Бердичів

Берди́чів — місто в Центрі України, адміністративний центр Бердичівської міської громади та Бердичівського району Житомирській області.

Географія Бердичів розташований на березі річки Гнилоп'ять, притоки Тетерева, за 44 км на південь від Житомира. Місто лежить у західній частині Придніпровської височини і належить до правобережної частини Наддніпрянського історико-географічного регіону. Площа міста становить 3533 га. Найбільш розповсюдженим типом ґрунтів є чорнозем. Середня висота над рівнем моря 250 м.

Місто є значним залізничним вузлом, де сходяться магістралі — та Козятин I — Шепетівка. Від Бердичева відходять автомобільні шляхи на Житомир, Вінницю, Любар, Хмільник, Білу Церкву.

Поділ на мікрорайони Територія міста умовно поділена на 8 мікрорайонів. На правому березі річки Гнилоп’ять знаходиться історичний центр міста, а також мікрорайони Елінг, Червона(Лиса) гора, Качанівка, Корніловка, Піски та Завидня. На лівому - знаходяться мікрорайони Новосілки та Загребелля.

Сусідні територіальні громади Розташована на півдні Житомирської області, Бердичівська територіальна громада межує з Гришковецькою селищною територіальною громадою на північному-сході, з на Семенівською — на південному-сході, з Райгородоцькою — на південному-заході, з Швайківською на північному-заході. Окрім Бердичева в територіальну громаду також входять села Підгородне і Скраглівка..

Клімат Клімат в місті помірно-континентальний, з м’якою зимою та теплим літом. Середня температура в січні — –3 °С,  в липні — +21 °С. Середньорічна швидкість вітру складає 3,5м/с, впродовж року переважають західні та північно-західні вітри. На рік випадає приблизно 630мм опадів.

Історія

Заснування Територія, на якій розміщене місто, заселена ще в II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи й залишки двох поселень черняхівської культури.

Походження назви Дослідники історії міста мають різні думки щодо походження назви міста. Існують теорії, що назва походить від слов'янського слова «бердо» («урвище»), або від власного імені Бердич, або від слова «берда» (так слов'яни називали бойову сокиру). На гербі сучасного Бердичева зображено саме бойову сокиру — бердиш — та жезл бога торгівлі Меркурія, що символізує минуле міста як одного з основних центрів торгівлі. Ще одна ймовірна версія походження назви пов'язує назву міста з назвою тюркського племені берендичів, яке заселяло навколишні терени, будучи васалами київських князів.

У 1430-х роках великий князь литовський віддав цю місцевість путивльському та звенигородському наміснику Каленику Мишковичу. Його підданий Бердич і заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. У 1483 року кримські татари зруйнували населений пункт. 1546 року в акті розмежування земель між Литовсько-Руською державою і Польщею Бердичів згадується як власність Василя Тишкевича (помер 13 серпня 1571 р.), - воєвода Підляський та Смоленський, староста Мінський, власник Бердичева та навколишніх земель.

Василь Тишкевич був православним за віросповіданням та побудовав (близько 1546 року) у Бердичеві деревяну Православну Церкву Михаїла Архангела (Михайлівська церква) на сьогодні вважається найстарішою православною церквою у Бердичеві (храм вже не існує). Саме сюди, в Михайлівську церкву Василь Тишкевич приніс чудотворний образ Богородиці (відома як ікона Матері Божої Бердичівської). Але з часом, (1768-1772 рр) 700 барських конфедератів під проводом Казимира Пуласького підійшли до Бердичева та підбурювані римо-католиками, вони спалили православну Михайлівську церкву.

Середньовіччя

Після Люблінської унії (1569 рік) Бердичів відійшов до Польщі. Місцеве населення зазнавало багато лиха від постоїв жовнірів. Наприкінці XVI ст. Януш Тишкевич - правнук православного Василя Тишкевича, та син ополячиного католика Петра Тишкевича. Януш почав споруджувати замок, збудував млин, 1627 року — монастир. З цього часу Бердичів став містечком. У 1630 році власник його подарував замок католицькому ордену босих кармелітів, що утримував для свого захисту військовий гарнізон з кількома гарматами.

