Бароковий сад — це стиль саду, заснований на симетрії та принципі нав'язування порядку природі. Стиль виник наприкінці XVI століття в Італії, в садах Ватикану та Вілли Боргезе в Римі, а також у садах Вілли д'Есте в Тіволі, а потім поширився до Франції, де став відомим як jardin à la française або французький формальний сад. Найвеличніший приклад можна знайти у Версальських садах, спроектованих у XVII столітті ландшафтним архітектором Андре Ленотром для Людовика XIV. У XVIII столітті, наслідуючи Версаль, дуже пишні барокові сади були побудовані в інших частинах Європи, включаючи Німеччину, Австрію, Іспанію та Санкт-Петербург, Росія. В середині XVIII століття стиль був замінений менш геометричним та більш природним англійським пейзажним садом.
Характеристики
Барокові сади мали на меті проілюструвати панування людини над природою. Їх часто проектували так, щоб їх можна було побачити зверху та з невеликої відстані, зазвичай із салонів або терас замку. Вони були розташовані як кімнати в будинку, у геометричних візерунках, розділені гравійними алеями або доріжками, а місця перетину доріжок часто позначалися фонтанами або статуями. Квітники були спроектовані як гобелени, зі смугами чагарників та квітів, що утворювали візерунки. Більші кущі та дерева були вистрижені в конічні або куполоподібні форми, а дерева групувалися в боскети або впорядковані скупчення. Вода зазвичай була наявна у вигляді довгих прямокутних ставків, вирівняних із терасами будинку, або круглих ставків із фонтанами. У садах зазвичай був ще один невеликий павільйон, де відвідувачі могли сховатися від сонця чи дощу.
Із часом стиль еволюціонував і став більш природним. З'явилися гроти та «таємні сади», оточені деревами, щоб проілюструвати літературні ідеали Аркадії та інші популярні історії того часу; їх зазвичай розміщували у зовнішніх кутках саду, щоб створити зручні місця для тихого читання чи розмови.
Походження в Італії Ідеї, що надихнули бароковий сад, як і ідеї барокової архітектури, вперше з'явилися в Італії наприкінці епохи Відродження. Наприкінці 15 століття архітектор, художник і письменник Леон-Баттіста Альберті запропонував, щоб будинок і сад були одночасно притулками від метушні зовнішнього світу, і що вони обидва повинні бути спроектовані з використанням архітектурних форм, геометричних кімнат і коридорів. У дуже популярній алегоричній історії «Гіпнеротомахія Поліфіла» («Пісня Поліфіла») (1499), одному з перших друкованих романів, домініканський священик і письменник Франческо Колонна описав сад, що складався з ретельно розроблених декоративних клумб і рядів дерев, сформованих у геометричні форми.
Кортіле дель Бельведер або внутрішній двір Бельведера у Ватикані в Римі був одним із перших садів у Європі, який прийняв ці геометричні принципи, і став взірцем для багатьох пізніших барокових садів. Його було закладено в 1506 році, він був побудований для Папи Юлія II, щоб з'єднати його резиденцію на сусідньому схилі пагорба з Ватиканом. Сад був триста метрів завдовжки, заповнений упорядкованими клумбами та садами, геометрично розділеними алеями та живоплотами, з фонтанами на перехрестях доріжок. Його завершив у 1565 році Пірро Лігоріо. Первісний сад був докорінно змінений пізніше, коли була додана до нього Ватиканська бібліотека.
Той самий архітектор, який завершив Кортіле-дель-Бельведер, Пірро Лігоріо, того ж року отримав замовлення на проектування ще більш амбітного саду, Вілли д'Есте, для кардинала Іпполіто ІІ д'Есте (1509—1572). Цей сад був спроектований на крутому схилі пагорба, який можна було побачити з вілли, що розташована нагорі. Сад складався з п'яти терас, майстерно озеленених геометричними формами та з'єднаних пандусами та сходами. Як і багато барокових садів, його найкраще було оглядати зверху та здалеку, щоб отримати повний ефект.
