Європе́йський центра́льний банк (ЄЦБ) — центральний банк єврозони, зони де в обігу перебуває валюта євро, який є компонентом євросистеми та європейської системи центральних банків (ЄСЦБ), а також однією з семи інституцій Європейського Союзу. Один з світу із загальним балансом близько 7 трильйонів.

Рада керівників ЄЦБ визначає монетарну політику для єврозони та Європейського Союзу, управляє валютними резервами держав-членів ЄС, здійснює валютні операції та визначає проміжні монетарні цілі та ключову процентну ставку ЄС. Виконавча рада ЄЦБ забезпечує виконання політики та рішень Керівної Ради і може давати вказівки національним центральним банкам у цих цілях. ЄЦБ має виключне право дозволяти випуск банкнот євро. Держави-члени можуть випускати монети євро, але обсяг має бути попередньо схвалений ЄЦБ. Банк також керує платіжною системою T2.

ЄЦБ був заснований Амстердамським договором у травні 1999 року з метою гарантування та підтримки цінової стабільності. 1 грудня 2009 року Лісабонський договір набрав чинності, і банк отримав офіційний статус інституції ЄС. Коли ЄЦБ був створений, він охоплював єврозону з одинадцяти країн-членів. Відтоді до нього приєдналися Греція в січні 2001 року, Словенія в січні 2007 року, Кіпр та Мальта в січні 2008 року, Словаччина в січні 2009 року, Естонія в січні 2011 року, Латвія в січні 2014 року, Литва в січні 2015 року, Хорватія в січні 2023 року та Болгарія в січні 2026 року. Нинішньою президенткою ЄЦБ є Крістін Лаґард. Розташований у Франкфурті, Німеччина, банк раніше займав Євротауер до будівництва своєї нової штаб-квартири.

ЄЦБ безпосередньо регулюється законодавством Європейського Союзу. Його капітал, вартістю €11 мільярдів, належить усім 27 центральним банкам держав-членів ЄС як акціонерам. Початковий ключ розподілу капіталу був визначений у 1998 році на основі населення та ВВП держав, але з того часу ключ розподілу капіталу був скоригований. Акції ЄЦБ не підлягають передачі та не можуть бути використані як забезпечення.

Історія

Ранні роки (1998–2007)

Європейський центральний банк є фактичним наступником Європейського валютного інституту (ЄВІ). ЄВІ було створено на початку другого етапу Економічного та валютного союзу (ЄВС) ЄС для вирішення перехідних питань держав, що переходять на євро, та підготовки до створення ЄЦБ та Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ). Сам ЄВІ перейняв на себе функції попереднього Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС).

ЄЦБ офіційно замінив ЄВС 1 червня 1998 року на підставі Договору про Європейський Союз (Маастрихтський договір), проте він не здійснював своїх повних повноважень до запровадження євро 1 січня 1999 року, що сигналізувало про третій етап ЄВС. Банк був останньою інституцією, необхідною для ЄВС, як зазначено у звітах про ЄВС П'єра Вернера та президента Жака Делора. Він був заснований 1 червня 1998 року. Першим президентом Банку був Вім Дуйзенберґ, колишній президент центрального банку Нідерландів та Європейського валютного інституту. Хоча Дуйзенберґ очолював ЄВС (замінивши на ньому Александра Ламфалюссі з Бельгії) безпосередньо перед створенням ЄЦБ, французький уряд хотів, щоб першим президентом ЄЦБ став Жан-Клод Тріше, колишній голова французького центрального банку. Французи стверджували, що оскільки ЄЦБ мав бути розташований у Німеччині, його президентом має бути француз. Цьому протистояли уряди Німеччини, Нідерландів та Бельгії, які вважали Дуйзенберґа гарантом сильного євро. Напруженість було знято завдяки джентльменській угоді, за якою Дуйзенберґ мав піти у відставку до закінчення свого мандату, а його місце мав призначити Тріше.

Тріше замінив Дуйзенберґа на посаді президента у листопаді 2003 року. До 2007 року ЄЦБ дуже успішно вдавалося утримувати інфляцію близько, але нижче 2%.

Реакція на фінансову кризу (2008–2014) Європейський центральний банк зазнав глибокої внутрішньої трансформації, зіткнувшись з фінансовою кризою 2008 року та європейською борговою кризою.

