Бунт Желіговського (, також , ) — польська операція під фальшивим прапором, очолювана генералом Люціаном Желіговським у жовтні 1920 року, яка призвела до створення Республіки Серединної Литви. Юзеф Пілсудський, Начальник держави Польщі, таємно наказав Желіговському провести цю операцію і розкрив правду лише через кілька років.
Друга Річ Посполита офіційно анексувала Вільнюс та Віленський край 4 березня 1922 року, а 15 березня 1923 року цей район був визнаний Радою послів польською територією. Це рішення не визнала Литва, яка також претендувала на Вільнюс та його регіон, а також Радянський Союз. У 1931 році Постійна палата міжнародного правосуддя в Гаазі ухвалила рішення, що Польща порушила міжнародне право, окупувавши Вільнюс.
Передісторія
Влітку 1920 року Польсько-радянська війна добігала кінця: радянська Червона армія зазнала поразки у Варшавській битві і відступала. Спірний Віленський край був зосереджений навколо литовської столиці Вільнюса, заснованої литовським великим князем Гедиміном у 1323 році, яка відтоді була столицею Литви. Вільнюс був окупований радянськими військами під час їхнього літнього наступу 1920 року на захід. Радянська сторона повернула регіон литовцям, оскільки останні дозволили радянським військам проходити через свою територію в рамках радянсько-литовського мирного договору. Литовці також мали територіальні суперечки з поляками в рамках польсько-литовської війни.
Цей крок дозволив Радянському Союзу зберегти тактичний контроль над регіоном, не допустити туди поляків і посилити і без того високу напруженість між поляками та литовцями, оскільки обидві сторони вважали цю спірну територію своєю. Поляки ґрунтували свої претензії на тогочасних етнографічних міркуваннях, оскільки приблизно 65 % мешканців міста на той час були польськомовними, тоді як литовці становили близько 1–2 % населення міста. Литва вказувала на Вільнюс як на свою історичну столицю і відкидала польські претензії як безпідставні.
Поляки не хотіли продовжувати війну, оскільки польська армія була виснажена, а польський Начальник держави Юзеф Пілсудський все ще сподівався створити федерацію Міжмор'я, до якої увійшла б дружня до Польщі Литва, але хотів переконатися, що Вільнюс буде частиною польської сфери впливу. З погляду Литви, це було малоймовірно, оскільки багато литовців вважали польський вплив згубним і хотіли позбутися його ще з часів шлюбу великого князя Ягайла з 11-річною королевою Ядвігою у 1386 році. Зокрема, литовські націоналісти виступали проти будь-яких подальших зв'язків з Польщею, особливо після польської окупації Вільнюса.
Переговори про майбутнє спірної території, що проходили під егідою Ради послів у Брюсселі та Парижі, зайшли у глухий кут, і Пілсудський побоювався, що Антанта може прийняти fait accompli (фр. «доконаний факт»), створений передачею радянськими військами контролю над територією Литві.
10 липня 1920 року, ще до Варшавської битви, польський прем'єр-міністр Владислав Грабський підписав угоду на Спаській конференції, згідно з якою Польща мала отримати допомогу союзників в обмін на передачу Вільнюса литовцям і відступ польської армії до демаркаційної лінії Керзона від 8 грудня 1919 року.
Потім, під тиском союзників, поляки та литовці підписали Сувальську угоду на початку жовтня 1920 року, але польська сторона була незадоволена тим, що Вільнюс залишався під контролем Литви. Польща та Литва повинні були дотримуватися взаємно узгодженого припинення вогню у Сувальщині 10 жовтня, але поляки вирішили обійти це припинення вогню, створивши власний fait accompli. Пілсудський дійшов висновку, що найкращим курсом дій буде такий, який підтримає пропольську фракцію в Литві, але при цьому не буде прямо вказувати на причетність Польщі. Проте його плани щодо перевороту в 1919 році були зірвані передчасним і незапланованим Сейненським повстанням, яке призвело до знищення мережі розвідки Польської військової організації в Литві литовською армією та Департаментом державної безпеки.
