Голод у Молдові — голод, який охопив у 1946—1947 роках Молдавську РСР. Був викликаний поєднанням природних причин (дворічна посуха) та жорсткої продовольчої політики радянської влади, яка, серед інших причин, хотіла «надолужити недозібране» під час перебування Молдови під румунською владою. Голод спричинив великі людські жертви: за різними оцінками, від 70—80 тисяч до 150—200 тисяч людей.

Умови виникнення У березні 1944 року під час контрнаступу радянські війська форсували Дністер і продовжили рух углиб території Молдавської РСР. У серпні із заняттям Кишинева до нього повернулися радянські державні та партійні органи. Радянська влада розпочала конфіскацію зерна та інших продуктів у місцевих селян, причому не лише за 1944 рік, а й у рахунок попереднього року.

У 1945 році були встановлені нерівні норми здачі продукції: вищі для індивідуальних господарств правобережжя Дністра, яке було румунським до 1940 року, і нижчі для лівобережжя, яке вже пройшло у 1930-ті роки більшовицьку колективізацію. Різниця в нормах щодо здачі м'яса становила понад 20 разів, по яйцях — у 30 разів і по молоку — у 50—100 разів (для індивідуальних господарств норми були вищими) .

Літо 1945 року у Молдавії видалося посушливим, що вдарило по продуктивності сільського господарства. Лише за період з 5 по 10 липня цього року військовою цензурою НКДБ було перехоплено 300 листів, у яких йшлося про складнощі із продовольством через посуху. У великій кількості такі листи перехоплювалися і навесні, і на початку літа 1946 року. У Кишиневі та інших населених пунктах Молдови вишиковувалися черги за хлібом (подібна ситуація спостерігалася на південному сході України та в деяких регіонах РРФСР).

Навесні 1946 року почалися напади на склади «Заготзерна» голодуючих громадян; більшість нападників становили найвразливіші верстви населення — жінки, діти, люди похилого віку. У квітні 1946 року було прийнято рішення встановити біля хлібних складів озброєну охорону .

Попри посуху 1945 року, радянська влада не зменшила, а навіть збільшила норми продуктів, які слід було здати державі. Офіційно в 1945 році заявлялося, що найбільш потрібні верстви населення (зокрема вдови з дітьми та сім'ї, члени яких перебували в діючій армії) звільняються від здачі продуктів. На практиці, однак, у частині випадків ці пільги не реалізувалися, а в інших, при звільненні нужденних сімей від податку, норми перерозподілялися між іншими господарствами, оскільки загальний план поставок по Молдавській РСР не був знижений .

У разі недозбору продуктів почалися примусові реквізиції у селян. Подібна практика в Молдавській РСР спостерігалася вже в 1944 році, але з початку 1946 року її масштаби радикально зросли; з деяких господарств продукти збирали по 5–7 разів. Ігноруючи об'єктивну нестачу продуктів через природні причини, влада вважала, що у заможних селян зерна, як і раніше, багато, а недозбір продовольства пояснюється виключно саботажем.

Збирання продуктів часто супроводжувалося репресіями й насильством стосовно селян і зловживаннями на місцях (наприклад, вилучали вже готову їжу). Виконання встановлених норм у господарствах, де був відсутній основний годувальник і тому потенціал землі не використовувався повністю, призводило до того, що зерна, яке залишилося в сім'ї, об'єктивно не вистачало навіть на самі базові потреби .

Голод Починаючи з червня 1946 року, молдавське керівництво інформувало центральну владу СРСР про тяжке становище в республіці через посухи попереднього і поточного років. Згідно з звітами, у Молдавії повністю загинув урожай на 200 тис. га посівних площ, частково ще на 249 тис. га. На 65 % посівних площ урожай повинен був скласти лише від 1 до 3 центнерів з гектара замість звичайних 6. План поставок зерна на 1946 рік був знижений більш ніж удвічі — з 265 тис. т до приблизно 107 тис. т., проте незабаром стало зрозуміло, що навіть ця норма в склав влад Молдавії вона була знижена до 72,7 тис. т.

19 серпня 1946 року в Москві було прийнято рішення про виділення Молдавської РСР допомоги в розмірі 24,6 тис. т зернових (в рівних пропорціях пшениці та кукурудзи) . Реальний обсяг допомоги різко відрізнявся від запланованого: хоча міністерство торгівлі СРСР зобов'язали виділяти Молдові 5 тис. т зерна щомісяця, з вересня до грудня 1946 року республіка щомісяця отримувала лише 900 тонн . Частина навіть цього обсягу допомоги було перерозподілено на рахунок погашення обов'язкового плану поставок, який місцеві чиновники намагалися виконати за будь-яку ціну, тому вона не доходила до нужденних .

