Любоми́р Дми́трович Дмите́рко (18 березня 1911, Винники — 2 жовтня 1985, Київ) — український письменник, поет, прозаїк, драматург, публіцист, сценарист, перекладач, літературний критик, громадський діяч Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка. Один з трьох членів літературної групи «Західна Україна», які не потрапили до радянського ГУЛАГу. Окремими виданнями вийшло понад 50 книжок письменника.

Біографія Народився 18 березня 1911 року в родині сільського вчителя в селі Винники біля Львова (нині місто-супутник Львова, підпорядковане його міській раді). Коли Любомирові було три роки, розпочалася Перша світова війна. У зрілі роки поет напише Кам'янець-Подільський державний університет в особах. — Т. 2. — Кам'янець-Подільський, 2005. — С. 766.:

1919 року родина Дмитерків, «рятуючись від білополяків» Зуб І. На півстолітнім рубежі // Дмитерко Любомир. Твори в чотирьох томах. — Т. 1. — К.: Дніпро, 1981. — С. 5., переїхала до Кам'янця-Подільського. Тут Любомир навчався в першій єдиній трудовій школі імені Степана Руданського, що в Старому місті. Тоді школа була семирічною (нині це загальноосвітня школа I—III ступенів № 1). У поемі «З ночі в день» поет писав: У місті вільному від гніту панського, Над звивистим Смотричем, у Кам'янці, Я вчився у школі Степана Руданського, Де гризли абетку вчорашні бійці.

Навчання в школі Дмитерко згадав і в статті «Його слово не вмре, не загине», опублікованій 1968 року в збірнику «Степанові Руданському» Дмитерко Л. Його слово не вмре, не загине // Степанові Руданському: Збірник художніх творів, статей, документів. — Одеса: Маяк, 1968. — С. 163.

Батько Любомира, тривалий час пропрацювавши в освіті і діставши ще за Австро-Угорщини пенсію, повернувся до вчителювання в Наддніпрянській Україні і став ревним виконавцем директив влади. Зокрема, його атеїстична пропаганда в одному із сіл спричинилася до того, що релігійна громада («куркульня», як пише в автобіографії Любомир Дмитерко) пообіцяла батька вбити, а хату спалити.Український археографічний щорічник. — К., 1999. — Вип. 3/4. — С. 556.

Закінчивши семирічну школу, Любомир навчався в Кам'янці-Подільському в лісовій професійній школі, а далі в інституті народної освіти (нині Кам'янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка).

1928 року газета «Червоний кордон», що видавалася в Кам'янці-Подільському, опублікувала перший вірш Дмитерка — «Мати». 1956 року поет писав Дмитерко Л. Від усього серця // Кам'янець-Подільський: Літературно-художній альманах. — Хмельницький, 1956. — С. 7.:

«Спокушений чарами поетичної музи»Дмитерко Л. Обов'язок перед ним // Пам'ять серця: Спогади про Олександра Корнійчука. — К.: Дніпро, 1978. — С. 239., Дмитерко покинув навчання в Кам'янець-Подільському інституті народної освіти, де був тільки факультет соціального виховання (соцвиху) й подався до Київ, де в місцевому ІНО (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) був ще один факультет — професійної освіти (профосу), із сильною професурою, який готував фахівців вищого профілю, а головне, давав значно більший обсяг знань. Саме на цей факультет Дмитерко надумав перевестися. Проте кожен факультет мав не тільки свій профіль а й навчальну програму, тому Дмитеркові відмовили, запропонувавши йти на соцвих або вступити заново — на перший курс. Поет образився, бо, за його словами, «прочитав гори літератури і ладен був змагатися не з одним студентом профосу». Дмитерко став працювати позаштатним репортером обласної комсомольської газети «Молодий більшовик» (редакція містилася в довгому темному коридорі на розі вулиць Леніна та Володимирської, де згодом розмістився готель «Театральний»). Заробляючи копійки, Любомир писав вірші та підшукував соліднішу роботу. На кінофабриці (нині Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка) її головний редактор, письменник Володимир Ярошенко, порадив Дмитеркові йти на сценарні курси, що саме відкрилися при Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ).

На курсах історію та теорію кіно викладав знавець і дослідник цієї справи Георгій Авенаріус, теорію драми — український поет і критик Яків Савченко, сценарну справу — письменник та кінодраматург Вадим Охріменко, сучасну літературу — Олександр Корнійчук.

