Вернер Карл Дам (; 16 лютого 1917, Лінденталь, Німеччина — 17 січня 2008, Хантсвілл, Алабама, США) — науковець у галузі ранньої космонавтики, співробітник відділу перспективних проєктів у Пенемюнде, який емігрував до США за програмою «Скріпка» та обіймав посаду головного аеродинаміка Центру космічних польотів імені Маршалла.

Життєпис

Вернер Карл Дам народився 16 лютого 1917 року в Лінденталі поблизу Кельна, Німеччина, в родині Антона Дама та Марії Моркрамер. Того ж року сім'я переїхала до Бонна. Його батько став першим інженером у довгому роду торговців. Після закінчення Бетховенської школи в Бонні в 1936 році він вивчав аеродинаміку та проєктування літаків у Технічному університеті Аахена, а згодом у Мюнхені, коли нацисти закрили інші технічні університети. У Мюнхені він був одним із чотирьох студентів із кількох сотень, які відмовилися вступати до нацистського студентського клубу. Він розповідав, що спочатку вдавав, ніби не може його знайти, а потім, оскільки клуб формально значився як фехтувальний, уникнув членства, пославшись на релігійні переконання. Через це йому заборонили відвідувати деякі курси з передових літальних апаратів, тож він зосередився на дисциплінах, пов'язаних із ракетобудуванням. Не встигнувши завершити навчання, наприкінці 1939 року його призвали до армії та направили до підрозділу військ зв'язку спочатку до Франції, а потім до Чехословаччини. У перерві йому надали односеместрову відпустку для завершення основної частини диплома з аеродинаміки.

Завдяки технічній освіті наприкінці 1941 року його відрядили до німецької програми розробки ракет у Пенемюнде, яку очолював Вернер фон Браун. Там, як наймолодший член ракетної команди, він працював у відділі перспективних проєктів — групі, що складалася переважно з фізиків, які потребували фахівця з аеродинаміки. Тоді теоретичне розуміння аеродинаміки високих швидкостей ще тільки зароджувалося. Він входив до групи, яка проводила піонерські експерименти в малій надзвуковій аеродинамічній трубі, щоб отримати важливі знання та дані для проєктування нових ракет. Серед них була ракета A9/A10, яка мала стати першою міжконтинентальною балістичною ракетою і базувалася на концепції планерувального польоту на швидкості 6 Махів із використанням крилатого варіанту ракети V2. Незабаром за результатами випробувань в аеродинамічній трубі він зрозумів, що під час переходу до надзвукової швидкості аеродинамічний центр тиску зміщується назад, через що ракета ставала надто стійкою, а відносно слабкі приводи керувальних поверхонь втрачали здатність контролювати курс. Це спонукало до експериментів і теоретичних досліджень, спрямованих на розуміння цього зсуву та пошук аеродинамічних конфігурацій, які б дозволили ракеті залишатися стабільною.

Він також працював над ракетою Wasserfall, надзвуковою зенітною ракетою з радіолокаційним наведенням, яка мала ту саму проблему зміщення центру тиску. Попутно він розробив конічний бак для ракетного палива, який успішно долав проблему плескоту рідкого пального, за що отримав внутрішню премію з грошовою винагородою, яку, за його гордим зізнанням, так ніколи й не отримав готівкою. У серпні 1943 року, коли союзники бомбили об'єкти в Пенемюнде, він дістав подяку за порятунок важливих даних з аеродинамічної труби під час пожежі. Проєкт Wasserfall тривав майже до кінця війни, ракета успішно літала, але так і не пішла в серію. 1944 року він та інші члени групи отримали цивільний статус і відновили роботи над A9/A10. У січні 1945 року, незадовго до кінця війни, було запущено дві випробувальні ракети A9 з конструкцією керувальних поверхонь, що базувалася на знайденому групою вирішенні проблеми зміщення центру тиску. Друга з них здійснила стійкий перехід до надзвукового польоту.