Передумови до 8 жовтня 1920 року
У жовтні 1920 року польському генералу Люціану Желіговському, уродженцю історичних земель Литви, було доручено командування (що складалася переважно з вихідців із Кресів). Пілсудський зв'язався з Желіговським ще наприкінці вересня 1920 року з пропозицією вчинити «бунт». Вони розробили план, за яким Желіговський та сили під його командуванням мали вдавати дезертирство з Війська Польського, а потім взяти під контроль Вільнюс і його регіон. Польський уряд офіційно заперечував би свою причетність, зберігаючи таким чином свою репутацію на міжнародній арені.
Желіговський, як і сам Пілсудський, був одним із багатьох, хто розривався між литовською та польською ідентичностями; можливо, проголошуючи створення Серединної Литви, він щиро вірив, що створює Литву, нехай навіть таку, де домінує польська, а не культура.
На початку жовтня велася інтенсивна підготовка до цієї операції. 1 жовтня на засіданні польської Ради оборони держави генерал Юзеф Галлер заявив:«Потрібно не тільки зайняти Вільнюс, а й, можливо, загрожувати Каунасу і змінити уряд Литви». Желіговський писав у своїх спогадах:Я доповів у вагоні, де жив Маршал. Розмова була легкою, ми обидва мислили віленськими категоріями. Маршал оцінив ситуацію. Більшовики віддали Вільнюс каунаському уряду. Польща тут нічого не може вдіяти, бо союзні країни не дозволять, і тому що у Спа Вільнюс був переданий Литві польським урядом. Якщо ми не врятуємо Вільнюс зараз, історія нам не пробачить. І не тільки Вільнюс. Ми повинні відбудувати Литву. Тільки самі люди можуть це зробити — її сини в литовсько-білоруській дивізії. Хтось має взяти всю справу на себе. Маршал вважав, що тільки я можу це зробити. Треба тільки пам'ятати, що у нас всі проти нас, навіть польське суспільство, яке не розуміє литовського питання. […] 9 жовтня 1920 року, очоливши армію, що складалася із синів Литви та Білорусі, Вільнюс зайняв не польський генерал Желіговський, а литовський Желіговський, який малим хлопчиком приїхав із до Вільнюса на іспити й ночував на лавках у міських садахJan Borkowski: Rok 1920. Wojna polsko-radziecka we wspomnieniach i innych dokumentach. Warszawa: 1990. 6 жовтня 1920 року Желіговський повідомив своїх офіцерів про плани бунту; на той момент ніхто з його підлеглих не знав, що він діє за підтримки Пілсудського, і деякі відмовилися йти за ним. Підтримка Желіговського похитнулася настільки, що 7 жовтня він повідомив Пілсудського, що не може провести операцію через відсутність підтримки серед військ. Зрештою, більшість офіцерів та солдатів вирішили піти за ним, і він продовжив операцію.
Операція Желіговського: 8 жовтня — 29 листопада
Сили Желіговського виступили вранці 8 жовтня (за два дні до того, як мало набути чинності припинення вогню згідно з Сувальською угодою). Того ж дня він оголосив, що «звільнить Вільнюс від литовської окупації» і «сформує парламент, який вирішить долю спірних територій».
Щоб забезпечити швидке завершення операції, Желіговському надали 14 000 солдатів за підтримки польської 2-ї та 3-ї армій. Його 1-ша литовсько-білоруська дивізія та інші підрозділи розбили литовський біля та в сутичці біля Яшюная . Польські сили досягли околиць Вільнюса і наступного дня взяли місто. Кількість загиблих, як повідомляли тогочасні джерела, була низькою: «кілька втрат» з обох сторін.
Литовські сили в регіоні були значно меншими: вони не тільки протистояли чисельно переважаючим регулярним силам Желіговського, підтриманим логістикою Війська Польського, але й змушені були гарнізонувати Вільнюс, польське населення якого було неспокійним. 9 жовтня литовські сили не змогли захистити Вільнюс і евакуювалися з міста, зробивши лише символічні спроби оборони (рішення про евакуацію було прийнято в другій половині дня 8 жовтня, а сама евакуація відбулася в ніч з 8 на 9 жовтня).
Представники литовського уряду (на чолі з ) передали контроль над містом офіційним представникам Антанти на чолі з французьким полковником Константеном Ребулем. Проте Желіговський відмовився визнати їхню владу, і вони були змушені залишити місто.