1930 року 19-річний Дмитерко зумів видати одразу дві книжки — прозову та поетичну. У Києві в «Масовій бібліотеці» видавництва «Західна Україна» побачила світ накладом 15 тисяч примірників 32-сторінкова збірка оповідань «Вітер зі Сходу». Поетична збірка «Іду!», видана в Харкові у Державному видавництві України, була удвічі товстішою — 60 сторінок, але мала наклад значно менший — всього 2 тисячі примірників. Того ж року з'явилися рецензії на збірку «Іду!» — Євгена Адельгейма в десятому числі журналу «Життя й революція» та Миколи Шеремета в дванадцятому числі журналу «Молодняк».

Наступного року побачили світ ще дві віршовані книжки Любомира Дмитерка: поема «Сорочинська республіка» (10 тисяч примірників, 56 сторінок) у співавторстві з Марією Пригарою та друга книжка поезій «Товтри» (2 тисячі примірників, 136 сторінок), назву якій дав кряж Товтри поблизу Кам'янця-Подільського. Обидві книжки вийшли у видавництві «ЛіМ» («Література і Мистецтво»).

Працюючи в Києві, Любомир Дмитерко досить часто відвідував Кам'янець-Подільський. Про кілька таких відвідин упродовж 1932 року згадував літературний критик і драматург Борис Буркатов, який тоді навчався в Кам'янці-Подільському Кам'янець-Подільський державний університет в особах. — Т. 2. — Кам'янець-Подільський, 2005. — С. 767.:

У 1931—1934 роках Дмитерко працював редактором Київської кіностудії художніх фільмів. Дмитерко був членом літературної організації «Західна Україна». На початку 1933 року почалися арешти членів київської філії організації. 4 лютого було ув'язнено Любомира Дмитерка. Більшість заарештованих невдовзі після затримання написали заяви-каяття до колегії Державного політичного управління УСРР, визнавши свою належність до УВО — Української військової організації. Двоє із заарештованих — Любомира Дмитерка та Агату Турчинську — через те, що вони «не вписувалися» за віком і статтю в розроблену чекістами схему УВО, було звільнено (відповідно, 25 березня та 11 травня).

З 1935 року Л. Димитерко — член Спілки письменників України. У 1938 році письменник написав свій перший великий прозовий твір — роман "Обов'язок".

Учасник радянсько-німецької війни (був військовим кореспондентом армійських і фронтових газет). Писав статті, нариси, вірші. Вірші 1941-1945 років зібрані у книгах «Слава», «На полі бою», «Багряний ранок», «Вітчизна».

У 1946—1947 роках Л. Дмитерко — начальник сценарного відділу Київської кіностудії художніх фільмів.

У 1947 році написав п'єсу «Генерал Ватутін» (1947), присвячену Миколі Ватутіну — радянському воєначальнику, у 1949 р. — п'єсу «Навіки разом», присвячену подіям в Україні наприкінці 50-х років 17 століття.

За постановку п'єси «Генерал Ватутін» Харківський драматичний театр імені Тараса Шевченка одержав у 1947 р. Сталінську премію. За постановку п'єси «Навіки разом» у 1950 р. присуджено Сталінську премію колективові Дніпропетровського драматичного театру ім. Т. Шевченка.

У 1952 році вийшла збірка поезій «Добрі сусіди» (1952), присвячена трудовим будням Польської народної республіки. Поезія Дмитерка – декларативна, оспівує ратні і трудові подвиги народу, боротьбу за мир, братерство й дружбу народів, славить партію. Наступного року Л. Дмитерко написав чергову п'єсу «Проліски» про будівельників нового міста на Дніпрі.

Як один із керівників Спілки Письменників України на початку 1950-х рр. брав участь у офіціозних викривальних кампаніях, активно провадив ортодоксальну партійну лінію. У 1962 році очолив «Вітчизна», у якому тоді надруковано такі «крамольні» твори, як «Собор» О. Гончара, «Мальви» Р. Іваничука, «Південний комфорт» П. Загребельного. Головним редактором журналу Дмитерко був до самої смерті.

У збірці «Новели» (1955), романах «Розлука» (1957), «Крізь дні і ночі» (1969), «Останні кілометри» (1972), «Міст через прірву» (трилогія, 1962–66), повісті «Кроки на шляху» (1967), написаних з позицій соцреалізму, Л.Дмитерко відтворив події 2-ї світової війни, показав становлення молодого покоління.

