Мандрівний двір (itinerant court) - це міграційна форма правління, поширена в європейських королівствах у період раннього Середньовіччя . Вона була альтернативою наявності столичного міста - постійного політичному центру, яким керувало королівство.
Середньовічна Західна Європа загалом характеризувалася політичним устроєм, за якого найвищі політичні органи влади часто змінювали своє місцезнаходження, перевозячи з собою частину центрального уряду країни. Тому така держава не мала фактичного центру чи постійної резиденції уряду. Мандрівні двори поступово замінювалися, починаючи з XIII століття, коли стаціонарні королівські резиденції почали перетворюватися на сучасні столичні міста.
Священна Римська імперія Система мандрівного двору як спосіб управління країною тісно пов'язана з німецькою історією, де поява столичного міста зайняла багато часу. Німецький мандрівний режим (Reisekönigtum) був звичайною формою королівського чи імператорського правління зфранкського періоду аж до пізнього середньовіччя. Імператори Священної Римської імперії не правили з жодної постійної центральної резиденції під час або після Середньовіччя. Вони постійно подорожували зі своєю родиною та двором через імперію. Ключовою причиною було те, що - на відміну від Англії та Франції - у Священній Римській імперії не було спадкової монархії, а діяв виборний принцип, що призводив до обрання королів дуже різного регіонального походження на імперських виборах .
Священна Римська імперія не мала столичного міста. Імператори володіли своїми родовими землями, включно із замками, але не могли обмежуватися ними, якщо хотіли зберегти контроль над своєю великою імперією, включно з її часто бунтівними регіональними князями. Тому імператор та інші князі правили, постійно змінюючи свої резиденції. Королі Меровінгів Франкської імперії практикували цю систему, а наступна династія Каролінгів перейняла як цей звичай, так і пов'язані з ним палаци (, ). За правління наступних імператорів ці палаци розширювалися, залишалися, відбудовувалися в іншому місці (часто на власних маєтках королів) і часто ставали частиною королівських маєтків наступників королів. Королівські пфальци були розкидані по всій країні - особливо в доступних, родючих районах - і оточені імперською власністю, якою управляли з палацу, щоб забезпечити постачання.
Розташування королівських маєтків або палаців залежало від кількох факторів. Королівські ферми слугували транзитними пунктами, і тому їх розташовували на відстані , що відповідало одноденній подорожі королівської свити з кіньми та екіпажами. Окремі вершники, такі як поштові вершники, долали набагато більші відстані, до 75 миль на день по суші. У 1146 році Конрад III, король Німеччини, міг долати до 41 милі на день під час своєї подорожі з Франкфурта до Вайнхайма. Протягом року долалися великі відстані. Однак такі темпи не могли підтримуватися на всіх маршрутах - існували великі території, на яких не було жодного королівського пфальцу чи ферми, або ж поблизу не було монастирів чи міст. У таких випадках імператори та королі ночували в наметових таборах. Це також траплялося під час походів та облог, у яких брали участь королі.
Пфальци часто розташовувалися поблизу римських міських руїн, які становили найдавніші міста Німеччини та Франції. Ці поселення також переважно знаходилися на судноплавних річках - головним чином Рейні, Майні та Дунаї - що забезпечувало швидкі та комфортні подорожі та полегшувало постачання. Старі єпископства часто розташовувалися в цих місцях, що було ще однією перевагою, оскільки єпископи зазвичай були більш лояльними до короля, ніж регіональні герцоги, які переслідували власні династичні цілі.
Маршрути, якими рухався двір під час подорожей, називалися ітінерарій. Склад свити правителя постійно змінювався залежно від того, через яку місцевість проходив двір і які дворяни приєднувалися до нього або залишали його.
Інші країни Мандрівний двір був характерний для більшості інших тогочасних європейських країн, де для опису цього явища використовуються такі терміни, як «corte itinerante». Королі та їхні супутники постійно переїжджали з одного королівського палацу до іншого. Ранні історичні джерела описують Шотландію як країну, керовану мандрівним двором, де парламент Шотландії збирався в багатьох різних місцях. У саксонській Англії умови були такими ж.
