Рабство — явище, що існувало в Марокко з давніх-давен і до ХХ століття. Марокко було центром Транссахарського маршруту работоргівлі поневолених африканців на південь від Сахари до ХХ століття, а також центром берберської работоргівлі європейцями, захопленими берберськими піратами, до ХІХ століття. Відкрита работоргівля в Марокко була остаточно придушена в 1920-х роках. Нащадками колишніх рабів є етнічні спільноти харатин та ґнава.
Работоргівля
Африканська работоргівля З VII століття Середньовіччя до початку ХХ століття Марокко було центром транссахарської работоргівлі поневоленими африканцями вздовж шляху з Тімбукту до невільничого ринку в Марракеші, звідки їх перевозили до решти Марокко та Середземномор'я в цілому.Zahra Babar: Mobility and Forced Displacement in the Middle East, p. 169
Відповідно до ісламського закону, який забезпечував мусульманам право поневолити немусульман, африканські племена, які навернулися до ісламу, захоплювали немусульман та вивозили їх торговим шляхом вздовж узбережжя на північ до Марокко.
За часів династії Альморавідів (1040—1147) торговим шляхом експортували зброю та текстиль з Іспанії на півночі до Сенегалу на південь від Сахари в обмін на золото, слонову кістку, сіль та рабів з неісламських районів на південь від Сенегалу до Марокко, Аль-Андалусу в Іспанії та Середземномор'я.Oxford University Press: The Oxford Encyclopedia of Economic History. p. 1110
Як військову здобич після перемоги над Сонгайською імперією, султан Ісмаїл ібн Шаріф з Марокко щороку отримував тисячі рабів з Тімбукту на південь від Сахари, яких він потім додавав до своєї величезної армії чорношкірих африканських рабів та харатинських рабів-солдатів, яких називав Чорною Гвардією (або Абідом аль-Бухарі). Під керівництвом арабів та берберів вони прийняли іслам, Quote: «Haratine. Social caste in several northwestern African countries consisting of blacks, many of whom are former slaves (…)» та були примусово завербовані до марокканської армії Ісмаїлом ібн Шаріфом (султаном Марокко з 1672 по 1727 рік) для зміцнення влади.
Транссахарський шлях рабів з міста Тімбукту в основному пролягав до міста Марракеш у Марокко, яке з VII століття було відоме як великий центр середземноморського ринку африканських рабів і залишалося таким понад тисячу років, поки Марокко не стало французьким протекторатом у ХХ столітті.
У ХІХ столітті через транссахарську работоргівлю щороку до Марокко було вивезено від 3500 до 4000 африканських рабів; до 1880-х років їх було ще 500 на рік.UNESCO General History of Africa, Vol. VI, Abridged Edition: Africa in the Nineteenth Century Until the 1880s. (1998). Storbritannien: University of California Press. p74
Більшість наложниць у Марокко були темношкірими, оскільки їх було легше знайти на місцевих ринках завдяки постійним щорічним поставкам работоргівлі через Сахару.
Європейська работоргівля З XVI по XVIII століття Османська Північна Африка була центром работоргівлі з берберами, де європейські кораблі та прибережні села вздовж Середземного моря зазнавали набігів з боку берберських піратів. Поряд з Алжиром та іншими провінціями Османської Північної Африки, Марокко також було центром работоргівлі. Іноді ці набіги рабів або розії виходили за межі Середземномор'я, і навіть місця на північ, такі як Ірландія, колись зазнавали набігів. Американське судноплавство в Середземномор'ї також було знищено. Більшість рабів, якими торгували в Середземноморському регіоні, були переважно африканського та європейського походження з VII по XV століття. У XV столітті ефіопи продавали рабів із західних прикордонних районів (зазвичай одразу за межами володінь імператора Ефіопії) або з Еннареї.Emery Van Donzel, «Primary and Secondary Sources for Ethiopian Historiography. The Case of Slavery and Slave-Trade in Ethiopia,» in Claude Lepage, ed., Études éthiopiennes, vol I. France: Société française pour les études éthiopiennes, 1994, pp.187-88.