На початку лютого 1945 року, перед наступом радянських військ, він разом із більшістю ракетної команди перебрався в Обераммергау, щоб здатися американським військам. Після звільнення в серпні 1945 року він нетривалий час працював на свічковій фабриці друзів сім'ї в Бонні, доки не прийняв запрошення від США в рамках операції «Скріпка» приєднатися до зароджуваної ракетної програми армії США разом з іншими членами команди фон Брауна. Однак він наполіг на тому, щоб спочатку завершити навчання; диплом йому офіційно присудили з машинобудування через післявоєнні обмеження на подальшу ракетну роботу в Німеччині. У серпні 1947 року він знову приєднався до інших науковців із команди фон Брауна у Форт Блісс, штат Техас, щоб розпочати роботу над американською ракетною програмою.

У США він спочатку брав участь у випробуваннях ракет V2 на полігоні Вайт-Сендс. Ці результати безпосередньо привели до створення ракети Redstone і заклали основу для всіх наступних ракет, розроблених у Сполучених Штатах. Робота в Вайт-Сендс включала крилату ракету зі швидкістю 3 Махи, відому як Hermes II, яка базувалася на першому ступені V2 із радикальною концепцією лінійного прямоточного повітряно-реактивного двигуна для другого ступеня. Роботу над Hermes II він продовжив після того, як у 1950 році разом із більшою частиною команди фон Брауна переїхав до Гантсвілла, штат Алабама, у рамках армійської програми балістичних ракет. Там він розробив зовнішню аеродинамічну конструкцію для армійської ракети Redstone, яка слугувала ракетою-носієм під час перших випробувань ядерних ракет країни, а згодом також вивела в космос першого американського астронавта. Він створив успішний балістичний носовий обтічник для входу в атмосферу на швидкості 5 Махів, використовуючи суто теоретичний підхід, у той час, коли ще не існувало гіперзвукових аеродинамічних труб для перевірки теорій або отримання потрібних даних. Згодом він продовжив новаторську роботу в галузі високошвидкісної аеротермохімії у програмі армійської балістичної ракети середньої дальності Jupiter, а потім над армійською балістичною ракетою середньої дальності Pershing та великою ракетою-носієм Saturn I.

Після запуску радянського супутника в липні 1960 року він разом з іншими ракетними науковцями фон Брауна перейшов з Агентства балістичних ракет армії до щойно створеного НАСА. Там, у рамках програми висадки на Місяць «Аполлон», він зробив значний внесок, працюючи над ракетою-носієм Сатурн V, аеротермодинамікою та системами рідкого водневого пального. Згодом він брав участь у численних проєктах, які сприяли пілотованим і безпілотним космічним програмам країни, особливо Скайлеб та програма «Спейс Шаттл». Під час розробки Шаттла він очолював команду, що займалася аеродинамікою апарата та основними двигунами, включаючи повномасштабні випробування компонентів, методологію масштабування та застосування обчислювальної гідродинаміки для вирішення широкого спектру проблем аеротермохімії.

Він був керівником відділу аерофізики в Центрі космічних польотів імені Маршалла НАСА до 1992 року, після чого став головним аеродинаміком Центру. У 1997 році він отримав Премію з аеродинаміки Американського інституту аеронавтики і космонавтики за видатний довічний внесок у аеродинамічне проєктування та аналіз стратегічних ракет і пілотованих/безпілотних ракет-носіїв, а в 2003 році — Медаль НАСА «За виняткові заслуги». Він продовжував працювати на наукових посадах у НАСА до виходу на пенсію у віці 89 років у 2006 році. Девід А. Кінг, директор Центру космічних польотів імені Маршалла НАСА, сказав: «Американська космічна програма є передовою завдяки тому, що такі люди, як пан Дам, доклали зусиль, щоб зробити її найкращою у світі. Його життя та праця є прикладом енергії, відданості та скромного лідерства, які відіграли значну роль у мирному використанні космосу людством».

Публікації

Примітки

Посилання