Садиба на Андріївському узвозі, 18 — комплекс будинків у Подільському районі міста Києва, на Андріївському узвозі, під номером 18 і літерами А, Б, В, Г, Д і Е. Зведений у 1880 році за проєктом архітектора П. Спарро і значно перебудований із розширенням об'ємів у 1891 році за проєктом архітектора А.-Ф. Краусса. Має статус пам'ятки архітектури та містобудування місцевого значення (охоронний № 652-Кв).

Історія Ділянка, де стоїть сучасний будинок № 18, була забудована однією з останніх на Андріївському узвозі. Так, на планах узвозу середини XIX століття та 1864 року будь-яка забудова відсутня, на фотографії 1870 року на місці садиби видно лише стежку, що вела до кладовища Фролівського монастиря на Замковій горі. Перша архівна згадка про садибу датована 1874 року — це документ з Київської палати кримінального та цивільного суду, згідно якого ця ділянка площею належала київському купцеві 2-ї гільдії Дементію Івановичу Жукову (1831—?). Він походив з рильських купців 2-ї гільдії, з початку 1872 року і до кінця 1884 року був зарахований до київських купців, проте у 1885 році не надав даних про свій капітал, тому гільдія виключила його зі своїх лав і зарахувала до міщанського стану; дружину його звали Наталія. Дементій Жуков планував збудувати на Андріївському узвозі двоповерховий мурований будинок і дерев'яний сарай, втім, ці плани так і не були реалізовані, можливо, через погіршення фінансового стану власника. 3 липня 1879 року Жуков продав ділянку колезькому секретареві Якову Павловичу Мощинському. Розташована під схилом Замкової гори, ділянка мала трапецієвидну форму, витягнуту вглиб, з характерним для підгірних ділянок терасним ландшафтом. Одразу ж після покупки новий власник запланував зведення дерев'яного двоповерхового із підвалом будинку на червоній лінії вулиці, дерев'яного сараю на подвір'ї та бесідки. Архітектор П. І. Спарро склав проєкт будинку, затверджений 14 липня того ж року міським архітектором А. Геккером. Двоповерховий будинок зводився у 1879—1880 роках, він займав лише частину садиби по фронтальній лінії. Фасад будинку шириною на чотири вікна був декорований дерев'яними різьбленими лиштвами та карнизом, на першому поверсі була 6-кімнатна квартира, на другому — 5-кімнатна; вхід, на відміну від сучасного будинку, розміщувався ліворуч.

Через будівництво Яків Мощинський вліз у борги і, не маючи змоги їх оплатити, 14 листопада 1880 року продав садибу подружжю Ярославських — Івану Івановичу та Ксенії Прокопівні. Вони збудували на верхній терасі подвір'я дерев'яний флігель, за проєктом архітектора А. Дубицького. Це була типова для київської житлової забудови дерев'яна споруда, прикрашена різьбленими лиштвами, колонками та карнизом. Іван Ярославський походив з київських міщан, був ювеліром, а в 1875 році зарахований до купців 2-ї гільдії. У садибі він розмістив майстерню з виготовлення срібного та бронзового церковного начиння.

Після смерті Івана Ярославського у 1885 році садибу на Андріївському узвозі повністю успадкувала його дружина Ксенія. Незабаром вона вийшла заміж за чоловікового підмайстра Йосипа Хомича Ребенка, який приїхав з Любеча і був набагато молодший за свою нову дружину. У 1891 році Ксенія вирішила перебудувати чільний будинок, розширивши його по всьому вуличному фронту садиби. Проєкт перебудови склав технік-будівничий А. К. Краусс. Цікаво, що на кресленні 1891 року розписався по довіреності Йосип Ребенок, адже Ксенія була неписьменною. Після перебудови будинок набув сучасної Г-подібної форми, приблизно тоді ж другий поверх обклали цеглою. Забудова садиби відрізнялася максимально ефективним використанням невеликої за площею ділянки із складним рельєфом: за чільним будинком і флігелями існували сходи, що вели до споруд верхньої тераси, звідки відкривався чудовий вид. У 1896 році подружжя придбало сусідній будинок № 20, власником якого став Йосип, а Ксенія лишалася одноосібною власницею будинку № 18.

Йосип Ребенок продовжив ювелірну справу Івана Ярославського, виготовляючи ювелірне церковне начиння для різних церков і навіть для Києво-Печерської лаври, став купцем 2-ї гільдії. Незабаром в обох садибах діяли ювелірні майстерні, відомі навіть за межами Києва, у будинку № 20 — ювелірний магазин, також у садибах розміщувалися іконописні та живописні майстерні Вигурова, Дьяченка, Рогожина. Окрім того, Йосип Ребенок обіймав посаду старости подільської Успенської церкви. Він помер у своїй садибі в 1943 році, в роки німецької окупації Києва.

У радянський час у будинку були комунальні квартири, а 1982 року будинки № 18 А, Б, В, Г і Д були здані в оренду Київському творчо-виробничому об'єднанню «Художник» для створення творчого центру художників міста Києва, пізніше художники заселили і кілька сусідніх будинків. Саме це стало поштовхом до ревіталізації Андріївського узвозу в середині 1980-х років, коли в квітні 1985 року за ініціативи художників тут був проведений перший вернісаж, а потім на День Києва стали проводитися щорічні мистецькі фестивалі. Одним із творчих центрів узвозу стала садиба № 18, де розмістилися майстерні Спілки художників України, в яких працювали такі митці як Лариса Годунова, Леонід Жабинський, Петро Карнаухов, Вадим Корженко, Юрій Кутилов, Віталій Мовчан, Рита Пашкевич, Микола Сологуб, скульптор Іван Дідур. На подвір'ї будинку розташовувалася майстерня художника-кераміста Леоніда Богинського.