Рання реакція на боргову кризу єврозони Так звана європейська боргова криза розпочалася після того, як новообраний уряд Греції виявив реальний рівень заборгованості та дефіциту бюджету і попередив інституції ЄС про неминучу загрозу суверенного дефолту Греції.

Передбачаючи можливий суверенний дефолт у єврозоні, широка громадськість, міжнародні та європейські інституції, а також фінансова спільнота переоцінили економічну ситуацію та кредитоспроможність деяких країн-членів єврозони. Як наслідок, дохідність суверенних облігацій кількох країн єврозони почала різко зростати. Це спровокувало самореалізуючуся паніку на фінансових ринках: чим більше зростала дохідність грецьких облігацій, тим більшою ставала ймовірність дефолту, тим більше, у свою чергу, зростала дохідність облігацій."Former Iceland Leader Tried Over Financial Crisis of 2008", The New York Times, 5 March 2012. Retrieved 30 May 2012.

Ця паніка також посилилася через небажання ЄЦБ реагувати та втручатися на ринках суверенних облігацій з двох причин. По-перше, оскільки правова база ЄЦБ зазвичай забороняє купівлю суверенних облігацій на первинному ринку (стаття 123 ДФЄС),Bagus, The Tragedy of the Euro, 2010, p.75. надмірне тлумачення цього обмеження перешкоджало ЄЦБ запровадити кількісне пом'якшення, як це зробили Федеральна резервна система та Банк Англії ще у 2008 році, що відіграло важливу роль у стабілізації ринків.

По-друге, рішення ЄЦБ, прийняте у 2005 році, запровадило мінімальний кредитний рейтинг (BBB-) для всіх суверенних облігацій єврозони, щоб вони могли бути забезпечені операціями ЄЦБ на відкритому ринку. Це означало, що якби приватне рейтингове агентство знизило рейтинг суверенної облігації нижче цього порогу, багато банків раптово стали б неліквідними, оскільки вони втратили б доступ до операцій з рефінансування ЄЦБ. За словами колишнього члена керівної ради ЄЦБ , ця зміна в системі забезпечення ЄЦБ «посіяла зерно» кризи євро.

Зіткнувшись із цими регуляторними обмеженнями, ЄЦБ на чолі з Жан-Клодом Тріше у 2010 році неохоче втручався, щоб заспокоїти фінансові ринки. До 6 травня 2010 року Тріше офіційно заперечував на кількох прес-конференціях можливість ЄЦБ розпочати купівлю суверенних облігацій, навіть попри те, що Греція, Ірландія, Португалія, Іспанія та Італія зіткнулися з хвилями зниження кредитних рейтингів та зростанням спредів процентних ставок.

Ринкові інтервенції (2010–2011)

10 травня 2010 року ЄЦБ оголосив про вражаючий поворот про запуск «Програми ринку цінних паперів» (SMP), яка передбачала дискреційне придбання суверенних облігацій на вторинних ринках. Надзвичайно важливо, що рішення було прийнято Радою керівних органів під час телеконференції лише через три дні після звичайного засідання ЄЦБ 6 травня (коли Тріше все ще заперечував можливість придбання суверенних облігацій). ЄЦБ обґрунтував це рішення необхідністю «вирішити серйозну напруженість на фінансових ринках». Це рішення також збіглося з рішенням лідерів ЄС від 10 травня створити Європейський механізм фінансової стабілізації, який слугуватиме фондом боротьби з кризою для захисту єврозони від майбутньої кризи суверенного боргу.

Хоча спочатку це обмежувалося боргом Греції, Ірландії та Португалії, основна частина купівлі облігацій ЄЦБ зрештою складалася з боргу Іспанії та Італії. Ці покупки мали на меті пом'якшити міжнародні спекуляції проти країн, що переживають стрес, і таким чином уникнути поширення грецької кризи на інші країни єврозони. Припущення – значною мірою виправдане – полягало в тому, що спекулятивна активність з часом зменшиться, а вартість активів зросте.

Хоча покупки SMP справді вливали ліквідність на фінансові ринки, всі ці вливання були «стерилізовані» шляхом щотижневого абсорбування ліквідності. Таким чином, операція була нейтральною з точки зору ліквідності (хоча це мало невелике практичне значення, оскільки звичайні операції монетарної політики забезпечували необмежені постачання ліквідності за основною процентною ставкою).

