Османська армія — військові сили Османської імперії після того, як країна була реорганізована за сучасним західноєвропейським зразком під час періоду модернізації Танзимата. У 1826 році султан Махмуд II ліквідував яничарський корпус, який існував століттями, але не міг адаптуватися до сучасної військової тактики та часто бунтував. На його місці того ж року він створив армію Асакір-і Мансур-і Мухаммедіє (Переможні воїни пророка Магомета). Султан продовжив свої реформаторські зусилля, створивши сучасні установи для підтримки армії. У 1826 році він заснував Сераскерлік, еквівалент сучасного Міністерства оборони. У 1827 році було відкрито перше військово-медичне училище, Імператорську медичну школу, для підготовки лікарів та хірургів для армії. У 1834 році за підтримки французьких військових інструкторів було відкрито військове училище Харбіє для підготовки офіцерів для армії.

14 червня 1843 року султан Абдул-Меджид I змінив назву армії на «Асакір-і Нізаміє-і Шахане» (Королівські регулярні солдати). З цієї дати армія стала називатися просто «Нізамі Орду» (Регулярна армія). У 1845 році він заснував у столиці Стамбулі військову середню школу Кулелі, першу сучасну військову середню школу. У 1848 році було відкрито першу військову академію, Військову академію Еркан-і Харбіє, для підготовки штабних офіцерів армії та високопоставлених офіцерів, або пашів. Кримська війна була першою воєнною подією, в якій взяла участь сучасна армія, проявивши себе як гідна сила. Остання реорганізація відбулася під час Другої конституційної ери.

Однострій сучасної армії відображав військову форму західноєвропейських країн, які на той час були головними радниками Османської армії. Османський уряд розглядав можливість прийняття головного убору західного зразка для всього особового складу армії, але перевагу було надано фесці, оскільки вона більше підходила до молитовних поз під час ісламської ритуальної молитви.

На ранній стадії періоду Танзимата поширеними були французький однострій і придворний одяг. Після поразки Франції у Франко-прусській війні османський уряд шукав інших взірців для наслідування, тому популярними стали однострої німецького та британського зразків. Під час Першої світової війни офіцерська форма в основному базувалася на формі німецьких союзників Османської імперії.

Створення сучасної армії Перехід від класичної армії (1451—1606) тривав понад століття і розпочався з невдалих спроб Селіма III (1789—1807) та Алемдара Мустафи-паші (1789—1808), продовжувався протягом періоду османських військових реформ (1826—1858) і остаточно завершився за правління Абдул-Гаміда II (1876—1909). Ще в 1880 році Абдул-Гамід звернувся по допомогу до Німеччини, яку він отримав через два роки, що призвело до призначення підполковника Отто Келера. Хоча загальна думка полягала в тому, що Абдул-Гамід II виступав за модернізацію Османської армії та професіоналізацію офіцерського корпусу, здається, що він нехтував військовою справою протягом останніх п'ятнадцяти років свого правління, про що свідчать скорочення військового бюджету. Формування сучасної османської армії виявилося повільним процесом із непослідовним поступом прогресу.

Підрозділи

Відділи

Піхотний відділ Піхотний відділ, який посідав вагоме місце в структурі центрального військового управління, згідно з військовим щорічником Askerî Salname за 1890 рік, поділявся на чотири відділи, тоді як у державному щорічнику Devlet Salnamesi за 1908 рік він уже складався з канцелярії (tahrirat kalemi) та чотирьох підрозділів. Керівництво департаментом здійснював мушир (маршал), а до складу адміністрації також входили два бірінджі-феріки (повні генерали) та один ферік (генерал-лейтенант).