З XVI століття до початку XIX століття Марокко також було центром берберської работоргівлі європейцями, яких захоплювали берберські пірати в Атлантиці та Середземному морі.
Берберські корсари та екіпажі з квазінезалежних північноафриканських османських провінцій Алжиру, Тунісу, Триполі та незалежного Султанату Марокко за династії Алауїтів (Берберійське узбережжя) були бичем Середземномор'я.Masselman, George. The Cradle of Colonialism . New Haven: Yale University Press, 1963. . p. 205. Захоплення торгових суден та поневолення або викуп їхніх екіпажів забезпечували правителям цих країн багатство та морську могутність. Тринітарний орден, або орден «Матюренів», діяв з Франції протягом століть зі спеціальною місією збору та розподілу коштів для допомоги та викупу полонених середземноморських піратів.
За даними Роберта Девіса, між XVI та XIX століттями берберські пірати захопили в полон та продали в рабство від 1 до 1,25 мільйона європейців.
Особливості
Жіноче рабство Рабинь переважно використовували як домашніх слуг або як наложниць (сексуальних рабинь), часто як поєднання того й іншого.Selling Sex in the City: A Global History of Prostitution, 1600s-2000s. (2017). Nederländerna: Brill. p273
Домашніх рабинь часто експлуатували сексуально та часто використовували для посвячення чоловіків у секс.Slavery in the Modern Middle East and North Africa: Exploitation and Resistance from the 19th Century — Present Day. (2024). Storbritannien: Bloomsbury Publishing. p.128-129
Сексуальні рабині-наложниці багатих міських чоловіків, які народили сина свого поневолювача, вважалися найбільш привілейованими, оскільки вони ставали умм аль-валад і ставали вільними після смерті свого поневолювача; наложниця бедуїна здебільшого жила тим самим життям, що й решта членів племені та жінки сім'ї.Slavery in the Modern Middle East and North Africa: Exploitation and Resistance from the 19th Century — Present Day. (2024). Storbritannien: Bloomsbury Publishing. p.128-129
Домашні рабині жили важким життям, а репродуктивна здатність серед рабів була низькою; було зазначено, що дитяча смертність серед рабів була високою, що рабинь часто ґвалтували в дитинстві та рідко доживали до сорока років, а бідніші рабовласники часто заставляли їх займатися проституцією.Women and Slavery: Africa, the Indian Ocean world, and the medieval north Atlantic. (2007). Grekland: Ohio University Press. p. 13
Найвідоміший випадок використання наложниць відбувався в королівському гаремі. За працями французького дипломата Домініка Бюсно, султан Мулай Ісмаїл мав щонайменше 500 наложниць і навіть більше дітей. Загалом у 1703 році було зареєстровано 868 дітей (525 синів і 343 доньки), причому його семисотий син народився невдовзі після його смерті в 1727 році, і на той час у нього було понад тисячу дітей. Це вважається однією з найбільших кількості дітей серед усіх людей в історії.
Багато його наложниць задокументовані лише фрагментарно. Як наложниці, вони були рабинями-полонянками, іноді з Європи. Одна з них, ірландка на ім'я місіс Шов, була приведена до його гарему після поневолення і була змушена прийняти іслам, коли султан захотів мати з нею статеві стосунки, але була відпущена на волю та видана заміж за іспанця-наверненого, коли султан втомився від неї; іспанка-навернена була дуже бідною, тому свідки того часу описували її як доведену до жебрацтва.Bekkaoui, Khalid., White women captives in North Africa. Narratives of enslavement, 1735—1830, Palgrave Macmillan, Basingstoke, 2010Braithwaite, John, The history of the revolutions in the Empire of Morocco, upon the death of the late Emperor Muley Ishmael; being a most exact journal of what happen'd in those parts in the last and part of the present year. … Written by Captain Braithwaite, … With a map of the country, engraven by Mr. Senex., printed by J. Darby and T. Browne, London, 1729 Інші рабині-наложниці стали улюбленцями і як такі отримали певний вплив, наприклад, англійка на ім'я Лалла Балкіс.Bekkaoui, Khalid., White women captives in North Africa. Narratives of enslavement, 1735—1830, Palgrave Macmillan, Basingstoke, 2010 Ще однією улюбленицею була іспанська полонянка, перейменована на Аль-Дара, мати колись улюбленого сина Мулая Ісмаїла, якого він сам виховав: Мулая Мохаммеда аль-Аліма; та Мулая Шаріфа. Близько 1702 року Аль-Дара трагічно загинула, задушена Мулаєм Ісмаїлом, якого Лалла Айша змусила повірити, що вона його зрадила. Широко поширена думка, що частково мотивом її ганьби було те, що вона підштовхнула його до вбивства спів-наложниці та її сина, щоб підвищити шанси власного сина стати монархом.