Ця архітектурна форма садів продовжувала домінувати в Італії до будівництва садів Вілли Боргезе в Римі кардиналом Шипіоне Боргезе в 1605 році. У цьому дуже великому саду регулярні та геометричні алеї, клумби та гаї дерев, розташованих у ряд, поєднувалися з іншими частинами саду в асиметричних формах, а також з низкою «таємних садів» — невеликих заповідників із дерев та квітів, засаджених квітами та фруктовими деревами, оточених рядами дубів, лаврів та кипарисів, населених птахами та тваринами. Цей сад ознаменував початок переходу до більш природного ландшафтного саду, заснованого на романтичному баченні уявної Аркадії.
Усі ці сади зазнали значної перепланування у 18 столітті, перетворивши їх на більш природні ландшафтні сади. За винятком кількох збережених доріжок та клумб, зараз важко уявити їх у первісному стані.
Французький сад Наприкінці XV століття Карл VIII, король Франції, запросив італійських архітекторів та садівників до Франції, щоб створити італійський сад для свого замку Амбуаз. У XVI столітті розвиток барокового саду у Франції прискорили Генріх IV та його флорентійська дружина Марія Медічі. Їхнім першим великим проектом у цьому стилі став сад замку Сен-Жермен-ан-Ле, поблизу Парижа. Новий сад, розташований на урвищі над Сеною, мав великий бельведер із пандусами та сходами, розкиданими різноманітними павільйонами, гротами та театрами. Після вбивства короля його вдова побудувала палац і власний сад, який тепер називається Люксембурзьким садом. Вона посадила гаї дорослих дерев і розбила партери, алеї та фонтани за зразком садів своєї рідної Флоренції.
Французький бароковий сад сягнув свого розквіту за часів Людовика XIV завдяки його садовому дизайнеру Андре Ленотру. Першим масштабним проектом Ленотра був Во-ле-Віконт, замок королівського суперінтенданта фінансів Ніколя Фуке, побудований між 1656 і 1661 роками. Центральною особливістю цього саду була головна вісь, що спускалася від замку та складалася з серії терас, прикрашених партерами з низьких живоплотів з орнаментальним візерунком. Великі басейни з водними майданчиками були розміщені вздовж центральної осі, а сад був розташований між рядами підстрижених дерев ліворуч і праворуч, щоб вести погляд у довгу перспективу до останнього фонтану та гроту внизу. Сад мав бути видно з замку, який виходив на нього, як театральна ложа.
Молодий Людовик XIV ув'язнив Фуке за його марнотратство, але дуже захоплювався створеним ним садом. Він доручив Ленотру спроектувати подібний, але значно більший сад для свого власного запланованого Версальського палацу.
Найвідомішими бароковими садами були Версальські сади, створені Ленотром між 1662 і 1666 роками. Вони були побудовані навколо початкового невеликого квадратного парку площею дев'яносто три гектари, перш ніж будівництво замку для Людовика XIII розпочалося Жаком Бойсо в 1638 році. У 1662 році, за зразком Во-ле-Віконта, Ленотр збільшив парк удесятеро, зосередивши його на великому каналі, що сягав горизонту. Новий парк був розділений на складну мережу клумб, доріжок та алей, прикрашених фонтанами та скульптурами. Третє розширення розширило парк ще на шість тисяч п'ятсот гектарів, включаючи ліси для полювання та кілька сусідніх сіл, оточених стіною завдовжки сорок три кілометри з двадцятьма двома брамами.
Центральним елементом саду був фонтан Аполлона, символ Людовика XIV, самого короля-сонця, оточений мережею доріжок, басейнів, колонад, театрів та пам'ятників. Сам король розробив маршрут, яким мали пройти відвідувачі, з двадцятьма п'ятьма різними міфологічними сценами, станціями та панорамами. Сад став театром просто неба для проведення процесій, променадів, театральних вистав та феєрверків. Його найбільшим недоліком була недостатня кількість води для всіх фонтанів; лише кілька фонтанів могли працювати одночасно; їх вмикали лише тоді, коли король наближався до них.