Більш централізований спосіб правління розвивався в цей час, але лише повільно та поступово. Лондон і Париж почали перетворюватися на постійні політичні центри з кінця XIV століття, а Лісабон демонстрував подібні тенденції. Менші королівства також мали подібний, але повільніший розвиток. З іншого боку, Іспанія не мала постійної королівської резиденції до кінця XVI століття, коли Філіп II підніс Ескоріал під Мадридом до цього рангу.
Імператор Карл V здійснив 40 подорожей за своє життя, переїжджаючи з країни в країну без жодної постійної столиці. Підраховано, що він провів чверть свого правління в дорозі. Він здійснив десять поїздок до Нідерландів, дев'ять до німецькомовних країн, сім до Іспанії, сім до італійських держав, чотири до Франції, дві до Англії та дві до Північної Африки. Як він сказав у своїй останній публічній промові: «Моє життя було однією довгою подорожжю». Під час своїх подорожей Карл V залишав документальний слід майже всюди, де бував, що дозволяє історикам припустити, що він провів майже половину свого життя (понад 10 000 днів) у Нідерландах і майже третину (6 500 днів) в Іспанії. Він провів понад 3 000 днів на території сучасної Німеччини та майже 1 000 днів в Італії, а решту - у Франції (195), Північній Африці (99) та Англії (44). Протягом 260 днів його точне місцезнаходження не зафіксовано, і всі ці дні він провів у морі, подорожуючи між своїми володіннями.
Еволюція столичного міста
Священна Римська імперія Німеччина не розвинула постійного столичного міста протягом середньовічного або ранньомодерного періоду - її альтернативним рішенням була децентралізована держава (Multizentralität, «багатоцентричність») аж до пізньомодерного періоду.
Англія Центральна політична влада Англії була постійно встановлена в Лондоні приблизно в середині XIV століття. Позиція Лондона як фінансового центру була міцно встановлена кількома століттями раніше. Король Генріх II Англійський (1133–1189) був приваблений великим багатством міста, але вагався щодо того, чи оселятися там. Під час його правління Лондон став настільки близьким до економічної столиці, наскільки це дозволяли умови тієї епохи. Але саме його процвітання та його широкі й давно визнані свободи, останні згодом охарактеризовані у Великій хартії вольностей як «давні», забороняли йому бути бажаним місцем проживання для короля та його двору, перешкоджаючи йому стати політичною столицею.
Король часто бажав бути поруч із Лондоном, але він претендував на таку ж владу контролювати двір, яку городяни вимагали для управління своїм містом. Єдиним способом уникнути конфлікту між юрисдикціями двору та муніципалітету було для короля триматися подалі від останнього більшу частину часу. Він міг бути в місті лише як гість або завойовник. Відповідно, він рідко наважувався заходити за міські стіни; у таких випадках він розташовувався або в Тауерській вежі, або у своєму Вестмінстерському палаці одразу за межами Лондонського Сіті.
Лондон був природним лідером серед англійських міст. Щоб контролювати Англію, королям потрібно було перш за все контролювати Лондон. Лондон був занадто могутнім, щоб з ним можна було впоратися; знадобилися століття, перш ніж монархи там оселилися. Вони намагалися, безуспішно, витіснити лондонських купців з бізнесу, зробивши Вестмінстер конкуруючим економічним центром. Вони намагалися знайти якесь інше відповідне місце в королівстві, щоб зберігати свої архіви, які поступово ставали занадто великими та важкими для транспортування під час їхніх нескінченних подорожей.
Йорк мав тенденцію ставати політичною столицею під час війн із Шотландією. Столітня війна проти Франції спричинила зміщення політичного центру ваги до південних частин Англії, де домінував Лондон. Поступово багато державних установ перестали слідувати за королем у його подорожах і постійно оселилися в Лондоні: Казначейство, Парламент та суд. Сам король останнім оселився в Лондоні на постійній основі. Він зміг зробити Лондон своєю столицею лише після того, як став достатньо могутнім, щоб «приборкати фінансову метрополію» і перетворити її на слухняний інструмент державної влади.