У вересні 2011 року член Ради директорів ЄЦБ Юрґен Штарк пішов у відставку на знак протесту проти «Програми ринку цінних паперів», яка передбачала купівлю суверенних облігацій південних країн-членів, що він вважав еквівалентним монетарному фінансуванню, забороненому Договором про ЄС. Газета Financial Times Deutschland назвала цей епізод «кінцем ЄЦБ, яким ми його знаємо», посилаючись на його досі вважану «яструбину» позицію щодо інфляції та його історичний вплив Deutsche Bundesbank.

Станом на 18 червня 2012 року ЄЦБ загалом витратив €212,1 млрд (що дорівнює 2,2% ВВП єврозони) на придбання облігацій, що покривають прямі борги, в рамках Програми ринків цінних паперів. Викликає суперечки те, що ЄЦБ отримав значний прибуток від Програми ринків цінних паперів, який був значною мірою перерозподілений між країнами єврозони. У 2013 році Єврогрупа вирішила повернути цей прибуток Греції, проте виплати були призупинені з 2014 до 2017 року через конфлікт між Янісом Варуфакісом та міністрами Єврогрупи. У 2018 році Єврогрупа відновила повернення прибутку. Однак кілька неурядових організацій скаржилися, що значна частина прибутку ЄЦБ ніколи не буде повернута Греції.

Роль у Трійці (2010–2015)

ЄЦБ відіграв суперечливу роль у «Трійці», відхиливши більшість форм реструктуризації державних та банківських боргів та тиснучи на уряди щодо прийняття програм фінансової допомоги та структурних реформ через секретні листи до урядів Італії, Іспанії, Греції та Ірландії. Його також звинуватили у втручанні в грецький референдум у липні 2015 року шляхом обмеження ліквідності грецьких комерційних банків.

У листопаді 2010 року, що відображало величезне зростання запозичень, включаючи покриття вартості гарантування зобов'язань банків, вартість запозичень на приватних фінансових ринках стала непосильною для уряду Ірландії. Хоча уряд відклав грошові витрати на рекапіталізацію невдалого Anglo Irish Bank шляхом його націоналізації та випуску «векселя» (IOU), уряд також зіткнувся зі значним дефіцитом у своїй небанківській діяльності, і тому звернувся до офіційного сектору за позикою для подолання дефіциту, доки його фінанси не повернуться до стабільного стану. Тим часом Anglo використовував вексель як забезпечення своєї екстреної позики (ELA) від Центрального банку. Це дозволило Anglo повернути борги своїм вкладникам та власникам облігацій.

Пізніше стало зрозуміло, що ЄЦБ відіграв ключову роль у забезпеченні того, щоб уряд Ірландії не допустив дефолту Англо за своїми боргами, щоб уникнути ризиків фінансової нестабільності. 15 жовтня та 6 листопада 2010 року президент ЄЦБ Жан-Клод Тріше надіслав два секретні листи міністру фінансів Ірландії, в яких по суті інформував уряд Ірландії про можливе призупинення кредитних ліній ELA, якщо уряд не звернеться до Єврогрупи з проханням про програму фінансової допомоги за умови подальших реформ та фіскальної консолідації.

Крім того, ЄЦБ наполягав на тому, що реструктуризація боргу (або ) не повинна застосовуватися до власників облігацій націоналізованих банків, що могло б заощадити Ірландії €8 мільярдів.

Протягом 2012 року ЄЦБ наполягав на якнайшвидшому припиненні дії ELA, і ця ситуація була вирішена ліквідацією установи-наступника IBRC у лютому 2013 року. Простий вексель був обміняний на набагато довгострокові ринкові облігації з плаваючою ставкою, які Центральний банк позбувся протягом наступного десятиліття.

У квітні 2011 року ЄЦБ вперше з 2008 року підвищив процентні ставки з 1% до 1,25%, а в липні 2011 року їх було збільшено до 1,50%. Однак у 2012–2013 роках ЄЦБ різко знизив процентні ставки для стимулювання економічного зростання, досягнувши історично низького рівня 0,25% у листопаді 2013 року. Невдовзі після цього ставки були знижені до 0,15%, а 4 вересня 2014 року центральний банк знизив їх на дві третини з 0,15% до 0,05%. Нещодавно процентні ставки були ще більше знижені, досягнувши 0,00%, найнижчого рівня за всю історію спостережень.