Клайд Ленслі Макфаттер (, 15 листопада 1932 — 13 червня 1972) — американський співак у стилі ритм-енд-блюз, соул та рок-н-рол. Він був одним із найбільш наслідуваних співаків R&B 1950-х та початку 1960-х років та ключовою фігурою у формуванні ду-вопу та ритм-енд-блюзу.

Макфаттер мав високий тенор та більшу частину свого раннього життя співав госпел-музику. У підлітковому віці він створив гурт Mount Lebanon Singers та був в ньому тенором. Пізніше він став провідним тенором Біллі Ворда та його Dominoes і значною мірою відповідав за початковий успіх гурту. Після роботи в Dominoes Макфаттер створив власний гурт Drifters, а пізніше виступав як сольний виконавець. Він роками страждав від алкоголізму та депресії, помер у віці 39 років, і, згідно з книгою Джея Ворнера «У цей день в історії музики», був «розореним та зневіреним через невдало організовану кар'єру, яка зробила його легендарним, але навряд чи успішним».

Спадщина Макфаттера містить записи, випущені протягом понад 22 років. Він був першим артистом, якого двічі ввели до Зали слави рок-н-ролу, спочатку як сольного виконавця, а пізніше як учасника гурту Drifters. Решту музикантів, що двічі та тричі введені до Зали слави рок-н-ролу, називали членами «клубу Клайда Макфаттера».

Життя та кар'єра

Раннє життя Макфаттер народився в громаді Хейті, в Даремі, Північна Кароліна, 15 листопада, хоча рік народження є суперечливим. Деякі джерела вказують на 1932 рік, а автор Колін Ескотт вважає, що той народився 1931 року, стверджуючи, що «більшість біографій вказують на 1933 або 1934 рік, хоча в урядових документах вказано попередній рік». На надгробку музиканта вказано 1932 рік народження.

Він виріс у баптистській родині, був сином преподобного Джорджа Макфаттера та його дружини Бьюли (у деяких джерелах її називають Євою). Починаючи з п'яти років, він співав у церковному госпел-хорі батька разом з трьома братами та трьома сестрами. Коли йому було 10 років, Клайд був солістом хору з голосом сопрано.

У 1945 році преподобний Макфаттер перевіз свою родину до Тінека, штат Нью-Джерсі, де Клайд навчався у середній школі Челсіор. Він працював неповний робочий день продавцем у продуктовому магазині, а після закінчення середньої школи його підвищили до керівника зміни. Потім родина переїхала до Нью-Йорка, де Клайд створив госпел-гурт Mount Lebanon Singers; accessed March 27, 2018..

З Billy Ward and his Dominoes (1950—1953) У 1950 році, після перемоги в конкурсі «Аматорська ніч у театрі Аполло» в Гарлемі, Макфаттер повернувся до роботи менеджером магазину. Біллі Ворд з гурту Billy Ward and his Dominoes помітив його спів у хорі баптистської церкви в Нью-Йорку та завербував до групи. Він брав участь у записі альбому <i>Sixty Minute Man</i> для лейбла Federal Records, продюсером якого був Ральф Басс.

Billy Ward and his Dominoes були одним із найкращих вокальних R&B-гуртів у країні, здобувши більшу популярність, ніж Clovers, Ravens та Five Keys, значною мірою завдяки палкому, високому тенору Макфаттера. У своїй книзі «Дрифтери» Білл Міллар назвав багатьох вокалістів, які наслідували Макфаттера, серед яких Бен Кінг, Смокі Робінсон з Miracles, Семмі Тернер та Марв Джонсон. «Найголовніше, — підсумував він, — що Макфаттер взяв прості мажорні акордові гармонії Ink Spots, наповнив їх патернами виклику та відповіді та співав так, ніби повернувся до церкви. Роблячи це, він створив революційний музичний стиль, від якого, на щастя, популярна музика ніколи не оговтається».