За словами історика з Тімбукту Абд ар-Рахмана ас-Сааді Ахмада аль-Мансура, правитель Марокко 1578—1603 років був сином наложниці племені фульбе.
Чоловіче рабство Рабів-чоловіків використовували як робітників, євнухів або солдатів. Умови рабства могли бути дуже важкими, і рабів-чоловіків змушували виконувати важку роботу на важкому будівництві, в каменоломнях та як галерних рабів, веслуючи на галерах, включаючи галери самих берберських піратів-корсарів.Davis, Robert C., Christian slaves, Muslim masters: white slavery in the Mediterranean, the Barbary Coast, and Italy, 1500—1800, Palgrave Macmillan, New York, 2003
У Марокканській імперії підбір рабів для проходження процесу виховання був надзвичайно ретельним. Існує чимало якостей та навичок, якими можуть володіти раби, щоб завоювати прихильність і довіру своїх господарів. Аналізуючи відносини між господарем і рабом, ми можемо зрозуміти, що в ісламських суспільствах особливо цінувалися раби зі світлою шкірою. Спосіб придбання, а також вік на момент придбання суттєво впливали на цінність раба, а також сприяли формуванню довірливих відносин між господарем і рабом. Часто раби, придбані в підлітковому віці або навіть у молодому дорослому віці, ставали надійними помічниками та довіреними особами своїх господарів. Крім того, придбання раба в підлітковому віці зазвичай відкривало можливості для освіти та навчання, оскільки раби, придбані в підлітковому віці, були в ідеальному віці для початку військової підготовки. В ісламських суспільствах було нормально починати цей процес у віці десяти років, який тривав до п'ятнадцяти років, після чого цих молодих чоловіків вважали готовими до військової служби. Раби зі спеціальними навичками високо цінувалися в ісламських рабовласницьких суспільствах. Від християнських рабів часто вимагали вміння говорити та писати арабською мовою. Наявність рабів, які вільно володіли англійською та арабською мовами, була дуже цінним інструментом у дипломатичних справах. Двомовні раби, такі як Томас Пеллоу, використовували свої перекладацькі здібності для вирішення важливих дипломатичних питань. Сам Пеллоу працював перекладачем у посла в Марокко.
Мабуть, найвідомішою військовою силою рабів була Чорна Гвардія, також відома як Абід аль-Діван («раби дивана»), Джейш аль-Абід («армія рабів») та Абід аль-Султан («раби султана»), була корпусом чорношкірих африканських рабів та харатинських рабів-солдатів, зібраних алавітським султаном Марокко Ісмаїлом ібн Шарифом (правив 1672—1727). Їх називали «рабами Бухарі», оскільки султан Ісмаїл наголошував на важливості вчення відомого імама Мухаммеда аль-Бухарі: навіть даруючи лідерам армії копії його книги. Цей військовий корпус, вірний лише султану, був одним із стовпів влади Ісмаїла, який прагнув встановити стабільнішу та абсолютнішу владу над Марокко. 230–231 Протягом кінця XVIII століття та ХІХ століття їхня роль у війську поступово зменшувалася, а їхній політичний статус коливався між привілеями та маргіналізацією. Їхні нащадки зрештою повернули собі свободу та розселилися по всій країні. Чорна гвардія була розпущена в 1912 році.
Рабів також використовували на будівництві Касби Мулай Ісмаїла.
Скасування Скасування відбувалося поступово для різних категорій рабів.
Скасування работоргівлі в Берберії Работоргівля європейців припинилася після Берберських війн на початку ХІХ століття.