За незалежної України садиба стала предметом численних судових спорів. У 1998 році Кабінет Міністрів України рекомендував передати садибу Національній спілці художників, яка у 2000 році уклала договір оренди з Подільською РДА. У грудні 2002 року цей орган влади прийняв рішення, за яким будинки садиби не підлягають приватизації, а в 2004 році передала будинок в оренду фірмі ТОВ «Авіантбуд». Ця передача оскаржувалася в суді, адже договір із попереднім орендарем — Київською спілкою художників — розірваний не був, проте суд відхилив позов. У жовтні 2007 року будинки А (пл. 562,1 м²), Б (пл. 139,2 м²) і В (пл. 139,2 м²) включили до переліку об'єктів, що підлягають приватизації та одразу ж продали їх ТОВ «Авіантбуд».

У 2011 році власник садиби планував відкрити в ній ресторан. Того ж року будинок № 18-А внесли до Державного реєстру пам'яток як пам'ятку архітектури та містобудування місцевого значення. У 2012 році планувалося знести будинок і збудувати на його місці житлові апартаменти з офісним центром, закладами торгівлі, громадського харчування та підземним паркінгом, проте цього не сталося. Жодних робіт з будь-якого ремонту, реконструкції чи реставрації не проводилося, після 2012 року художників відселили, а порожні будинки поступово руйнувалися. У 2013—2014 роках у головному будинку частково обвалився дах, у 2021 році він провалився повністю.

Черговий виток скандалів навколо садиби стався восени 2025 року. До цього, в 2024 році суд зобов'язав власника підписати охоронний договір на будинок — пам'ятку архітектури, та розробити проєкт його реставрації. Концепція реставрації передбачала виключно консерваційно-відновлювальні роботи — без надбудов, перепланувань чи втручання в оригінальну структуру і була погоджена з Департаментом охорони культурної спадщини. За інформацією КМДА проєкт передбачав лише роботи, що спрямовані на укріплення фундаментів і стін, реставрацію фасадів та автентичних елементів будівлі, відновлення благоустрою й реставрацію інтер'єрів із максимально можливим збереженням історичних деталей, особлива увага мала бути спрямована на реставрацію та відновлення ліпного декору та інших історичних елементів. Влітку 2025 року почалася реставрація будинку, проте вже в середині вересня активісти із захисту пам'яток забили на сполох. За їхніми твердженнями у процесі робіт в будинку повністю знищили автентичні інтер'єри та зруйнували внутрішні перекриття, а до цього влітку розібрали й оригінальну різну дерев'яну веранду на внутрішньому подвір'ї. 18 вересня КМДА видала припис із вимогою негайно припинити будь-які роботи в садибі та надати доступ для обстеження будинку. Однак за інформацією від активістів роботи в будинку продовжилися

Опис Головний будинок садиби розташований на червоній лінії забудови, на різкому вигині вулиці, тильним фасадом примикає до схилу Замкової двоповерховий, стримано декорований у спрощених формах неоренесансу, у плані трапецієвидний через відповідну форму ділянки. Чільний фасад симетричний, п'ятидільний, трьохосьовий, на дев'ять вікон, завершується простим карнизом із дентикулами. Осі виділені розкріповкою та рустованими лопатками, центральна вісь завершується декоративним аттиком із слуховим вікном горища, обабіч центральної осі розташовані два прямокутні балкони з кованими решітками. Вікна прямокутні, без лиштв, прикрашені пласкими замковими каменями, під вікнами першого поверху — дентикули, другого поверху — фільонки, у міжвіконному просторі першого поверху — рустовані лопатки, над брамою на внутрішнє подвір'я — три невеликі віконця двірницької, розділені колонками з канелюрами.

Центральний вхід до будинку розташований на центральній осі, збереглися старовинні дерев'яні двостулкові двері, декоровані різьбленням у вигляді двох неоренесансних портиків, які стали візитівкою садиби, над ними — оригінальний номерний знак. На правій осі — в'їзд на внутрішнє подвір'я, закритий кованими фігурними ґратами. Станом на 2011 рік над аркою в'їзду зберігалася металева табличка імперських часів, яка свідчила, про страхування будинку від пожежі в Московському страховому товаристві, втім, вже на фотографіях 2012 року цієї таблички не видно.

Окрім чільного будинку в садибі станом на початок 2010-х збереглися двоповерховий житловий флігель, який розташовувався паралельно головному будинку, підпірна стінка зі сходами на терасу, де стояли два двоповерховий флігелі, один з яких був дерев'яний, прикрашений різьбленням, і один одноповерховий, на задвірках ділянки був невеликий сад. Вже на ті часи флігелі садиби перебували в аварійному стані.

Садиба є типовим зразком малоповерхової житлової забудови Києва кінця XIX століття та органічно вписаний в забудову Андріївського узвозу.

Галерея

Примітки

Джерела

Посилання