Доробанці (; Дерабани) — тип солдатів армій Волощини та Молдови з XVI століття. Вони діяли як кіннота, так і піхота, а пізніше також виконували обов'язки поліції. З кінця ХІХ століття доробанці діяли лише як піхота, а кінні доробанці були реорганізовані в підрозділи келерашкі.

У 1891 році полки доробанців були об'єднані з лінійними піхотинцями, щоб сформувати нові піхотні частини.

Історія

Походження Термін «доробанці» походить від німецького Trabant або від угорського Darabant. Доробанці вперше з'явилися в XVI столітті в арміях Михайла Хороброго, будучи як піхотними, так і кавалерійськими солдатами, які мали на озброєнні вогнепальну зброю.

У XVII столітті, за правління Матея Басараба, доробанці сформували корпус і входили до категорії князівських слуг разом з келерашами. Вони були розміщені в міських гарнізонах Тирговіште, Бухареста, Плоєшті та Бузеу. Після розформування сейменів у 1655 році доробанці приєдналися до сербських найманців у їхньому повстанні, але зазнали поразки від Георгія II Ракоці. Доробанці продовжували існувати протягом усього XVII століття. Князь Шербан Кантакузин з корпусу Доробанців створив піхотний корпус талпашів.

Органічний регламент За Органічним регламентом було передбачено, що всі війська, що існували до прийняття цього положення, мали бути розформовані та замінені доробанцями. Доробанці разом з «міліцією» (армією) мали підтримувати внутрішній мир і порядок у країні, за винятком кордонів. У Бухаресті вони були призначені до аги (поліцейської префектури). Із загальної кількості солдатів 2/3 мали бути кінними, а решта — пішими.

За спеціальним законом, виданим у 1832 році, доробанці були розділені на 18 цетів (батальйонів), що відповідали кількості повітів, які на той час мала Валахія. Кожен батальйон мав кілька капрарів (відділень), що складалися з 10 осіб і очолювалися капраром (єфрейтором). Батальйонами командував тист (офіцер), обраний з боярських родин. Доробанці Бухареста підпорядковувалися очільнику агії і пізніше їх називали «поліцейськими доробанцями». Ці доробанці мали право носити зброю в місті та мали завдання забезпечувати нічну варту, встановлюючи «стреї» з чітко визначеними зонами патрулювання. Вони також повинні були охороняти 10 точок входу до міста («бар'єри»).

Під час революції 1848 року у Волощині доробанців на короткий час розформували, замінивши їх національною гвардією (gvadria națională). У 1850 році вони були реорганізовані князем Барбу Штірбеєм, одночасно отримавши простішу форму.

Після об'єднання Волощини та Молдови

З об'єднанням Дунайських князівств, частини доробанців були сформовані в Молдові. Вони об'єднувалися в три інспекторати по всій країні в Крайові, Бухаресті та Яссах, досягнувши 32 ескадронів у 1864 році. Інспекторати були розформовані в 1868 році, а кінні доробанці — в 1871 році. Колишні кінні доробанці, яких прозвали «чорними гусарами», були реорганізовані в частини келерашів, а доробанці залишилися лише піхотними частинами.

У 1872 році у складі територіальної армії було сформовано вісім полків доробанців. Ще вісім полків було сформовано у 1876 році. Ці полки також мали завдання охороняти кордони. Доробанці брали участь у Війні за незалежність Румунії у різних битвах, таких як облога Плевни.

У 1891 році доробанці були об'єднані з лінійними піхотними полками, хоча вони все ще часто фігурували як доробанці, а також під назвою піхотні полки в реєстрах та документах. До об'єднання з лінійними піхотними полками існувало 33 доробанських частини. Останній, 33-й доробанський полк «Тулча», був сформований у 1889 році.

Однострій На отримані гроші доробанці мали або купити, або пошити собі однострій, який мав містити символіку їхнього відповідного повіту, а також оплачувати витрати на утримання. Доробанці-вершники також повинні були мати власних коней. На прохання генерала Павла Кісельова у 1832 році було розпочато розробку проєкту однострою для доробанців. Після розгляду кількох чернеток того ж року проєкт було прийнято. За ним, однострій був двох типів: для «адміністративної поліції» та для «судової поліції». Однострій доробанців, що вирізнявся різними кольорами кантів та еполетів, залежно від роду військ, складався з сірих штанів і мундира з дев'ятьма білими металевими ґудзиками, який у столиці мав темно-синій колір, а в повітах — сірий. Головний убір був представлений ківером із білим металевим оздобленням, прикрашеним волоським орлом; водночас, оскільки доробанці мали купувати одяг за власні кошти, встановленого статуту дотримувалися переважно в містах та столиці, тоді як у повітах обмундирування варіювалося, а подекуди нагадувало традиційне арнаутське вбрання.

У 1850 році було видано нові правила щодо однострою. Простіший однострій, який було легше виготовити, складався із чорної вовняної туніки, папахи із зеленим ковпаком та чорним хутряним тюрбаном біля основи, а також білих штанів для доробанців повітів, тоді як доробанці агії носили шапки з червоними ковпаками та темно-сині штани. Взимку можна було носити сірий армійський плащ.

Однострій, який носили доробанці під час Війни за незалежність, був прийнятий в 1873 році. Він складався з білих штанів, білої суконної блузки, прикрашеної синьою стрічкою спереду, а також коміра, манжетів та еполетів того ж кольору. Капелюх був виготовлений з чорної овечої вовни з вензелем Кароля I спереду та триколірною кокардою, на якій був прикріплений номер полку та індиче перо, за що вони отримали прізвисько «куркани» (індики). Взуття становили чорні чоботи або опанці. Взимку носили сірий плащ. Доробанці-вершники носили однострій, що складався з куртки з горизонтальними бранденбургами, вишитих штанів, коротких чобіт та чорних хутряних шапок із боковим клапаном та китицями. Звання були відображені на рукавах.

Після 1891 року піхотні війська носили однаковий однострій. Із 1912 року в усій армії запровадили єдиний тип однострою. Спочатку сіро-зеленого кольору, після Першої світової війни його змінили на хакі.

Нотатки

Примітки

Бібліографія