Па-де-лурс (, «ведмежий крок»), спочатку відомий під назвою англійською мовою «ведмідь гризлі» (), — парний танець, що виник у Сполучених Штатах приблизно в 1910 році та здобув міжнародну популярність до початку Першої світової війни. Його назва походить від стилізованої та пародійної імітації погойдування ходи ведмедя гризлі, а також від тісних обіймів танцюристів та рухів, порівняних з рухами лапами тварини.

Виконуваний під музику реґтайму, па-де-лурс належить до групи американських «танців тварин» початку 20-го століття, які поєднували смак до фентезі та ознаменували відхід від усталених соціальних танцювальних норм.

Характеризований синкопованими рухами, імпровізацією та грайливим тоном, танець швидко привернув широку аудиторію. Водночас він викликав суперечки: критики пов'язували його рухи з моральною розбещеністю, розглядали уподоблення тваринам як форму регресу та, в деяких випадках, закликали до обмежень або заборон публічних виступів. Такі реакції часто підкріплювалися твердженнями, нібито танець виник в афроамериканських громадах злочинного світу Сан-Франциско. Внаслідок цього pas de l'ours часто називали вульгарним, і цей ярлик іноді мав расовий підтекст.

Починаючи з 1911 року, кілька пісень Ірвінга Берліна, зокрема «Танець ведмедя грізлі» та «Всі роблять це зараз», відіграли значну роль у популяризації цього танцю. Спочатку він поширився серед молодих іммігрантів, для яких міг служити вираженням американської ідентичності, перш ніж був підхоплений вищим суспільством, яке часто сприймало його як новинку.

Починаючи з 1912 року, ця популярність викликала опір з боку реформаторських рухів, особливо тих, що займалися захистом молодих жінок від уявних моральних ризиків. Паралельно, професіонали танцю, такі як Вернон та Ірен Касл, просували зусилля щодо стандартизації та вдосконалення танців у стилі реґтайм, прагнучи видалити елементи, які вони вважали надмірними — риси, які, тим не менш, були центральними для характеру па-де-лурс.

У 1912 році па-де-лурс також здобув популярність у Франції як частина ширшого ентузіазму щодо нових танців, підтриманого такими виконавцями, як Габі Деслі та Містінгетт. Його прийняло паризьке вище суспільство, яке часто цінувало його комічні аспекти, а також робітниче середовище та авангардні мистецькі кола. Це сприйняття відбулося в контексті захоплення американською культурою, яке включало захоплення афроамериканськими діячами, такими як боксер Джек Джонсон, який користувався значною популярністю в Парижі на той час. Про цей ентузіазм свідчать кінострічки того часу. Ці різноманітні форми локальної адаптації танцю, що сприймався як екзотичний, були перервані Першою світовою війною, але передбачали розвиток, який пізніше знову з'явився після перемир'я, особливо під час моди на фокстрот та танго.

Примітки

Бібліографія