Рабство в Лівії — явище, що має довгу історію та тривалий вплив на лівійську культуру. Тісно пов'язане з ширшим контекстом рабства в Північній Африці та транссахарською работоргівлею.
З давньої історії територія сучасної Лівії була транзитною зоною для работоргівлі з країн Африки на південь від Сахари через пустелю Сахара до Середземного моря. Транссахарська работоргівля була відома з давніх-давен і тривала до XX століття. Рабство в Османській Лівії було номінально заборонено в ХІХ столітті, але закони про його скасування не діяли.
Протягом італійського колоніального періоду (1912—1951) рабство та работоргівля були остаточно придушені на практиці. Однак скасування було поступовим і повільним процесом, і інститут рабства продовжувався ще довго в колоніальний період, особливо у внутрішніх пустельних районах, де італійський контроль був слабким. Транссахарська работоргівля у внутрішніх районах Лівії продовжувалася аж до 1930-х років.
У XXI столітті, після вбивства Муаммара Каддафі, лівійська работоргівля африканцями через Сахару відновилася, і в низці міст Лівії, включаючи столицю Триполі, повідомлялося про відкриті невільничі ринки.
Історія
Римська Лівія Як римська провінція, Триполітанія була великим експортером сільськогосподарської продукції, а також центром золота та рабів, яких гараменти перевозили на узбережжя, тоді як Кіренаїка залишалася важливим джерелом вин, ліків та коней.Mommsen, Theodore. The Provinces of the Roman Empire Chapter: Africa
Порабування берберів та євреїв Коли Амр ібн аль-Ас завоював Триполі в 643 році, він змусив єврейських та християнських берберів віддавати своїх дружин та дітей у рабство арабській армії як частину їхньої джиз'ї. Укба ібн Нафі часто забирав для себе (і продавав іншим) незліченну кількість берберських дівчат, «подібних до яких ніхто у світі ніколи не бачив».
Ібн Абд аль-Гакам розповідає, що арабський генерал Гасан ібн аль-Нуман часто викрав «молодих берберських рабинь неперевершеної краси, деякі з яких коштували тисячу динарів». Аль-Гакам підтверджує, що під час завоювання Північної Африки Муса, його син і племінник захопили до ста тисяч рабів. У Танжері Муса поневолив усіх берберських жителів. Муса розграбував фортецю поблизу Кайруана і забрав із собою всіх дітей як рабів. Кількість поневолених берберів «досягнула такої кількості, про яку ніколи раніше не чули в жодній з країн, що підпадали під панування ісламу» до того часу. В результаті «більшість африканських міст обезлюділи, [а] поля залишилися необробленими». Попри це, Муса «ніколи не припиняв просувати свої завоювання, доки не прибув до Танжера, цитаделі їхньої [берберської] країни та матері їхніх міст, яку він також обложив і взяв, зобов'язавши її мешканців прийняти іслам».
Історик Паскуаль де Гаянгос зазначив: «Через систему ведення війни, прийняту арабами, не виключено, що зазначена тут кількість полонених потрапила до рук Муси. Як християнські, так і арабські джерела свідчать про те, що густонаселені міста нерідко зрівнювали з землею, а їхніх мешканців, яких налічувалося кілька тисяч, відводили в полон».
Послідовні мусульманські правителі Північної Африки продовжували масово поневолювати берберів. Історик Г'ю Н. Кеннеді зазначив, що «ісламський джихад неприємно схожий на гігантську работоргівлю». Арабські хроніки зафіксували величезну кількість захоплених берберських рабів, особливо в розповідях Муси ібн Нусайра, який став намісником Африки в 698 році і який «був жорстоким і безжальною до будь-якого племені, яке виступало проти догматів мусульманської віри, але щедрим і поблажливим до тих, хто навернувся». Мусульманський історик Ібн Кутайба розповідає про те, як Муса ібн Нусайр вів «битви на знищення» проти берберів і як він «вбив їх безліч і взяв у полон дивовижну кількість».
За словами історика Ас-садфі, кількість рабів, захоплених Мусою ібн Нусайром, була більшою, ніж під час будь-якого з попередніх ісламських завоювань.
Поневолення європейців
Існують історичні свідчення набігів рабів-мусульман з Північної Африки вздовж узбережжя Середземного моря по всій християнській Європі. Більшість рабів, якими з VII по XV століття торгували в Середземноморському регіоні, були переважно європейського походження. У XV столітті ефіопи продавали рабів із західних прикордонних районів (зазвичай одразу за межами володінь імператора Ефіопії) або з Еннареї.Emery Van Donzel, «Primary and Secondary Sources for Ethiopian Historiography. The Case of Slavery and Slave-Trade in Ethiopia,» in Claude Lepage, ed., Études éthiopiennes, vol I. France: Société française pour les études éthiopiennes, 1994, pp. 187—188.
Європейськими рабами також торгували на південь: у XVII столітті зазначається, що європейських рабів імпортували з Триполі в Лівії до імперії Борну, що знаходиться на південь від Сахари.Phillips, W. D. (1985). Slavery from Roman Times to the Early Transatlantic Trade. Storbritannien: Manchester University Press. p. 126
Близько 170 християн, поневолених у Триполі — переважно сицилійців або мальтійців — було звільнено, коли місто було захоплене іспанцями в 1510 році. Після османського нападу на Гозо в липні 1551 року близько 5000-7000 людей було поневолено та спочатку вивезено до Північної Африки. Хоча більшість із них пізніше було вивезено до Константинополя, деякі з поневолених гозітанців залишилися на території, яка зараз є частиною Лівії. Є записи про те, що деяких з них продали в Таджурі, і за традицією деяких поневолених гозітанців було вивезено до Тархуни, де вони та їхні нащадки прийняли іслам та асимілювалися з місцевим населенням. Повідомляється, що деякі зберігали пам'ять про своє мальтійське походження аж до Другої світової війни.