Бібліографія
Аретін, Карл Отмар фон (1983): Das Reich ohne Hauptstadt? In: Hauptstädte in europäischen Nationalstaaten. ed T Schieder & G Brunn, Мюнхен/Відень. Berges, Wilhelm (1952): Das Reich ohne Hauptstadt. In: Das Hauptstadtproblem in der Geschichte Tübingen. Бернхардт, Джон В. (1993): Мандрівне королівство та королівські монастирі в ранньосередньовічній Німеччині, 936–1075 . CUP, Кембридж, . Brühl, Carlrichard (1968): Fodrum, Gistum, Servitium Regis. Кельн/Грац. Бродель, Фернан (1973): Капіталізм і матеріальне життя 1400-1800, Harper & Row, Нью-Йорк. Еннен, Едіт (1983): Funktions- und Bedeutungswandel der 'Hauptstadt' vom Mittelalter zur Moderne. In: Hauptstädte in europäischen Nationalstaaten ed. Теодор Шидер і Герхард Брунн, Мюнхен/Відень. Февр, Люсьєн (1977): Життя у Франції епохи Відродження, за редакцією та перекладом Маріан Ротштейн, Видавництво Гарвардського університету. Гарвард. Фернандес, Луїс (1981a): España en tiempo de Felipe II, Historia de España, ed R Menéndez Pidal, tomo XXII, том I, cuarta edición, Madrid. Фернандес, Луїс (1981b): España en tiempo de Felipe II, Historia de España, ed R Menéndez Pidal, tomo XXII, vol II, cuarta edición, Madrid. Граус, Франтішек (1979): Prag als Mitte Böhmens. In: Zentralität als Problem der mittelalterlichen Stadtgeschichtsforschung. вид. Ф. Мейнен, Відень/Кельн. Гвіні, Бернард (1985): Держави та правителі в пізньосередньовічній Європі. Глазго. Гарді, Томас Даффус (1835): Опис патентних реєстрів, Лондон. Герман, Олівер (2000): Лотар III. und sein Wirkungsbereich. Räumliche Bezüge königlichen Handelns im hochmittelalterlichen Reich (1125–1137) . Вінклер, Бохум, . Жюссеран, Дж. Дж. (1921): Англійське подорожнє життя в Середньовіччі (XIV століття), 2-ге перероблене та доповнене видання, Лондон. Мартенс, Міна (1964): Bruxelles, capitale de fait sous les Bourgignons. In: Vierteljahrschrift für Wirtschafts- und Sozialgeschichte. II. Opll, Ferdinand (1978): Das itinerar Kaiser Friedrichs Barbarossa. Відень/Кельн/Грац. Орнінг, Ганс Якоб (2008): Непередбачуваність та присутність – норвезьке королівство у Високому Середньовіччі. Лейден/Бостон. Пеєр, Ганс Конрад (1964): Das Reisekönigtum des Mittelalters. In: Vierteljahrschrift für Sozial- und Wirtschaftsgeschichte. вид. Герман Обен, том 51, Вісбаден, стор. 1–21. Ролофф, Густав (1952): Hauptstadt und Staat in Frankreich. In: Das Hauptstadtproblem in der Geschichte. Тюбінген. Reinke, Martina (1987): Die Reisegeschwindigkeit des deutschen Königshofes im 11. Und 12. Jahrhundert nördlich der Alpen. У: Blätter für deutsche Landesgeschichte 128. Сойєр, Пітер (1983): Королівський чан у дозавойовницькій Англії . У кн.: Ідеал та реальність у франкському та англосаксонському суспільстві, Оксфорд. Стреттон, Грейс (1935): Мандрівне господарство в Середньовіччі. У: Журнал Британської археологічної асоціації, нова серія, том 40, Лондон. Стромберг, JBLD (2004): Шведські королі в процесі становлення – і центр влади. У: Scandia. 70:2, Лунд. Strömberg, JBLD (2013): De svenska resande kungarna – och maktens centrum. (Шведське мандрівне королівство – і центр влади) Упсала. Samlingar utgivna av Svenska fornskriftsällskapet. Серія 1. Svenska skrifter 97, 557 стор. . Короткий зміст англійською мовою: Тут, Томас Фредерік (1934): Початки сучасної столиці, Лондона та Вестмінстера у чотирнадцятому столітті. У: Зібрані документи Томаса Фредеріка Тута, том III, Манчестер.
Посилання
Зовнішні посилання
http://www.koenigspfalzen.mpg.de/projekt.html