньому.E. Guild & P. Minderhoud, The First Decade of EU Migration and Asylum Law, Martinus Nijhoff Publishers, 2011, 90.