За оцінками, від 1 до 1,25 мільйона європейців були захоплені піратами та продані в рабство між XVI та XIX століттям. З цього періоду існують повідомлення про набіги та викрадення берберійців в Італії, Франції, Іберійському півострові, Англії, Ірландії, Шотландії та навіть на півночі, аж до Ісландії. Відомі розповіді про набіги берберійців включають згадку в «Щоденнику» Семюеля Пепіса про набіг на прибережне село Балтимор, Ірландія, під час якого пірати покинули поселення разом з усім населенням. Такі набіги в Середземномор'ї були настільки частими та руйнівними, що узбережжя між Венецією та Малагою зазнало значного скорочення населення, і поселення там не заохочувалося. Кажуть, що це сталося значною мірою тому, що «більше не було кого захоплювати».
Порабування жителів Західної та Центральної Африки
Коли між 1530 і 1551 роками Триполі перебувало під владою госпітальєрів, чорношкірих рабів експортували з Триполі на Мальту госпітальєрів та до Королівства Сицилія. Госпітальєри встановили податок у розмірі двох дукатів за кожного раба, проданого в Триполі.
Туареги та інші корінні жителі Лівії сприяли, оподатковували та частково організовували торгівлю з півдня вздовж транссахарських торгових шляхів. У 1830-х роках — період процвітання работоргівлі — Гадамес обробляв 2500 рабів на рік.K. S. McLachlan, «Tripoli and Tripolitania: Conflict and Cohesion during the Period of the Barbary Corsairs (1551—1850)», Transactions of the Institute of British Geographers, New Series, Vol. 3, No. 3, Settlement and Conflict in the Mediterranean World. (1978), pp. 285—294.
Регентство Триполі зазнало тиску Заходу, щоб припинити транссахарську работоргівлю до 1840-х років, але правитель, хоча й заявив про свою готовність у 1842 році, не зміг переконати вождів внутрішніх справ, які були головними гравцями в транссахарській работоргівлі між Борну та Сокото до лівійського узбережжя.UNESCO General History of Africa, Vol. VI, Abridged Edition: Africa in the Nineteenth Century Until the 1880s. (1998). Storbritannien: University of California Press. p. 74
Хоча Фірманом 1857 року работоргівля в Триполі була офіційно скасована, цей закон ніколи не застосовувався і продовжував діяти на практиці принаймні до 1890-х років.
Британський консул у Бенгазі писав у 1875 році, що работоргівля досягла величезних масштабів, і що ціна на рабів, яких продавали в Александрії та Константинополі, зросла в чотири рази. Він писав, що цю торгівлю заохочував місцевий уряд.
У статті, опублікованій у 1911 році, Адольф Вішер пише: «…кажуть, що торгівля рабами все ще триває на маршруті Бенгазі-Вадай, але важко перевірити правдивість такого твердження, оскільки, в будь-якому разі, торгівля здійснюється таємно». У Куфрі єгипетський мандрівник Ахмед Хассанейн-бей у 1916 році дізнався, що може купити дівчину-рабиню за п'ять фунтів стерлінгів, тоді як у 1923 році він виявив, що ціна зросла до 30-40 фунтів стерлінгів.
Хоча транссахарська работоргівля все ще існувала у внутрішніх районах Лівії, де італійський контроль був слабким або взагалі відсутнім, рабство як форма власності зберігалося й у прибережних районах Лівії, що повністю перебували під італійським контролем, аж до пізнього колоніального періоду, попри політику італійців щодо заборони рабства. Африканських рабів до самих 1920-х років використовували як домашню прислугу в заможних приватних домогосподарствах великих прибережних міст, таких як Бенгазі.
Данський новонавернений в іслам Кнуд Гольмбо перетнув італійську Лівійську пустелю в 1930 році і йому сказали, що рабство досі практикується в Куфрі, і що на четверговому невільничому ринку він може купити рабиню за 30 фунтів стерлінгів. За свідченнями Джеймса Річардсона, коли він відвідав Гадамес, більшість рабів були з Борну.
У 1930-х роках італійці повідомили Консультативному комітету експертів з питань рабства, що всі колишні раби в італійській Триполітанії (рабство в Лівії вже давно було формально скасовано) могли вільно покинути своїх колишніх арабських власників, якщо бажали, але залишалися, бо перебували в соціальному занепаді; і що в оазисах Кіренаїки та в глибині Санусії транссахарська работоргівля була знищена паралельно з італійським завоюванням, під час якого на невільничому ринку Куфра було звільнено 900 рабів.Miers, S. (2003). Slavery in the Twentieth Century: The Evolution of a Global Problem. Storbritannien: AltaMira Press. 226
XXI століття Human Rights Watch задокументувала випадки, коли мігрантів часто свавільно затримували та продавали в лівійських центрах утримання під вартою. Amnesty International також зазначила, що мігранти, які подорожують через Лівію, піддавалися утриманню в переповнених та негігієнічних умовах, а також катуванням. Державний департамент США також зазначив у своєму звіті про торгівлю людьми за 2010 рік: «Як і в попередні роки, надходили окремі повідомлення про те, що жінок із Західної та Центральної Африки примушували до проституції в Лівії. Також були повідомлення про те, що мігрантів з Грузії піддавали примусовій праці в Лівії», і стверджував, що лівійський уряд не надав суттєвих доказів зусиль щодо переслідування торговців людьми або захисту жертв торгівлі людьми.
Рабство в епоху після Каддафі