Родригасо

Термін «Родригасо» стосується «плану адаптації», що був оголошений 4 червня 1975 року тодішнім міністр економіки Аргентини за часів президентства Марії Естели Мартінес де Перон і керівництва тодішнього впливового пероністського уряду Хосе Лопеса Реги.

Під приводом усунення проблеми «спотворення» відносних цін Селестіно Родріго запровадив серію шокових заходів, які включали різку девальвацію песо та підвищення цін на державні послуги, транспорт і пальне до 180 % відсотків та обмеження на підвищення заробітної плати, узгоджені в колективних переговорах, з метою затримки зростання реальної заробітної плати. Ці заходи спровокували сплеск інфляції, яка підскочила з 24 % у 1974 році до 182 % у 1975 році. Все це поклало початок інфляції, що перевищувала 100 % на рік і тривала в Аргентині більше 15 років.

Крім того сформувався дефіцит значної кількості товарів першої необхідності: продукти харчування, паливо тощо.

Родригасо викликали запеклий опір з боку аргентинського робітничого руху, очолюваного Загальною конфедерацією праці (CGT). Ця організація ініціювала в 48-годинний загальний страйк (перший проти пероністського уряду) та масові народні мобілізації, що призвели до відставки міністра Родріго та Хосе Лопеса Реги.

Передумови Аргентинська економіка, попри політичні злети та падіння, пережила 11 років безперервного зростання до 1975 року. Однак вона не була застрахована від нафтової кризи 1973 року. Того року (25 травня 1973 року) перонізм повернувся до влади з обранням Ектора Кампори, уряд якого включав сектор, що симпатизував пероністським лівим.

Міністром економіки Кампори став , польський іммігрант та бізнесмен, тісно пов'язаний з Комуністичною партією, засновник Загальної економічної конфедерації (CGE) та довірений радник Перона. Гельбард реалізував кейнсіанський план підвищення заробітної плати в реальному вираженні для зміцнення внутрішнього ринку.Rougier, Marcelo, y Fiszbein, Martín (2006): La frustración de un proyecto económico: 1973—1976 (pág. 243). Buenos Aires: Manantial, 2006. ISBN 987-500-093-0.

Ситуація в країні була досить нестабільною; Гельбард намагався підтримувати Соціальний пакт між Загальною конфедерацією праці (CGE), Загальною конфедерацією праці (CGT) та Аргентинським промисловим союзом (UIA), щоб стримати інфляцію та, з іншого боку, спробувати перерозподілити багатство. У перший рік свого правління, спочатку завдяки високим цінам на сільськогосподарську продукцію, він певною мірою досяг цієї мети.

У період 1973—1974 років частка заробітної плати відносно валового внутрішнього продукту зросла на 20 %. Метою Гельбарда було досягти до 1977 року рівня заробітної плати, що становив би 50 % ВВП, відомого співвідношення «п'ятдесят на п'ятдесят», якого Перон досяг в останні роки свого правління (між 1946 і 1955 роками). У той час підвищення цін дозволялося лише за умови підтвердження вищих витрат.

План Гельбарда критикували ліві (за винятком Комуністичної партії), які вважали його «реформістським», та праві, які вважали його «комуністичним». Але міжнародний контекст ставав дедалі складнішим. Нафтова криза вплинула на весь світ, і першою реакцією Європи було посилення торговельного протекціонізму, що скоротило значну частину аргентинського експорту як за ціною, так і за кількістю. Більше того, зростання вартості нафти також безпосередньо вплинуло на південноамериканську країну, чистого імпортера цього важливого товару.

Штучно занижений обмінний курс та дуже високий бюджетний дефіцит (приблизно 14 % ВВП, що покривається друком грошей) пояснюють, чому до кінця 1974 року Аргентина втратила майже дві третини своїх міжнародних резервів. Міжнародні резерви скоротилися з 1,4 мільярда доларів (у грудні 1974 року) до 700 мільйонів доларів (у червні 1975 року). З часом контроль над цінами ставав дедалі складнішим, дефіцит посилювався, а чорний ринок розширювався.

Тим часом регіональна ситуація була дуже неспокійною. Лівоцентристські або відверто ліві уряди замінювалися військовими диктатурами в рамках операції «Кондор», таємної операції, яку Сполучені Штати проводили по всій Латинській Америці для боротьби з уявною «комуністичною загрозою».