12 жовтня Желіговський проголосив незалежність території як Республіки Серединної Литви зі столицею у Вільнюсі. Більшість істориків погоджуються, що держава була залежною від Польщі, але розходяться в оцінці ступеня цієї залежності (польський історик називає її маріонетковою державою).
Тим часом до бунту приєдналися озброєні польські сили — 20 літаків та під командуванням полковника Буткевича. Однак Військо Польське офіційно було пов'язане Сувальською угодою про припинення вогню і не вступало в бій з литовськими підрозділами на лінії. 20–21 жовтня відбулися подальші бої між силами Серединної Литви та литовськими військами біля села Пікелішке.
Листопад 7 листопада армія Желіговського почала наступ на Гедройці, Ширвінтос та Кедайняй. Литва ігнорувала пропозиції Желіговського про припинення вогню, Желіговський же ігнорував пропозиції Ліги Націй відійти на лінію 20–21 жовтня і розпочати переговори. 17 листопада Радянська Росія запропонувала військову допомогу, від якої литовці відмовилися. Польська кавалерія прорвала литовські оборонні лінії і 18 листопада досягла Каварскаса, продовживши рух у напрямку Каунаса. Однак 19–21 листопада основні сили Литви відтіснили головні сили Желіговського та Ширвінтоса.
Обидві сторони були виснажені. За допомогою Ліги Націй 20 листопада було узгоджено припинення вогню, яке мало набути чинності 21 листопада 1920 року о 9 годині ранку; до того часу обидві сторони погодилися не здійснювати наступальних дій. Литовський контратакував під Гедройці в ніч на 20–21 листопада, якраз перед тим, як припинення вогню мало набути чинності, продовжуючи наступ навіть після нього (до 14:00); цей наступ дозволив литовцям здобути Гедройці. Після рішучої вимоги Ліги Націй, литовські сили зупинилися і 29 листопада було остаточно підписано перемир'я.
Саме в цей час близький соратник Пілсудського, , лідер руху крайовців, розірвав з ним стосунки і прийняв рішення підтримати відновлену Литовську Республіку, попри те, що Пілсудський пропонував призначити його прем'єр-міністром Республіки Серединної Литви.
Наслідки
Желіговський став де-факто військовим диктатором нової держави, але після виборів до Сейму Серединної Литви склав свої повноваження перед новообраним Сеймом. Його військові підрозділи стали .
У 1922 році Сейм проголосував за входження своєї держави до складу Польщі. У 1923 році, невдовзі після того, як Ліга Націй визнала існуючу ситуацію і прийняла польсько-литовський кордон 15 березня, Пілсудський 24 серпня 1923 року публічно визнав, що бунт Желіговського насправді був заздалегідь спланованою операцією, здійсненою з його відома та підтримки.
Попри претензії Польщі на Вільнюс, Ліга Націй вимагала від Польщі вивести війська. Польща відмовилася. У принципі, британські та французькі війська могли бути залучені для забезпечення виконання рішення Ліги. Проте Франція не хотіла налаштовувати проти себе Польщу, можливого союзника у майбутній війні проти Німеччини, а Британія не була готова діяти самотужки. Таким чином, поляки змогли утримати Вільнюс, де було сформовано тимчасовий уряд (Komisja Rządząca Litwy Środkowej, Керівна комісія Серединної Литви). Незабаром відбулися парламентські вибори, і Сейм Серединної Литви 20 лютого 1922 року проголосував за входження до складу Польщі як столиці Віленського воєводства. Вибори не були визнані Лігою Націй.
Рада послів Ліги Націй визнала status quo у 1923 році, але Віленський край залишався спірною територією між Польщею та Литвою (остання продовжувала розглядати Вільнюс як свою конституційну столицю та центр Віленського краю). Переворот призвів до серйозного розколу між Пілсудським та Ігнацієм Яном Падеревським, який відіграв важливу роль у створенні міжнародної підтримки незалежності Польщі. На думку історика Тімоті Снайдера, анексія Вільнюса поляками підштовхнула литовських політиків від політичного до етнічного розуміння нації та дала аргументи радикальним політикам у Литві, а також у Польщі.