Ліквідація яничарського корпусуGoodwin, pp. 296—299. ( в Константинополі; , на Балканах) — примусовий розпуск багатовікового корпусу яничарів османським султаном Махмудом II 15 червня 1826 року.Kinross, pp. 456—457Shaw, pp. 19–20 Більшість зі 135 000 яничар повстали проти Махмуда II, і після придушення повстання більшість із них було страчено (6000 або більше), заслано або ув'язнено. Розформований корпус яничарів був замінений більш сучасними військовими силами.

Передісторія Яничари були вперше створені османськими султанами наприкінці XIV століття та використовувалися як придворне військо. Яничари спочатку були елітним корпусом, сформованим за системою дитячого рабства девширме, за якою молодих християнських хлопчиків, зокрема сербів, албанців, болгар, хорватів, греків, угорців та румунів, забирали з Балкан, обрізували, навертали до ісламу та вводили до складу османської армії. Протягом XV та XVI століть вони були визнані одними з найкраще навчених та найефективніших військових підрозділів у Європі. Вони стали відомими своєю дисципліною, моральним духом та професіоналізмом. Їм регулярно платили, і від них очікували готовності стати до бою у будь-який час.

Однак, до початку XVII століття корпус яничар перестав функціонувати як елітна військова сила та перетворився на привілейований спадковий клас, а звільнення від сплати податків робило його вкрай негативним в очах решти населення. Крім того, з початку XVIII століття кілька відомих стамбульських єврейських родин служили лихварами (сарафами) та фінансистами корпусу. Скажімо, в той час Ісаак Челебі Бехор Кармона був одним із Пекідей Кушті. Приблизно протягом 250 років кількість яничар зросла з 20 000 у 1575 році до 135 000 у 1826 році. Багато хто з яничар не служив у війську, але все ще отримував платню з імперії, як це диктував корпус, оскільки він мав фактичне право вето в державі та сприяв постійному занепаду Османської імперії. Будь-якого султана, який намагався применшити його статус чи владу, негайно вбивали або скидали.

Зі зростанням можливостей та влади в яничарському корпусі, це почало підривати основи імперії. З часом стало зрозуміло, що для відновлення позицій імперії як головної держави Європи їй потрібно було замінити яничарський корпус сучасною армією.

Заколот Історики припускають, що Махмуд II навмисно спонукав до повстання та описав його як султанський «переворот проти яничар». Султан повідомив їм, що формує нову армію, Секбан-і Джедит, організовану та навчену за сучасним європейським зразком, і що нова армія буде під контролем турків. Яничари вважали свою інституцію вирішальною для благополуччя Османської імперії, особливо Румелії, і раніше вирішили, що ніколи не допустять її розпаду. Таким чином, як і передбачалося, вони збунтувалися та рушили до палацу Топкапи.

Потім Махмуд II вийняв Священний Прапор ісламського пророка Магомета із Священного довірчого фонду, маючи намір згуртувати під ним усіх істинних віруючих і таким чином посилити опір яничарам. Турецькі історики стверджують, що до складу контр-яничарських сил, які були чисельними, входили місцеві жителі, які роками ненавиділи яничарів.

У подальшому бою казарми яничарів були підпалені артилерійським вогнем, унаслідок чого загинуло 4000 яничарів; ще більше людей загинуло у важких боях на вулицях Константинополя (столиці Османської імперії та центру яничарського ордену). Ті, хто вижив, або втекли, або були ув'язнені, а їхнє майно конфісковано султаном. До кінця 1826 року захоплених яничарів, які становили решту сил, стратили через обезголовлення у форті Салонік, який невдовзі стали називати «Кривавою вежею» (але з 1912 року відомий як Біла вежа). Близько 100 інших яничарів втекли до Цистерни Філоксена, де багато хто під час спроби переправи потонув.

Наслідки

Лідерів яничарів негайно стратили. Кармону та двох інших провідних діячів єврейської громади Стамбула, які служили лихварями та фінансистами корпусу, також стратили. Молодших і старших яничарів або вислали, або ув'язнили, але тим, хто виявив себе здібним і перспективним, дозволили обійняти посади в османському міністерстві закордонних справ або вступити до лав нової османської армії як офіцери. Тисячі яничарів було вбито, і таким чином цей елітний орден припинив своє існування. Суфійський орден бекташів, основна установа яничарів, був оголошений поза законом, а його послідовників стратили або заслали. Махмуд II створив новий сучасний корпус, Асакір-і Мансуре-і Мухаммедіє («Переможні воїни Магомета»), для охорони султана та заміни яничарів. Багато колишніх яничар, особливо ті, хто мешкав у провінціях за межами столиці, згодом долучилися до антиосманських політичних рухів, що вимагали більшої автономії. Зокрема, вони підбурювали християн на Балканах, розпалюючи існуючу ворожість до їхніх мусульманських сусідів та посилюючи збройний опір новим турецьким арміям, надісланим з Константинополя. Однак деякі яничари вижили, просто залишаючись в тіні та виконуючи звичайну роботу.

Відразу після розформування яничар Махмуд II наказав придворному літописцеві Мехмету Есаду Ефенді записати офіційну версію подій. Цей звіт, Üss-i Zafer («Фундамент перемоги»), був надрукований у Стамбулі в 1828 році та слугував основним джерелом для всіх інших османських звітів про цей період.Levy, Avigdor. Цей інцидент негативно вплинув на мусульманські громади на Балканах, які втратили свої привілеї, оскільки повстання спалахнули по всій Румелії, особливо в Боснії та Албанії.

Скориставшись тимчасовою слабкістю військового становища Османської імперії після Сприятливої події, Російська імперія змусила османів прийняти Аккерманську конвенцію 7 жовтня 1826 року.Jelavich, Charles and Barbara.

Щодо впливу на єврейську філантропічну мережу збору коштів для Землі Ізраїльської в Західній Європі на той час, у 1827 році, провідна сила амстердамської організації «Пекідім ве-Амаркалім» Гірш Лерен написав листа до стамбульських урядовців, висловивши співчуття з приводу нещодавньої смерті Кармони, хоча сучасний дослідник єврейської історії Маттіас Леманн зазначає: «також очевидно, що дедалі наполегливіша роль, яку відігравали [обидві] організації, частково було спричинене погіршенням становища єврейського керівництва в османській столиці».

Див. також

Белградський пашалик Перше сербське повстання Мустафа IV Галет Ефенді Гуршид-паша Ресід Мехмед-паша Мустафа-паша Бушатлі Хусейн Градашчевич

Примітки

Посилання

Goodwin, Jason (1998). Lords of the Horizons: A History of the Ottoman Empire. New York: H. Holt Kinross, Patrick (1977) The Ottoman Centuries: The Rise and Fall of the Turkish Empire London: Perennial. ISBN 978-0-688-08093-8 Shaw, Stanford J. & Shaw, Ezel Kural (1977). History of the Ottoman Empire and Modern Turkey (Vol. II). New York: Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-29166-8

Додаткова інформація

Розповіді очевидців Esp. p. 349.