Надія Гельбарда на порятунок свого плану полягала в підписанні торговельних угод із соціалістичними країнами Східної Європи та Китаєм. З цією метою він здійснив поїздку по регіону та підписав кілька угод. Однак у світі, поляризованому холодною війною, ця спроба зіткнулася з нездоланними політичними перешкодами. Одним із прикладів було ембарго Сполучених Штатів на продаж Кубі автомобілів, вироблених американськими компаніями в Аргентині. Єдиним результатом цих зусиль перед соціалістичним блоком стала позика, надана Пероном 28 серпня 1973 року. Позика становила 1,2 мільярда доларів на користь Куби. Позику так і не було повернуто, і це призвело до серйозного послаблення резервів Центрального банку.«La deuda de Cuba con Argentina cumple 50 años: los cruces de cartas entre Perón y Fidel Castro». infobae. 23 de enero de 2023. Consultado el 6 de noviembre de 2025.

Президентство Ісабель Перон та Родригасо Родригасо ознаменував початок періоду дуже високих темпів інфляції, що перевищували 100 %, який тривав 16 років, до 1990 року.Gerchunoff, Pablo; Llach, Lucas (1998). El ciclo de la ilusión y el desencanto. Buenos Aires: Ariel Sociedad Económica. pp. 469-471. ISBN 950-9122-57-2.

Масовий загальний страйк 7 та 8 липня, організований CGT проти Родригасо, призвів до падіння міністра Лопеса Реги, члена ложі Propaganda Due та голови Triple A, який був змушений піти у відставку та втекти з країни.

1 липня 1974 року Хуан Домінго Перон помер під час перебування на посаді, а його наступницею стала віце-президентка Марія Естела Мартінес де Перон, відома як Ісабель Перон.

У Ісабель Перон було шість міністрів економіки, в середньому один кожні три місяці. Через три місяці після вступу на посаду Ісабель Перон звільнила Гельбарда, якому загрожувала політика «Потрійного А» та чиє аргентинське громадянство було анульовано через рік військово-цивільною диктатурою (1976—1983) і який керував економікою за президентів Кампори, Ластірі та Перона. На його місце вона призначила , кандидата від профспілкового сектору.

Гомес Моралес відмовився від політики розвитку Гельбарда, яка базувалася на соціальному діалозі та зміцненні внутрішнього ринку, та запровадив ортодоксальну політику, яка не дала жодних результатів. За дев'ять місяців він вдвічі скоротив резерви, більш ніж удвічі збільшив інфляцію, яка сягала 80 % на рік, та значно збільшив дефіцит бюджету. Кінець дії Соціального пакту відновив колективні переговори щодо галузевих угод, які були призупинені з 1973 року.

Провал Гомеса Моралеса дозволив ультраправому крилу, очолюваному Лопесом Регою, нав'язати свого кандидата: Селестіно Родріго, який обіймав посаду міністра соціального забезпечення за часів Лопеса Реги. Родріго обійняв посаду 2 червня 1975 року, а через два дні оголосив шокуючу політику, розроблену заступником міністра (1926—1995), економістом, пов'язаним з (1925—2013) та новими неоліберальними течіями. Зінн пізніше зайняв чільне місце в економічній команді військово-цивільної диктатури (1976—1983), де він придумав гасло «Скорочення держави — це розширення нації». Родріго був інженером-промисловцем, але мав дуже добрі стосунки з Лопесом Регою.

Офіційними аргументами були необхідність скорочення існуючого державного дефіциту та підвищення продуктивності бізнесу шляхом девальвації песо. За словами Рікардо Cінна, існувала «війна» за розподіл доходів. План мав на меті виправити зростання інфляції, яке Мартінес де Ос пояснював монетарною експансією, проведеною Гельбардом протягом періоду 1973—1974 років.https://www.bcra.gov.ar/Pdfs/PublicacionesEstadisticas/Memorias/mem1970.pdf

Шок був відомий як «Родригасо» і спричинив девальвацію песо на 160 % та підвищення тарифів і цін на паливо до 180 %. Його метою було випередити підвищення цін підвищенням заробітної плати, тим самим зменшуючи корпоративний борг, а потім стабілізуючи та відкриваючи економіку для іноземних інвестицій.Kandel, Pablo (4 de junio de 2005). «Hoy se cumplen 30 años. El „Rodrigazo“, un ajuste que dejó su huella en los argentinos». Clarín. Archivado desde el original el 4 de marzo de 2016. Consultado el 23 de diciembre de 2020.