Між 1676 і 1686 роками Людовик XIV збудував зменшену версію Версальських садів у замку Марлі, розташованому в більш спокійній долині, де він міг сховатися від натовпу Версаля. Після його смерті в 1715 році частини Версальських садів були поступово перетворені на новий стиль англійського пейзажного саду, з необрізаними деревами, висадженими в більш природних гаях, звивистими стежками та копіями грецьких храмів, і навіть мальовничим модельним селом для розваги Марії-Антуанетти. Версальські сади відвідувало багато королівських осіб, включаючи Петра Великого з Росії, і багато його рис були наслідувані в інших європейських палацових садах.
Німеччина Бароковий садовий стиль вперше був представлений у Німеччині в 1614 році Фрідріхом V Пфальцьким, який запросив французького ландшафтного архітектора Саломона-де-Коса та почав будувати сад під назвою Hortus Palatinus у своєму замку в Гейдельберзі. Розташування на вершині пагорба з видом на Рейн обмежувало розміри саду та забезпечувало складну місцевість, але де Косу вдалося побудувати серію партерів з концентричними колами зелені, круглим фонтаном та боскетом із лаврових дерев, майстерно з'єднаних сходами та пандусами.
Цей стиль невдовзі з'явився в замках інших німецьких князів, зокрема в Герренгаузені в Ганновері, побудованому наприкінці XVII століття. Його проектувальник, Мартен Шарбоньє, був французом, і він включив класичні елементи Версаля, зокрема центральну вісь, що вирівнюється із замком, круглий ставок на дальньому кінці осі, букети дерев та «таємні сади» — невеликі сади, оточені деревами, місця для читання чи тихої розмови на краях саду. Він також запозичив деякі риси голландських садів, які відвідав під час своїх досліджень, зокрема канал, що оточує сад, та клиноподібні партери, оточені низькими живоплотами.
Ще один визначний бароковий сад у Німеччині — це Замковий парк Брюля (1728), спроектований Домініком Жираром, учнем Ленотра у Версалі. Як і Версаль, він має центральну вісь, оточену декоративними партерами та круглими басейнами з фонтанами, а також алеями та геометрично підстриженими рядами дерев.
Інші визначні барокові сади в Німеччині включають Великий сад у Дрездені, Бергпарк Вільгельмсхе поблизу Касселя, сад замку Вайкерсгайм (1707—1725) та сади палацу Німфенбург (1715—1720), які за розмірами змагалися з садами Версаля. Епоха бароко в німецьких садах завершилася будівництвом саду Шветцингенського палацу, створеного в 1753—1758 роках для курфюрста Пфальца Карла Теодора архітектором Ніколя де Пігажем та садівником Йоганном Людвігом Петрі. Цей сад був наповнений штучними римськими руїнами, китайським мостом, мечеттю та іншими мальовничими пам'ятками; він ознаменував початок романтичного англійського пейзажного саду в Німеччині.
Австрія та Нідерланди На учнів Ленотра був попит у всій Європі, відтворюючи канали та партери французьких садів для інших європейських монархів. Одним із найплідніших та найуспішніших дизайнерів був Домінік Жирар, який розробив елегантні кучеряві візерунки партерів палацу Бельведер у Відні для принца Євгена Савойського. На цей сад значною мірою вплинув Ленотр, а також більш сучасні ідеї Антуана-Жозефа Дезальє д'Аржанвіля, чия книга «Трактат про практику та теорію садівництва» (1709) стала найвпливовішим посібником з ландшафтного дизайну на початку 18 століття.
Розпочатий у 1717 році, сад з'єднував два палаци принца. Верхній палац і сад використовувалися для урочистих церемоній, тоді як нижній сад, біля його резиденції, був обсаджений гаями дерев і перетинався доріжками. Великий водоймище на верхній терасі було з'єднано сходами та каскадами, наповненими статуями німф і богинь, із нижнім садом. Партери були зруйновані та замінені травою у вісімнадцятому столітті, але нещодавно були відновлені до свого первісного вигляду.