За сценаріями Дмитерка на Київській кіностудії художніх фільмів знято водевіль «Літа молодії» (у співавторстві з А. Головком та І. Савченком, 1942, режисер Г. Гричер-Чериковер), історичні стрічки «Полум’я гніву» (1955, режисер Т. Левчук) і «Олекса Довбуш» (у співавторстві з режисером фільму, 1959, режисер В. Іванов), «Слово про генерала» (1964, режисер Я. Мєстечкін), «Ліра молодості» (1968).

У складі делегації УРСР брав участь у роботі сесій Генеральної асамблеї Організації Об'єднаних Націй (1958, 1962). Багато років був заступником голови Федерації футболу УРСР.

У 1979 році за книжки поезій «Основа» і «Світе мій» (обидві – 1978) Л. Дмитерку присуджена Державна премія України імені Т. Шевченка.

Окремі твори Дмитерка перекладені болгарською (бл. 20 перекладів), грузинською, литовською, німецькою, польською, російською, румунською, угорською, чеською мовами.

Помер 2 жовтня 1985 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. 1990 року на могилі встановлено пам'ятник: на майданчику червоного мармуру куб, а на ньому — бронзове погруддя письменника. На кубі бронзовими літерами зроблено напис «Любомир Дмитерко. 1911—1985». Скульптор Іван Макогон  — С. 142..

Твори Прозові твори «Вітер зі Сходу» — збірка оповідань (1930) «Обов'язок» — роман (1938) «Польські будні» — збірка нарисів (1949) «Високі завдання» — збірка нарисів (1953) «Новели» (1955) «Там, де сяє Південний хрест» — збірка нарисів (1957) «Розлука» — роман (1957) «Наречена» — повісті та новели (1959) «Обпалені громами» — роман (1962) «Добро і зло Канади» — збірка нарисів (1962) «Планета в теплих долонях» — роман (1963) «Міст через прірву» — роман, трилогія (1962—1965) Вечірня зоря — роман (1965) «Кроки на шляху» — повість (1967) «Крізь дні і ночі» — роман (1969) «Останні кілометри» — роман (1972)

Поезія «Іду!» — збірка (1930) «Сорочинська республіка» — поема (1931) «Товтри» — збірка (1931) «Молода земля» — збірка (1935) «Присяга вірних» - поема «Друзям» — збірка «Книга боротьби» — збірка (1939) «Слава» — збірка (1942) «На полі бою» — збірка (1944) «Багряний ранок» — збірка (1945) «Гарячий суходіл» — збірка «Вітчизна» — збірка (1948) «Вірші і поеми» — збірка (1949) «Добрі сусіди» — збірка (1952) «Зоря на обрії» — збірка (1957) «В обіймах сонця» — збірка (1958) «Осінь за океаном» — збірка (1959) «Київські кручі» — збірка (1962) «Обпалені громами» — збірка (1962) «Планета в теплих долонях» — збірка (1963) «Вечірня зоря» — збірка (1965) «Муза в шинелі» — збірка (1967) «Крилатий кінь» — збірка (1974) «Причетність» — збірка (1975) «Земна вісь» — збірка (1977) «Основа» — збірка (1978) «Світе мій» — збірка (1978) «Крутий поріг» — збірка (1983)

Драматичні твори «Генерал Ватутін». Драматичний портрет (1947) «Навіки разом». Народна драма (1949) «Проліски». Драматична поема (1953) «Шляхи людські» (1954) «У золотій рамі» (1957) «Сенсація номер один» (1965) «Дівоча доля» (1960) «Суд серця» (1969) «Первоцвіт». Драматична поема (1970) «Лавровий вінок» (1972) «Вогневі рубежі» (1984) «Той перший день» (1984) Також у 1981-1982 роках виданий 4-томник творів. Посмертно вийшла книга «Незакінчена розмова: Спогади, літературна спадщина» (1987).

Кінематографічна діяльність Автор дикторського тексту до хронікально-документального фільму «Місто безсмертної слави» (1954), сценаріїв документальних стрічок:

«Свято великої дружби» (1955) «З кіноапаратом по місту Кракову» (1958, у співавт.) «Слово про генерала» (1964) художніх кінокартин: «Літа молодії» (1942, у співавт.) «Українські мелодії» (1945, у співавт., фільм-концерт) «Полум'я гніву» (1955) «Олекса Довбуш» (1959). Сценарна та режисерська розробка фільму розпочалася у жовтні 1940 року спільно з М. Красієм. У головній ролі мав знятись Амвросій Бучма. </div>

Перекладацька діяльність