Після запису ще кількох пісень з Dominoes, включно з «Have Mercy Baby», «Do Something for Me» та «The Bells», Макфаттер покинув Dominoes 7 травня 1953 року. Його іноді називали «Клайдом Вордом, молодшим братом Біллі». Інші вважали, що головну партію виконує Біллі Ворд. Як учасник Dominoes, Макфаттер заробляв небагато грошей; Ворд платив йому 100 доларів на тиждень, мінус відрахування на їжу, податки, рахунки за мотель тощо. В інтерв'ю 1971 року Макфаттер сказав журналістці Марсії Ванс: «Коли я повертався до кварталу, де всі чули мої записи, то часто не міг дозволити собі Кока-Колу».

Через подібне ставлення та часті суперечки з Вордом, Макфаттер вирішив покинути Dominoes, прагнучи стати відомим сольно. Він оголосив про намір покинути гурт, і Ворд погодився на його відхід за умови, що Макфаттер залишиться достатньо довго, щоб підготувати заміну. Пізніше в театрі Fox у Детройті відбулися прослуховування на заміну, і молодий Джекі Вілсон зрештою посів посаду головного тенора Dominoes. Ця роль вплинула на стиль співу та сценічну манеру Вілсона. «Я закохався в голос цього чоловіка. Я гастролював з групою, дивився Клайда та слухав…».

Хоча залишаючись насамоті Макфаттер і Ворд часто сперечалися, але публічно Макфаттер висловлював свою вдячність Ворду за те, що він дав йому старт у сфері розваг. «Я вважаю Біллі Ворда чудовим музикантом і артистом. Я ціную все, що він зробив для мене, щоб дати мені старт у шоубізнесі».

The Drifters (1953—1954) Засновник Atlantic Records Ахмет Ертегюн та Джеррі Векслер почали шукати контакти з Макфаттером, помітивши, що він не був присутній на виступі Dominoes у клубі Birdland, що, за словами Ертегуна, було «дивним кроком для Dominoes».

Знайшовши його, Atlantic Records підписали контракт з Макфаттером за умови, що той створить власний гурт. Макфаттер одразу ж зібрав колектив, який назвав The Drifters. У червні 1953 року вони записали кілька треків, зокрема пісню під назвою «Lucille», написану самим Макфаттером. Першими учасниками Drifters, яких зібрав Макфаттер, були переважно учасники гурту Mount Lebanon Singers, але колектив не мав того звучання, якого шукали керівники Atlantic, і Клайду запропонували зібрати іншу групу вокалістів.

Оновлений склад записав і випустив такі хіти, як «Money Honey», «Such a Night», «Honey Love», «White Christmas» та «What'cha Gonna Do», причому на перших двох синглах лейбл вказував назву гурту «Clyde McPhatter and the Drifters», а пізніше змінив її на «The Drifters featuring Clyde McPhatter».

Наприкінці 1954 року Макфаттера зарахували до лав армії США та призначили до Спеціальних служб у континентальній частині Сполучених Штатів, що дало змогу йому й далі записувати музику. Після закінчення терміну служби він покинув Drifters і розпочав сольну кар'єру. Drifters і далі існували як успішний гурт, але з багатьма змінами у складі.

Після відходу з Drifters Макфаттер продав свою частку в гурті менеджеру гурту Джорджу Тредвеллу. Пізніше він пошкодував про це рішення, зрозумівши, що він спричинив збитковість для своїх колег-музикантів, і гурт фактично перетворився на склад, що постійно змінювався, з учасниками, які отримували малу тижневу зарплату в 100 доларів, і практично не мали роялті.

Сольна кар'єра

Відразу після звільнення з армії Макфаттер записав свій перший сольний хіт «Love Has Joined Us Together» разом з Рут Браун. Протягом наступних кількох років він випустив кілька R&B-записів, зокрема «Rock and Cry», «Seven Days» (що пізніше стала ще більшим хітом у виконанні Тома Джонса), «Treasure of Love», «Let Me Know», «Just to Hold My Hand» та свій найбільший сольний хіт «A Lover's Question», написаний Бруком Бентоном та Джиммі Т. Вільямсом, який досяг шостого місця в хіт-параді 1958 року.