Економічний план також встановив 40 % обмеження на підвищення заробітної плати, узгоджене в колективних договорах. Для профспілок, які домовилися з асоціаціями роботодавців про підвищення заробітної плати, що в середньому вдвічі перевищувало ліміт, Родрігасо став оголошенням війни.Gerchunoff, Pablo; Llach, Lucas (1998). «Política económica de un gobierno disgregado». El ciclo de la ilusión y el desencanto. Un siglo de políticas económicas argentinas. Buenos Aires: Ariel. pp. 347-349.

У травні 1975 року було оголошено про масштабну податкову реформу, яка скасувала незначні провінційні податки та знизила податок на додану вартість (попередник ПДВ) з 14,5 % до 7,5 % на продаж товарів масового споживання (одяг, паливо, продукти харчування, побутова техніка тощо) та зменшила ПДВ на 5 % на товари першої необхідності (такі як продукти харчування та ліки).García Vázquez, Enrique (1987): «Observaciones al régimen impositivo nacional», artículo publicado en abril de 1987 en la Revista de Ciencias Económicas (Buenos Aires), año 49, serie 4, n.º 24, pág. 57

План було оголошено 4 червня 1975 року в ефірі національного радіо та телебачення. Основні коригування полягали в:

Девальвації песо відносно долара на офіційному ринку, яка на комерційному ринку зростала з 10 песо за долар до 26 (в середньому девальвація на 61 %), а на фінансовому ринку — з 15 песо за долар до 30. Новій системі подвійного обмінного курсу відносно долара, туристичного долара, за курсом 45 песо за долар. Збільшенні тарифів на електроенергію до 75 %. Як аналог, збільшення заробітної плати до 80 %.

Родріго стверджував, що його метою було виправити «дисбаланси» шляхом девальвації песо, підвищення податків для працівників та розморожування цін і тарифів. З іншого боку, банкір Рікардо Сінн (1926—1995), заступник міністра Родріго, очолив лібералізацію аргентинської економіки для іноземного капіталу, фактично ліквідувавши значну частину корпоративного боргу (який був деномінований у песо) та різко знизивши купівельну спроможність працюючого населення.

Зіткнувшись із рішенням президента не ратифікувати колективні угоди, CGT (Загальна конфедерація праці) оголосила 48-годинний загальний страйк, перший в історії проти пероністського уряду, на 7 та 8 липня 1975 року. Масштаби та сила страйку змусили президента ратифікувати колективні угоди та призвели до розпаду всієї групи Лопеса Реги, члени якої втекли з країни.

Родріго звернувся по телебаченню до нації з проханням прийняти його план, який не мав жодного ефекту. 21 липня 1975 року він пішов у відставку разом зі своїм заступником міністра Рікардо Зінном.

Робочий рух відхилив пропозиції уряду, які обмежували підвищення заробітної плати шляхом колективних переговорів до 38 %, а пізніше до 40 %. CGT спробувала домовитися про більше підвищення заробітної плати, що, завдяки широкій та потужній мобілізації робітників, спричинило перший страйк проти пероністської адміністрації (тривалістю 48 годин). Зрештою було погоджено середнє підвищення заробітної плати на 180 %, але значна частина цього підвищення була зведена нанівець інфляцією.

Наслідки Після угоди Родригасо економіка вступила в рецесію, і країна опинилася на межі дефолту за своїм зовнішнім боргом. Це змусило уряд досягти угоди з Міжнародним валютним фондом, першої такої угоди за часів пероністської адміністрації. Цей шок ознаменував початок шістнадцятирічного періоду з річними темпами інфляції, що перевищували 50 %, який завершився в 1991 році.

Ісабель призначила міністром, але його рішення скликати бізнес-лідерів та виключити профспілки з консультацій для розробки нового економічного плану призвело до його відставки лише через три тижні після призначення.