«Підприємницька держава. Розвінчання міфів про державний і приватний сектори» () — це книжка 2013 року Маріани Маццукато, в якій авторка стверджує, що економічний успіх Сполучених Штатів є результатом громадських та державних інвестицій в інновації та технології, а не результатом доктрини малої держави та вільного ринку, якій часто приписують сильну економіку країни. Маццукато стверджує, що розуміння різниці між «міфом» та реальністю цього успіху є особливо важливим, кажучи: «Якщо решта світу хоче наслідувати модель США, вони повинні робити так, як насправді робили Сполучені Штати, а не так, як вони кажуть, що робили».

Книжка ввійшла до списку найкращих книжок року за версією Financial Times, а також на неї вийшли огляди в кількох виданнях, зокрема The New York Times та The Wall Street Journal. Книжка отримала як схвальні, так і критичні відгуки в низці журналів із соціальних наук, а також започаткувала численні дискусії серед економістів і суспільствознавців у всьому світі щодо ролі держави у сфері технологічних інновацій.

Структура книжки На початку книжки авторка зосереджується на зміні уявлення про державу: замість бюрократичної машини, що перешкоджає інноваціям, вона постає головним суб'єктом, який бере на себе ризики, інвестуючи в новаторські розробки. Далі авторка докладно описує, як уряд США насправді значною мірою був відповідальний за масштабні інновації, що забезпечили країні економічний успіх.

Далі Маццукато окреслює основні положення «Підприємницької держави» (держави, яка є основним учасником ризику в інноваційних інвестиціях). Після цього вона пише про специфіку впливу держави на інновації та технологічний розвиток у приватному секторі, використовуючи Apple як приклад того, як вони популяризували створені урядом технології GPS- навігації, технології сенсорного екрану та розпізнавання голосу в сучасних смартфонах. Вона також наводить приклад того, як Національний науковий фонд США фінансував алгоритм, який допоміг створити пошукову систему Google. Маццукато вважає, що приватний сектор бере участь лише на завершальному й найменш ризикованому етапі технологічних інновацій та підприємницької діяльності.

Після цього Маццукато переходить до опису політик, які можна було б реалізувати з огляду на таке нове розуміння ролі держави у підприємництві. Більшість із них передбачає державне фінансування та дослідження нових інновацій замість того, щоб залишати це виключно приватному бізнесу.

Потім вона говорить про «наступні великі речі» в галузі інновацій, зосереджуючись головним чином на зеленій енергетиці, та ролі, яку держава може відіграти у забезпеченні виходу цих інновацій на світову арену.

Насамкінець Маццукато намагається відповісти на контраргументи проти концепції «підприємницької держави». Вона стверджує, що хоча держава не завжди виступає підприємницьким суб'єктом, який бере на себе ризики, таку можливість надто часто необґрунтовано відкидають.

Прийняття Книжка ввійшла до списку найкращих книжок 2013 року за версією Financial Times.

Мартін Волф, головний економічний коментатор Financial Times, написав захоплений відгук про книжку, підсумувавши: «Ця книжка висуває суперечливу тезу. Але загалом вона має рацію. Нездатність визнати роль держави у стимулюванні інновацій цілком може бути найбільшою загрозою для зростання добробуту». Подібним чином, Тереза Трітч завершила схвальний огляд про книжку для New York Times, словами: «Мета, як її формулює професорка Маццукато, полягає не в тому, щоб фінансовані платниками податків дослідження звільняли приватний сектор від ризиків, а в тому, щоб держава й приватний сектор разом брали на себе ризики та спільно користувалися результатами». Своєю чергою, Вільям Галстон для Wall Street Journal, спираючись на аргументи книжки, стверджував, що держава може бути ефективним венчурним інвестором, і застерігав, що всі державні програми, які сприяли великим інноваціям, тепер опинилися під загрозою бюджетного секвестру.

Журнал «The Economist» у своїй рецензії на книжку похвалив авторку за визнання ролі держави в розвитку приватного сектору, але водночас розкритикував Маццукато за те, що вона не бере до уваги численні невдалі інвестиції, здійснені «підприємницькими державами», а також не пояснює, чим успішні державні інвестиції відрізняються від неуспішних. Альберто Мінгарді, італійський лібертаріанець і директор аналітичного центру Istituto Bruno Leoni у своїй критиці книжки стверджував, що Маццукато надто часто говорить те, що люди хочуть почути. Він також заявив, що її аргументація на користь державної участі в інноваціях є непереконливою й нерідко суперечить сама собі.

У статті для The Guardian Стіан Вестлейк висловив сумніви щодо використання книжки як практичного дороговказу для державної політики. Зокрема, він зазначив, що авторка недостатньо враховує той факт, що значна частина вигод від бізнес-інновацій уже розподіляється між споживачами (у формі споживчого надлишку) та державою (у формі податків із бізнесу). Він також послався на дослідження Джонатана Гаскела, згідно з яким кошти, витрачені на інтеграційні інвестиції — як-от дизайн, бізнес-модель чи ланцюги постачання, — приблизно у вісім разів перевищують витрати на наукові дослідження та розробки. Крім того, Вестлейк звернув увагу на проблеми практичної реалізації пропозиції Маццукато фінансувати державні дослідження шляхом запровадження додаткових податків для компаній, які використовують результати цих досліджень.

Переклади українською Готується до друку:

Примітки