У підрозділах та інституціях піхотного відділу працювали:

Два бригадних генерали (Мірліва) Два полковники (Міралай) Два підполковники (Каймакам) Два майори (Бінбаші) Один полковий квартирмейстер (Алай Еміні)

До складу ад'ютантів (яверів) департаменту входили офіцери таких рангів: один старший капітан (Колагаси), чотири капітани (Юзбаші) та три лейтенанти (Мулазим). Окрім військових звань, у департаменті служили державні службовці з такими адміністративними рангами: один Уля, вісім Уля-і Сані, три Мютемайзи та п'ять Саніє.

Піхотне управління відповідало за всі адміністративні процедури щодо піхоти, яка становила основу Османської армії. Управління вело ідентифікаційні реєстри (künye) всіх піхотних полків, а також пожежної бригади та промислових полків у Дерсаадеті (Стамбул), включаючи як офіцерів, так і рядових солдатів. Його обов'язки включали управління процесами просування по службі та призначення командирів (ümera) та офіцерів, ведення їхніх службових реєстрів (sicil), підготовку звітів (mazbata) для нагородження офіцерів або державних службовців у відділі для подання султанові та виконання цих процедур за указом султана. Крім того, відділ мав завдання вивчати звіти (layiha), подані інспекторами щодо піхоти як роду військ, та готувати подальші оцінки. Воно також відповідало за прийом абітурієнтів до Османської військової академії та нагляд за зусиллями щодо покращення підготовки існуючих студентів. Інші обов'язки включали перегляд книг, написаних про піхотний род військ, запис поданих пропозицій та вивчення звітів щодо реформ у формі, озброєнні та спорядженні піхоти. Департамент готував програми реформ на основі затверджених змін та впроваджував рішення, прийняті піхотними комісіями. Крім того, він контролював застосування чинного законодавства під час процесу набору та контролював розподіл солдатів, набраних через систему жеребкування (kura), за їхніми відповідними класами. Департамент також керував ідентифікаційними реєстрами командирів, офіцерів та солдатів сил Редіфа (резерву) та Мустахфіза (ополчення), проводячи перевірки та керуючи необхідними процедурами для їхньої мобілізації.

Кавалерійський відділ Кавалерійський відділ, який був ключовим адміністративним органом, перебував у підпорядкуванні Генерального штабу подібно до піхотного департаменту; згідно з військовим щорічником Askerî Salname за 1889 рік, спочатку він складався з двох відділів, кожним з яких керували ферик (генерал) та цивільний чиновник. До 1908 року адміністративна структура розширилася й охоплювала кавалерійську комісію та два відділи під керівництвом двох фериків і високопоставленого цивільного урядовця (ula-i sani). Важливою складовою департаменту було управління Çiftlikat-ı Hümayun, яке керувало різними державними сільськогосподарськими угіддями, зокрема фермами Чіфтелер, Хамра, Султан, Чукурова та Везіріє, що використовувалися османами для забезпечення потреб кавалерії в поголів'ї коней.

Персонал відділу складався з різноманітних військовослужбовців і цивільних службовців; зокрема, його комісії та відділення складалися з одного ферика, двох міралаїв, одного каймакама, трьох майорів, двох колагасів та капітана, а також кількох державних службовців у званнях еввел-і саніє, саніє та мютемайз. Основним адміністративним обов'язком відділу було ведення детальних ідентифікаційних записів, що називалися «кюньє», для всього особового складу кавалерійських та кінних підрозділів, від високопоставлених офіцерів (ümera) до рядових солдатів. Крім того, відділу було доручено нагляд за стажерами та особовим складом кавалерійських навчальних закладів та кавалерійського відділення Османської військової академії. Його виконавчі обов'язки поширювалися на підготовку офіційних звітів щодо підвищення по службі, пенсійних планів та військових нагород як для цивільних, так і для військовослужбовців відділення. Ці рекомендації надсилалися сераскеру для оцінки, і після видання султаном імператорських указів відділ контролював остаточне впровадження та документування цих адміністративних заходів.

