Програми структурної перебудови (SAP) складаються з позик (кредитів на структурну перебудову; SAL), що надаються Міжнародним валютним фондом (МВФ) та Світовим банком (СБ) країнам, які переживають економічні кризи. Їх заявленою метою є коригування економічної структури країни, підвищення міжнародної конкурентоспроможності та відновлення її платіжного балансу.

МВФ та Світовий банк (дві установи Бреттон-Вудської системи) вимагають від країн-позичальників впровадження певної політики для отримання нових позик (або зниження процентних ставок за існуючими). Ця політика зазвичай зосереджена на посиленні приватизації, лібералізації торгівлі та іноземних інвестицій, а також збалансуванні державного дефіциту. Пункти про умови, що додаються до позик, зазнали критики через їхній вплив на соціальний сектор.

Програми державного фінансування (SAP) створюються із заявленою метою зменшення країни-позичальника у короткостроковій та середньостроковій перспективі або для адаптації економіки до довгострокового зростання. Вимагаючи впровадження програм та політики вільного ринку, SAP нібито мають на меті збалансувати державний бюджет, знизити інфляцію та стимулювати економічне зростання. Лібералізація торгівлі, приватизація та зменшення бар'єрів для іноземного капіталу сприятимуть збільшенню інвестицій, виробництва та торгівлі, що сприятиме розвитку економіки країни-одержувача. Країни, які не впроваджують ці програми, можуть бути піддані суворій фіскальній дисципліні. Критики стверджують, що фінансові загрози для бідних країн є шантажем, і що бідні країни не мають іншого вибору, окрім як дотримуватися вимог.

З кінця 1990-х років деякі прихильники структурних перебудов (також званих структурними реформами), такі як Світовий банк, говорили про «» як про мету. Стратегічні документи зі скорочення бідності часто критикували за впровадження загальної політики вільного ринку та за відсутність участі країни-позичальника. Щоб збільшити участь країни-позичальника, країни, що розвиваються, зараз заохочують до розробки (PRSP), які по суті замінюють ДСББ. Дехто вважає, що збільшення участі місцевих органів влади у створенні політики призведе до більшої відповідальності за кредитні програми та, таким чином, до кращої фіскальної політики. Зміст PRSP виявився подібним до початкового змісту ДСББ, розроблених банками. Критики стверджують, що подібність показує, що банки та країни, які їх фінансують, все ще надмірно залучені до процесу розробки політики. У рамках МВФ змінився , який, у свою чергу, змінився Розширеною кредитною лінією.

Умови Типові політики стабілізації включають:

зменшення дефіциту платіжного балансу шляхом девальвації валюти скорочення дефіциту бюджету шляхом підвищення податків та зниження державних витрат, також відоме як політика жорсткої економії реструктуризація зовнішніх боргів монетарна політика для фінансування державного дефіциту (зазвичай у формі позик від центральних банків) скасування продовольчих субсидій підвищення цін на державні послуги скорочення заробітної плати зменшення внутрішнього кредиту.

Політика довгострокового коригування зазвичай включає:

лібералізація ринків для гарантування цінового механізму приватизація, або , усіх або частини державних підприємств створення нових фінансових установ покращення управління та боротьба з корупцією (з точки зору неоліберального формулювання «управління» та «корупції») розширення прав іноземних інвесторів порівняно з національним законодавством зосередження економічного виробництва на прямому експорті та видобутку ресурсів підвищення стабільності інвестицій (шляхом допуску іноземних інвесторів) завдяки відкриттю компаній скорочення державних витрат, наприклад, скорочення державної зайнятості

У Вашингтонському консенсусі умови такі:

Дисципліна фіскальної політики; Перенаправлення державних витрат з субсидій («особливо невибіркових субсидій») на широке надання ключових послуг, що сприяють зростанню та потребам бідних, таких як початкова освіта, та інвестиції в інфраструктуру; , що розширюють податкову базу та знижують граничні податкові ставки, мінімізуючи водночас неефективні втрати та ; Процентні ставки, що визначаються ринком і є позитивними (але помірними) у реальному вираженні; Конкурентні обмінні курси; девальвація валюти для стимулювання експорту; Лібералізація торгівлі – лібералізація імпорту з особливим акцентом на скасування кількісних обмежень (ліцензування тощо); будь-який торговельний захист має бути забезпечений низькими та відносно однаковими тарифами; конвертація імпортних квот у імпортні тарифи; Лібералізація прямих іноземних інвестицій; Приватизація державних підприємств; Дерегуляція – скасування правил, що перешкоджають виходу на ринок або обмежують конкуренцію, за винятком тих, що виправдані міркуваннями безпеки, захисту довкілля та прав споживачів, а також обачний нагляд за фінансовими установами; Юридичне забезпечення майнових прав.

Країни-донори МВФ підтримується виключно державами-членами, тоді як Світовий банк фінансує свої позики за рахунок поєднання внесків членів та корпоративних облігацій. Наразі до складу МВФ входить 185 членів (станом на лютий 2007 року), а до Світового банку — 184 члени. Членам призначаються квоти, які переглядаються та сплачуються за ротаційним графіком. Розмір квоти визначається часткою країни-донора у світовій економіці. Однією з критичних зауважень щодо програм структурної перебудови (SAP) є те, що країни, які надають найбільшу допомогу, мають занадто великий вплив на те, які країни отримують позики та супутні програми структурної перебудови. Однак найбільший донор має лише 18% голосів.

Деякі з найбільших донорів:

Сполучене Королівство Сполучені Штати (18%) Японія Канада (2%) Німеччина Франція

Див. також

План Бальцеровича Бреттон-Вудська система Борг

Угода стенд-бай МВФ Міжнародний валютний фонд

Неолібералізм Вашингтонський консенсус Світовий банк

Примітки

Бібліографія

Посилання

Інформаційний бюлетень МВФ щодо умовності