Українські церкви Кубані — комплекс християнських сакральних споруд (переважно православних храмів), зведених на території Кубані (Краснодарського краю та суміжних регіонів РФ) українськими переселенцями (зокрема, чорноморськими козаками) починаючи з кінця XVIII століття.
Ці храми будувалися за традиціями українського зодчества, тривалий час функціонували як осередки національної духовності та культури, а в період українізації 1920-х років стали основою для розгортання парафій Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Більшість із них зруйнувалися від часу, а також були знищені або перероблені на нерелігійні утилітарні споруди за радянських часів.
Історія зведення та архітектурні особливості Масова поява українських церков на Кубані розпочалася з переселенням туди колишніх запорозьких козаків у 1792 році. Разом із побутом козаки перенесли на нові землі традиції дерев'яного церковного будівництва.
Перші церкви зводилися цілком без залізних цвяхів. Для їхнього проєктування та будівництва козацька старшина запрошувала майстрів із Полтавщини, Чернігівщини та Слобожанщини. Храми мали характерну для українського бароко тридільну (тризрубну) або п'ятидільну структуру з банями грушоподібної форми.
За історичними даними, до кінця 18-го ст. були зведені дерев'яні церкви в станицях Канеловській (церква Воскресення Господнього), Крилівській (Святого Архангела Михаїла), Незамаївській (Святого Пророка Іллі), Щербинівській (Преображення Господнього). В 1796 році збудовані українські дерев'яні церкви в станицях Кущівській (Святого Іоанна Богослова), Поповичівській (Богоявлення Господнього), 1797 — в станиці Іванівській (Стрітення Господнього), Кисляківській (Різдва Пресвятої Богородиці), Пластунівській (Вознесення Господнього), 1798 — в станиці Полтавській (Різдва Пресвятої Богородиці), 1799 — в станиці Березанській (Воздвиження Чесного Хреста), Васюринській (Успення Пресвятої Богородиці), Іркліївській (Покрови Пресвятої Богородиці), Коренівській (Святого Сави), Леушківській (Вознесення Господнього) та Пашківській (Введення Пресвятої Богородиці). Також у кінці 18-го ст. збудовані церкви в станицях Величківській (Святої Варвари), Кальниболотській (Святого Юрія), Корсунській (Благовіщення Пресвятої Богородиці), Уманській (Трьохсвятительська). Всього в цей період зведено 20 церков у різних станицях Кубані.
Головними духовними центрами регіону стали: Військовий собор Святого Олександра Невського в Катеринодарі — головний храм Кубанського козацького війська, у зведенні якого брали участь провідні українські майстри (первісний дерев'яний, а згодом мурований собор). Свято-Троїцький собор (Катеринодар, вул. Фрунзе, 65) — зведений із червоної цегли за характерними архітектурними канонами, що поєднували елементи візантійського стилю та українського храмобудування, мав високий авторитет серед місцевого українського населення.
Дослідники, зокрема історик архітектури Василь Слободян, зазначають, що в архівах збереглися креслення десятків типово українських церков у кубанських станицях (зокрема, на території Старомінської, Катеринівської та інших).
Період Української революції та УАПЦ Після розпаду Російської імперії та проголошення Кубанської Народної Республіки активізувалися зв'язки місцевого козацтва з Українською Народною Республікою. На хвилі національного піднесення початку XX століття у багатьох станичних парафіях (наприклад, у станиці Новодерев'янківській) відбулася повна українізація богослужінь.
У 1920-ті роки, під час тимчасового послаблення релігійного тиску в ході політики коренізації (українізації), на Кубані утворилася розгалужена мережа парафій УАПЦ. Служба Божа в цих храмах велася українською мовою, виконувалися українські релігійні канти, а самі церкви прикрашалися традиційними рушниками.
Руйнування та репресії Наприкінці 1920-х та на початку 1930-х років із початком згортання українізації та загостренням сталінського терору українське церковне життя на Кубані було повністю ліквідоване: Репресії проти духовенства: Священників УАПЦ та прихильників богослужіння українською мовою заарештовували, висилали до таборів або розстрілювали. Фізичне знищення храмів: Більшість дерев'яних та мурованих козацьких церков радянська влада конфіскувала. Споруди використовували як зерносховища, клуби або просто руйнували. Русифікація залишків парафій: Храми, які вціліли, після Другої світової війни передали під контроль Російської православної церкви (РПЦ), де будь-які прояви української культурної чи літургійної традиції затиралися або нівелювалися.
Сучасний стан і дослідження У сучасному Краснодарському краї практично не залишилося автентичних українських дерев'яних храмів козацької доби. Дослідження цієї спадщини ведеться переважно українськими істориками, мистецтвознавцями та архітекторами (зокрема, представниками Наукового товариства імені Шевченка) на основі архівних матеріалів, фотографій та креслень XIX століття.
Див. також Українці на Кубані Малиновий Клин Дерев'яні храми України Слободян Василь Михайлович
Джерела та примітки
Література Слободян В. Каталог дерев'яних церков України // Записки НТШ. — Львів, 1996. — Т. CCXXXI. Польовий Р. Кубань — земля українська, козацька. — Київ: Діокор, 2003.