Крім того, до компетенції департаменту входили операції з логістики та закупівель. Він вів оперативну документацію та здійснював дослідження в галузі племінної справи тварин у державних господарствах, тим самим гарантуючи наявність високоякісної худоби для військового застосування. У контексті закупівель тварин департамент ніс відповідальність за дотримання чесності тендерного процесу, тим самим зменшуючи потенціал для корупції. Крім того, він контролював постачання упряжі та супутнього спорядження для всіх військових класів. Під час підготовки до війни або мобілізації департамент вів детальний облік тварин у приватній власності, щоб полегшити місцеві реквізиції, коли це необхідно. Регулятивні повноваження департаменту також включали перевірку навчальних посібників та правових основ як для регулярної (Нізамійської) кавалерії, так і для легких кавалерійських полків Хамідійє. Хоча стратегічне значення кавалерії наприкінці ХІХ століття зменшилося, організаційна структура зберігалася протягом переходу до початку ХХ століття. До останніх років імперії кавалерійські сили були реорганізовані в три основні дивізії (1-шу, 2-гу і 3-тю кавалерійські дивізії), які значною мірою замінили попередні формування Хамідіє після їх розпуску в 1910 році. Ці модернізовані частини були реструктуровані в сім бригад та три незалежні полки, що складалися переважно з особового складу, набраного з курдського та сільського османського населення.

Артилерійський відділ Після адміністративних змін, спричинених війною 1877—1878 років, Артилерійське управління зазнало значної реорганізації з метою централізації управління регулярними артилерійськими корпусами. Виконавче керівництво управління зазвичай складалося з бригадного генерала, який виконував обов'язки директора, та адміністративного персоналу, що складався з двох додаткових бригадних генералів, генерал-майора та старшого клерка. Структурно управління було поділено на два основні відділення та спеціалізовану канцелярію. До 1908 року штатний розпис управління відображала змішану військово-цивільну структуру; його військовий персонал включав генерал-майора та підполковника, тоді як цивільна бюрократія складалася з восьми урядовців різних рангів, включаючи мютемаїза (видатного) та кількох чиновників другого та третього рангу.

Відділ ніс головну відповідальність за комплексне управління персоналом артилерійського відділення. Сюди входило ведення ідентифікаційних реєстрів (künye) для всього особового складу, починаючи від командирів полків та офіцерів до рядових солдатів. Окрім ведення обліку, відділ контролював юридичні та професійні права, такі як підвищення службою, переведення на іншу посаду, вихід на пенсію та вручення нагород як для військовослужбовців, так і для цивільного персоналу. Крім того, він вів адміністративні справи для студентів та викладачів артилерійських шкіл, а також спеціалізовані записи для майстрів-зброярів (tüfekçi ustaları), призначених до артилерійських полків та батальйонів.

Оперативний та логістичний нагляд також становив основний мандат департаменту. Його завданням було розглядати звіти про інспекції та формулювати стратегічні пропозиції на основі цих висновків. Як у мирний час, так і під час мобілізації департамент контролював інвентаризацію озброєння, боєприпасів та технічного обладнання, тісно співпрацюючи з комісіями, пов'язаними з Артилерійською інспекцією. Він вів журнали заявок на виробничі потреби та координував розподіл боєприпасів між діючими польовими арміями. Крім того, департамент мав повноваження безпосередньо перевіряти військові запаси або призначати експертів для проведення технічних аудитів. Протягом усіх цих операцій Артилерійський департамент перебував у безпосередньому підпорядкуванні начальника Генерального штабу.

Небойові частини

Інженерія Османські інженери виконували як наступальні, так і оборонні функції. Вони усували фізичні перешкоди, створені ворогом, відновлювали пошкоджені мости та споруди, а також зводили іншу інфраструктуру для забезпечення дій піхоти. Від інженерів також очікували, що вони створюватимуть перешкоди під час відступу та руйнуватимуть інфраструктуру, яку міг би використати ворог. Кожен корпус мав інженерний батальйон, а кожна дивізія — інженерну роту.

Зв'язок