Карл фрайгер фон Пфлянцер-Балтін ( або Carl; уроджений Карл Пфлянцер ; 1 червня 1855, Печ — 8 квітня 1925, Відень) — австро-угорський генерал, який брав активну участь у Першій світовій війні. Едлер (1894). Фрайгер (1897 або 1898).

До початку Першої світової війни був начальником штабу XI корпусу (1896—1903), командував 32-ю (1903—1905) та 31-ю (1905—1907) бригадами, а також 4-ю піхотною дивізією (1907—1911). За цей час, окрім ювілейних нагород (Ювілейна пам'ятна медаль 1898 та Ювілейний хрест) був відзначений Хрестом «За військові заслуги» III класу, Орденом Залізної корони III класу, Лицарським орденом Леопольда, а також за 40 річну службу цісарсько-королівської армії Хрестом «За вислугу років» II класу.

З 1911 року до початку Першої світової був Генеральним інспекторм корпусних офіцерських шкіл. На початку Першої світової командував одноіменною армійською групою яка у 1915 році стала відомою як 7-ма армія. Командував армією до 1916 року. Таємний радник (з 1915), шеф 93-го піхотного полку (1915—1918). Генеральний інспектор піхоти (1917—1918). Влітку був переведений до Балканського театру ввоєнних дій, де Пфлянцер-Балтін очолив австро-угорське військо в Албанії. За місяць до кінця Першої світової, 12 жовтня призначений на посаду Військового генерал-губернатора Чорногорії й був ним до 4 листопада.

Карл фон Пфлянцер-Балтін мав звання довічного члена Палати панів австрійського Райхсрату та почесного (Honoris causa) доктор права Чернівецького університету.

Життєпис

Походження Народився 1 червня 1855 року в угорському місті Печ. Його батько був генеральним аудитором. Титул та прізвище Бальтін були передані у 1897 році йому його дядьком, відставним капітаном Йозефом фон Бальтіном.

Військова кар'єра до Першої світової війни Після навчання у Терезіанській військовій академії у Вінер-Нойштадті 1 вересня 1875 року був випущений у званні лейтенанта до драгунського полку №1, який перебував у Пардубицях. Через три роки поступив до Академії Генерального штабу. Після навчання (1878—1880) був зарахований до Генерального штабу (AOK), де служив оберлейтенантом на різних посадах AOK в Германштадті (нині — Сібіу), Львові, Перемишлі, Тімішоарі та Комарні. 1 травня 1884 року отримав звання ротмістра 1-го класу корпусу AOK, в якому надалі служив (за винятком короткого періоду стройової служби) на різних посадах. Так, у 1884–1886 роках служив у штабі 18-ї піхотної дивізії в Мостарі, у 1886–1889 роках — у бюро військово-географічного опису AOK у Відні. Після служби у військах у 2-му уланському полку в Тарнові (нині — Тернопіль) (1889–1891).

У 1891 році Пфлянцер-Бальтін у званні майора був викладачем оперативної служби в Академії AOK. Після підвищення до оберстлейтенанта 6 жовтня 1896 року був призначений начальником штабу XI корпусу у Львові, а 1 травня 1897 року отримав звання оберста. Навесні 1903 року йому було доручено командування 32-ю піхотною бригадою XII корпусу в Сібіу, а невдовзі він був підвищений до генерал-майора. Пізніше він очолив 31-шу піхотну бригаду XII корпусу в Брашові, а наприкінці березня 1907 року — 4-ту піхотну дивізію II корпусу в Брно. Того ж року Пфлянцер-Бальтін отримав звання фельдмаршал-лейтенанта. У 1911 році він був призначений генеральним інспектором корпусних офіцерських шкіл і залишався на цій посаді до початку літа 1914 року.