Запис Макфаттера 1956 року «Treasure of Love» став його першим хітом номер один у чартах R&B як сольного виконавця та провів один тиждень у британському чарті синглів. Він досяг 16-го місця в попчартах США, був проданий тиражем понад два мільйони копій лише у Сполучених Штатах та був нагороджений золотим диском від Асоціації звукозаписної індустрії Америки.

У цей період Макфаттер гастролював по Сполучених Штатах у складі програми промоутера Ірвіна Фельда «Найбільша зірка 1956 року». До того, як він став власником циркової компанії Ringling Bros. та Barnum &amp; Bailey, Фельд проводив комплексні музичні тури, в яких на одній сцені виступали як чорношкірі, так і білі співаки, зокрема Білл Гейлі та Comets, Бо Діддлі, The Platters та The Drifters.

Після відходу з Atlantic Records Макфаттер підписав контракт з MGM Records і випустив ще кілька пісень, зокрема «I Told Myself a Lie» та «Think Me a Kiss» (1960), а також свій перший сингл для Mercury Records «Ta Ta». Його робота на цих лейблах виявилася менш плідною, ніж співпраця з Atlantic. Пізніше він перейшов до інших звукозаписних компаній і записав чергові сингли, зокрема «I Never Knew» та свій останній хіт у десятці хіт-парадів «Lover Please», написаний кантрі-виконавцем Біллі Своном, який досяг сьомого місця в 1962 році. Після «Lover Please» кар'єра Макфаттера пішла на спад, оскільки музичні стилі та смаки постійно змінювалися протягом 1960-х років. У 1964 році йому вдалося створити хіт у стилі R&B «Crying Won't Help You Now», який потрапив до 30 найкращих пісень, а потім він випав з чартів. Макфаттер почав зловживати алкоголем, періодично випускаючи записи, які не потрапляли до хіт-парадів.

У 1968 році Макфаттер переїхав до Англії, де він все ще мав певну кількість шанувальників, виступаючи з британським гуртом ICE.

Смерть Макфаттер повернувся до США у 1970 році, кілька разів виступав у концертних турах, присвячених відродженню рок-н-ролу, але здебільшого жив як самітник. Надії на велике повернення з альбомом Decca були розбиті 13 червня 1972 року, коли він помер уві сні у віці 39 років від ускладнень серцевих, печінкових та ниркових захворювань, спричинених зловживанням алкоголем: його поведінка була наслідком невдалої кар'єри та образ на шанувальників, які його нібито покинули. В інтерв'ю журналістці Марсії Венс Макфаттер сказав: «У мене немає шанувальників».

На момент смерті Макфаттер проживав у Тінеку, штат Нью-Джерсі . Його поховали в Меморіальному парку Джорджа Вашингтона в Парамусі, штат Нью-Джерсі. На момент смерті у Клайда Макфаттера була одна дочка, Дебора Л. Макфаттер, яка народилася у квітні 1953 року. Пізніше Рут Браун визнала, що Макфаттер був батьком її сина Рональда, який народився у 1954 році. Подорослішав, Рон гастролював зі своїм власним гуртом, названим на честь його батька — Clyde McPhatter's Drifters.

Спадщина

У 1987 році Макфаттера посмертно ввели до Зали слави рок-н-ролу. Зала слави рокабіллі визнала його новаторські зусилля. Гурт Original Drifters був введений до Зали слави вокальних груп у 1998 році. Поштова служба США випустила марку на честь Макфаттера у 1993 році. Пісня «Money Honey» (1953) була введена до Зали слави Греммі в 1999 році. Макфаттера було введено до Зали музичної слави Північної Кароліни у 2009 році. У жовтні 2020 року в Музеї історії Північної Кароліни відкрилася виставка Клайда Макфаттера під назвою «Виставка пляжної музики». Вона була доповнена інтерв'ю та пам'ятними речами, наданими його дочкою Деборою, головою правління Зали музичної слави Північної Кароліни. У 2023 році журнал Rolling Stone поставив Макфаттера на 99 місце у 200 найвидатніших співаків усіх часів.

Сингли