Коли в Україні почалася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, загони повстанців на чолі з Максимом Кривоносом у червні-липні 1648 року завдали польсько-шляхетському війську ряд нищівних ударів і визволили містечко від поляків, зруйнувавши при цьому замок і монастир.

Населений пункт увійшов до Київського полку. Протягом усієї війни в Бердичеві стояв козацький гарнізон. Після Переяславської угоди в лютому 1654 року почалася війна між Московією і Польщею, яка тривала з перервами до 60-х років XVII століття. У 1663 році шляхта, ченці-кармеліти знову повернулися до Бердичева. Населення вороже зустріло їх. Побоюючись виступу міщан, кармеліти на певний час залишили містечко. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Бердичів відійшов до Польщі в складі Брацлавського воєводства. Відновлення кріпацтва обурило селян, які почали групуватися навколо відомих козацьких ватажків, зокрема фастівського полковника Семена Палія. Коли ж у 1702—1704 рр. вибухнуло народне повстання, Семен Палій та Самійло Самусь 1703 року розбили під Бердичевом польсько-шляхетське військо. В місті зустрічалися гетьман Іван Мазепа та гетьман Семен Палій.

Між нащадками Януша Тишкевича та орденом кармелітів до 1717 року йшла боротьба за замок. Процес виграли ченці, які почали відбудовувати замок, укріпили мури, збільшили кількість гармат. У 1739—1754 рр. вони побудували кафедральний костел. Бердичів знову став одним з осередків католицького впливу на Правобережній Україні. З цією метою при костелі було відкрито кармелітську школу, а з 1758 року й друкарню. З середини XVIII ст. власником містечка став магнат Миколай Радзивілл. У 1748 році його дружина збудувала в Бердичеві церкву, зараз на її місці стоїть Свято-Миколаївський собор. Радзивіллові належало в Бердичеві майже 8 тис. десятин землі. Посполиті відробляли по два дні на тиждень панщини. Соціальний, національний та релігійний гніт сприяв поповненню гайдамацьких загонів, що діяли на прилеглих територіях. 9 червня 1750 року повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправилися з шляхтою.

У складі Російської імперії.

1793 року, після другого поділу Речі Посполитої і приєднання Правобережної України до Росії, Бердичів увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту. У 1798 році в ньому налічувалося 864 будинки й 4820 чоловік. Возз'єднання сприяло розвитку промисловості, тут діяло 2 шовкові фабрики, шкірзавод, цегельня, пивоварня, 2 млини. У 1844 році Бердичів включено до Махнівського повіту Київської губернії, а в 1846 — він став повітовим містом, де проживало понад 41 тис. населення, зростанню якого сприяв подальший розвиток промисловості. За даними 1845 року тут було 8 цегелень, 4 миловарні, пивоварня, 2 свічкових, воскобійний та маслоробний заводи, каретна, кортова, макаронна й 6 капелюшних фабрик.

У 1846 році всі повітові присутні місця Махнівського повіту переведені з Махнівки до Бердичева, який із містечка став повітовим містом, а повіт перейменований на Бердичівський.Указ Прав. Сенату від 16 січня 1846 № 1668Кіевскія губернскія вѣдомости № 6 від 8 лютого 1846

Широкого розвитку набули ремесла. Ще в середині XVIII ст. кравці, шевці, кушніри, гончарі об'єдналися в цехи. Особливо швидко почали розвиватися ремесла в середині XIX ст. А в 1860 році тут уже налічувалося понад 4 тис. ремісників у тому числі 647 кравців. Умови праці робітників були важкими. Майстерні, де працювало 8—10 чоловік, містилися в невеличких хатках, наповнених смородом шкіри або чадом від праски. Тут же багатьом доводилося й спати.

Починаючи з другої половини XVIII ст., у Бердичеві швидко розвивалася торгівля. Цьому сприяло вигідне розташування його на перехресті шляхів, що йшли з Західної Європи до Росії, й надане 1765 року право щороку проводити десять ярмарків. Сюди з'їжджалися купці з Галичини, Пруссії, Османської імперії, Австрійської монархії, Києва, Чернігова й Москви. Річний обіг ярмарок, що проводились у Бердичеві, перевищував 20 млн крб. золотом. Завдяки цьому після 1800 року місто швидко набуло роль найголовнішого банківського центру Російської Імперії.