Перша світова війна

Військові дії жовтня 1914 по квітень 1915 року На початку війни отримав звання генерала кінноти та очолив війська в Трансильванії. У жовтні 1914 року брав участь у обороні Карпат від військ Російської імператорської армії (РІА). Армійській групі генерала кавалерії Пфлянцер-Бальтіна вдалося на довіреній їй ділянці від Ужоцького перевалу до Ватри-Дорней не допустити прориву ворога в Угорщину, а також відкинути РІА, які просунулися до Мараморош-Сігета, назад за кордон. Попри важке становище власного фронту, вона також підтримувала сусідню 3-тю армію. Під час зимового наступу в Карпатах, розпочатого 1 лютого 1915 року, армійська група Пфлянцер-Бальтіна (пізніше — 7-ма армія) мала слідувати праворуч у другому ешелоні за німецькою Південною армією генерала піхоти Александера фон Лінзінгена. Вже в середині лютого основні сили досягли річки Прут, зосередившись на вузькому фронті шириною лише 40 км між Коломиєю та Делятином. Звідти вони продовжили наступ у напрямку Долини до кінця лютого, одночасно сильно прикриваючи правий фланг від РІА, що наступали з району Галича на південь.

Із перехоплених і розшифрованих наказів Брусилова у лютому 1915 року стало відомо про його намір відрізати армійську групу генерала кавалерії Пфлянцер-Бальтіна від Карпат наступом у напрямку Надвірна–Делятин і, як він висловився, «оточити та знищити її». Цей план не здійснився, оскільки Пфлянцер зумів протистояти зростаючій перевазі ворога й успішно витримав кількаденні запеклі бої під Отинією в березні, де проти нього діяли чотири кавалерійські дивізії та посилена стрілецька бригада. Він поступово розширив район своїх операцій до Дністра і, відбивши спробу ворожого прориву під Вікною 4 квітня, зміг на тривалий час стабілізувати мінливі бої карпатської зими 1914/15 років. У ряду заслуг, за які Пфлянцер-Бальтін був нагороджений командорським хрестом ордена Марії Терезії, як зазначає праця Генерального штабу, особливе місце займає сміливе керівництво цією зимовою кампанією. Перед початком Горлицького прориву 29 квітня Пфлянцер-Бальтіну було надано почесне звання таємного радника, а також був призначений шефом 93-го піхотного полку.

Горлицький прорив Під час Горлицького прориву, на її початку перебував протягом трьох днів на лівому фланзі армії, у верхній течії долини Бистриці-Солотвинської та в районі Великої Ломниці, було зосереджено корпус із завданням на початку травня, з метою полегшення становища німецької Південної армії, енергійно наступати на північ у районі на захід від Солотвина. Наполегливі атаки відкинули російські війська та змусили їх перекинути сили, які рухалися через Долину проти німецької Південної армії, проти лівого флангу 7-ї армії в напрямку Осмолоди та Порогів. Згодом, 7-ма армія брала участь у відбитті прориву під Городенкою. Тоді було впорядковано відведення військ на підготовлені позиції вздовж річки Прут від Чернівців до Делятину із утриманням польових укріплених плацдармів у Чернівцях, Коломиї та Делятині. Близько 15 травня позиції на Прути були зайняті. Ще одну масштабну спробу ворожого прориву між Коломиєю та Делятином у запеклих боях у період з 1 по 6 червня 1915 року вдалося відбити завдяки залученню всіх наявних сил. РІА, що прорвалися біля Саджавки, були відкинуті назад із зайнятих позицій, а загрозливі висоти біля Молодятина були утримані. Із введенням у бій останніх наявних резервів 7 червня розпочався наступ із лівого флангу, в ході якого армія просувалася до 15 червня — до Дністра, а на бессарабському фронті до 12 червня — на лінію Магала, Чернавка. При цьому за оцінкою Оскара фон Гофмана та Густава фон Губки «було надано потужну підтримку Південній армії, яка зазнавала сильного тиску під Журавном, і її просування було полегшене тим, що значна частина лівого флангу армії змінила напрямок наступу з північного на північно-східний і завдяки цьому змогла успішно втрутитися в бої під Станіславом (нині — Івано-Франківськ) 11 червня». У період з 15 по 18 червня лівий фланг армії атакував ділянку Дністра вище гирла Стрипи, тоді як правий фланг перейшов у наступ 12 червня і вже 14 червня досяг лінії Новоселиця та району на захід від Хотина. Таким чином 7-ма армія загрожувала південному флангу російських військ і відтягнула на себе значні сили противника, атаки яких були відбиті.

Великий відступ військ РІА та інші бойові дії в Кампанії 1915 року Новий наступ, розпочатий 14 липня, вже 15 липня вивів лівий фланг до Золотої Липи і нижче Заліщиків — на північний берег Дністра. Пори всі контратаки РІА, ці рубежі та східний фронт були утримані. 9 серпня було захоплено плацдарм у Чернелиці, внаслідок чого останні ворожі війська були відкинуті на північний берег Дністра. У ході наступу від Золотої Липи до Серету цієї річки було досягнуто 3 вересня в районі Чорткова та Буданова, а в нижній течії навіть форсовано. Коли 4 вересня південний фланг Південної армії дещо відстав, 6 вересня РІА перейшли в наступ, але частини північного флангу 7-ї армії змогли його зупинити. Однак після повторного наступу противника 9 вересня, з огляду на ситуацію на південному фланзі Південної армії, лівий фланг 7-ї армії був змушений відступити до річки Стрипа. Тут усі атаки ворожого війська до 14 вересня були відбиті. 15 вересня 39-та піхотна дивізія перейшла у контрнаступ на схід від Стрипи і за оцінкою Гофмана та Губки «завдяки добрій підготовці завдала настільки сильного удару по лівому флангу російської 11-ї дивізії, що прорвала його. У результаті російські війська були змушені відступити всіма силами, що протистояли 7-й армії, аж до Серету». Через місяць, 11 жовтня, розпочався прорив військами РІА на ділянці 9-го піхотного полку під час потужного наступу, вже 12 жовтня був зупинений завдяки введенню резервів із сусідніх ділянок фронту, після чого противника відкинули на східний берег.

Бойові дії з Різдва 1915 по січень 1916 року На Різдво 1915 року, коли стало відомо про прибуття чотирьох нових дивізій РІА проти східного австро-угорського фронту, генерал-полковник Пфлянцер-Бальтін перекинув резерви з інших ділянок фронту і до 23 грудня підготував три піхотні полки, чотири кавалерійські полки та два єгерські батальйони. Крім того, дев’ять батарей були перекинуті з фронтів Стрипи та Дністра, а в ході боїв їх кількість ще зросла. Також до цього району були направлені й інші великі з’єднання. Після потужної артилерійської підготовки 27 грудня російські війська розпочали атаки, які майже безперервно тривали до 20 січня 1916 року. Вони здійснювалися з надзвичайною силою та масовістю, інколи в десяти–чотирнадцяти шеренгах. Після завершення боїв фронт армії, за винятком невеликої ділянки окопів без глибини, залишився незмінним. Одночасно РІА підтягнули значні сили і до району Стрипи, тому в перші дні січня 7-ма армія змушена була відбивати за оцінкою Гофмана і Губки «значно переважаючі атаки, які, однак, були повністю зірвані. У цей час генерал-полковник Пфлянцер-Бальтін, часто відвідуючи фронт і особисто впливаючи навіть на нижчий командний склад, зумів настільки підняти бойовий дух і впевненість військ, що противник, попри величезні зусилля, зазнав тяжкої поразки».

Брусиловський прорив За заслуги у керівництві великими військовими з’єднаннями Пфлянцер-Бальтін, який 8 травня 1916 року був підвищений до генерал-полковника, отримав командорський хрест ордена Марії Терезії.

Під час Брусиловського прориву унаслідок просування РІА південніше Дністра та отриманих відомостей про перегрупування їхніх сил у цьому районі було визначено напрямок наступного удару. Резервів більше не залишалося, і всьому фронту армії протистояв чисельно переважаючий противник. Тоді, Пфлянцер-Бальтін перекинув різні великі з’єднання, частково послаблюючи інші ділянки фронту у передбачуваний район наступу. До 10 червня атаки вдавалося стримувати повторними контрударами. Коли ж усі резерви були вичерпані, РІА безперервно відновлювали наступ і 10 червня значними силами прорвали фронт біля Окни, того ж дня було віддано наказ про відступ. За вказівкою вищого командування основні сили армії відходили на захід для прикриття району Станіслав–Коломия, тоді як XI корпус відступав до Пруту для оборони Буковини. За цей проміжок часу Гофман та Губка дійшли до висновку, «що поворот значної частини фронту армії з напрямку північ–південь на напрямок схід–захід у ніч з 10 на 11 червня став досягненням, яке вимагало високої дисципліни та організованості армії. Завдяки наполегливій обороні та контратакам вдалося стабілізувати фронт до 6 липня. У період з 6 по 10 липня XI корпус провів енергійний наступ у Буковині, успішний розвиток якого зв’язав значні сили РІА і тим самим суттєво полегшив становище інших ділянок власного фронту».