Проте згодом банківська діяльність перемістилася в Одесу, головний порт країни, і з 50-х років XIX ст. роль Бердичева як торговельного центру України зменшилася. Окрім всього, це зумовлювалося зростанням торговельного значення Києва та інших міст, що мали залізничне сполучення з центральною Росією.

З розвитком промисловості, ремесла, торгівлі зростало й саме місто. 1846 року в ньому налічувалося 1893 будинки, з яких лише 69 споруджені з цегли. Місто було невпорядкованим. У ньому налічувалося 11 вулиць, 80 провулків та 4 площі. За кількістю жителів у середині XIX століття Бердичів посідав п'яте місце на теренах сучасної Україні (після Одеси, Києва, Львова та Харкова) — станом на 1863 рік тут проживало 51 625 осіб, з них 46 149 — євреїв (93 %)Верменич Я. В. Бердичів www.history.org.ua е-Енциклопедія історії України // , стор. 222.

Оноре де Бальзак, побувавши в місті 1850 року, писав про його забудову, що «будинки в місті танцюють польку, одні нахилені вправо, інші — вліво, ще інші — наперед».

На низькому рівні перебувало медичне обслуговування. У XVIII ст. тільки при костелі існували невеличка лікарня й аптека. В середині XIX ст. діяло дві лікарні на 20 і 30 ліжок. Одна з них утримувалася коштом громади. Для перенаселеного міста з антисанітарним станом, великою кількістю бідноти, що часто хворіла на шлункові та інші хвороби, цієї кількості медичних закладів не вистачало. Тому не випадково, коли 1831 року в Бердичеві спалахнула епідемія холери, її жертвами стало чимало людей.

Не кращим було становище і з освітою. У XVIII ст. майже все трудове населення не вміло ні писати, ні читати, оскільки в містечку не існувало школи для бідного люду. В кармелітській школі в 90-х роках шість учителів навчало 160 дітей шляхтичів. 1832 року кармелітську школу закрили, а учнів перевели до Житомирської і Немирівської гімназій. 1825 року в місті засновано чотирикласне училище, у якому 8 учителів навчало 182 дітей переважно заможних міщан. З 1829 по 1845 рік працювало парафіяльне духовне училище.

Восени 1846 року в місті побував Т. Г. Шевченко, який зробив тут кілька малюнків історичних пам'ятників та записав кілька народних пісень.

Новітня історія Реформа 1861 року дала поштовх для зростання промисловості і в Бердичеві. Цьому сприяло також будівництво залізниць, що в 1870 році зв'язали місто з Козятином, трохи згодом — з Шепетівкою, а 1896 року — з Житомиром. Уже в 1872 році в Бердичеві налічувалося 25 заводів і фабрик. Це були невеличкі, кустарні підприємства, де переважала ручна праця. Через чотири роки (1876) тут засновано один з найбільших в Україні шкіряний завод. З 1892 по 1921 роки у місті діяв кінний трамвай.

У 1877 році в Бердичеві виникло чавуноливарне підприємство, яке виготовляло апаратуру для цукрової промисловості. 1897 року воно стало власністю бельгійського акціонерного товариства й перетворено на машинобудівний завод «Прогрес». Крім обладнання для цукрової, винокурної й пивоварної промисловості, тут почали випускати нескладні сільськогосподарські машини та парові котли. У 1900—1906 рр. засновано пісочний і рафінадний цукрові заводи.

Під час подій 1905—1907 рр. розгорнувся революційний рух.

14 липня 1914 року в місті сформована 78-ма піхотна дивізія (Російська імперія).

Період 1917—1921 р.р. Після невдачі червневого наступу російських військ у липні 1917 року в Бердичеві перебував штаб Південно-Західного фронту. Після заколоту Корнілова Керенський наказав ув'язнити керівництво фронтом, лояльне до заколотників, у тому числі командувача фронтом Денікіна та князя Крапоткіна, які певний час перебували у місцевій в'язниці.

Протягом 1917 року певний час комендантом міста був майбутній Гетьман Української Держави Павло Скоропадський. Це чи не єдиний поки випадок, коли діяльність українського державного діяча рівня керівника держави була пов'язана з містом Бердичевом.