Одночасно в республіканській пресі ретельно замовчувалися і тяжке становище з продовольством, і посуха як його причина. Тільки в січні 1947 року, коли і те, й інше офіційно визнав Держплан СРСР, ця інформація з'явилася спочатку в газеті «Советская Молдавия», а потім і в інших засобах масової інформації. У цих умовах невиконання плану здачі зерна пов'язувалося з підступами «класового ворога» — куркулів — і нарощувалась активність реквізиційних бригад .

У вересні 1946 року двома указами Ради міністрів СРСР спочатку були підвищені ціни на хліб, а потім різко скорочено чисельність населення, що мало право на отримання хліба за продовольчими картками. Загалом у СРСР з його числа було виключено 23 млн осіб у сільській місцевості та 3,5 млн міських жителів, а в Молдавській РСР — 150 тисяч осіб загалом, з них 110 тисяч у сільській місцевості. Були також урізані утриманські хлібні пайки у містах. У умовах розширився чорний ринок торгівлі продуктами, почався перепродаж хлібних карток .

Ситуацію погіршила і примусова державна позика 1946 року, що відбулася напередодні початку голоду. Таким чином, в умовах подорожчання продуктів у населення не залишилося грошей на їхню покупку .

Масовий голод у Молдові розпочався вже влітку 1946 року. Почалися смерті серед населення від недоїдання або споживання отруйних рослин у спробах насититися. У деяких районах Молдови були зареєстровані перші випадки канібалізму. Тисячі людей страждали від недоїдання, що офіційно фіксувалося як дистрофія . У серпні-жовтні 1946 рахунок дистрофіків йшов на тисячі, з листопада 1946 — на десятки тисяч. Ця кількість занижувалася у звітах, які молдавське керівництво відправляло до центру. Так, у доповіді ЦК КП(б) Молдавії та Ради міністрів МРСР за 21 грудня 1946 року кількість випадків дистрофії оцінюється в 13 тисяч, тоді як насправді їх було майже 30 тисяч уже в листопаді, а в грудні їх кількість, за різними даними, сягала від 42 до 53 тисяч .

Приміром, до лютого 1947 року у Тараклійському районі дистрофіки становили майже 40 % населення. З жовтня по січень смертність у районі перевищила народжуваність у 6 разів, лише за січень померли 4 % мешканців. Люди їли кішок і собак, старе шкіряне взуття, робили борошно з невеликої кількості зерна, змішаного з товченими кукурудзяними качанами, стеблами та макухою соняшника, відходами обробки ріпаку .

У листопаді грудневого молдавського керівництва на ім'я Сталіна акцентувалося, що після двох посушливих років у селянських господарствах Молдови не залишилося жодних надлишків, а труднощі з продовольством у багатьох сім'ях почалися вже під час збору врожаю 1946 року. У листі вимагалася негайна продовольча допомога 175 тисячам господарств (понад 690 тисяч осіб) і прогнозувалося, що у лютому 1947 року допомоги потребуватиме ще 481 тисяча осіб, а в березні — ще 267 тисяч у сільській місцевості. Кишинівська влада просила у Москви понад 53 тис. т зерна та 20 тис. т картоплі на додаток до вже обіцяної допомоги, а також десятки тисяч тонн фуражу та насіння зернових, бобових, картоплі та багаторічних трав. Історик І. Кашу розглядає останнє прохання як підтвердження того, що у прагненні виконати план щодо продовольчих постачань влади на місцях у Молдавії вилучили у селян навіть насіннєвий матеріал на наступний рік.

Центральна влада, переконавшись, що масштаби катастрофи не перебільшені, погодилися виділити необхідну допомогу позичково, але процес її доставки затягнувся до кінця січня або навіть початку лютого 1947 через проблеми з логістикою і відсутності прагнення співпрацювати у місцевих керівників .

До кінця лютого 1947 року (без урахування статистики з Тирасполя, Кам'янки та Григоріополя) загальна кількість випадків дистрофії в Молдавії перевищувала 200 тисяч, з яких майже 90 тисяч припадало на частку дітей. Від дистрофії 2-го ступеня страждали 65 тисяч осіб, 3-го ступеня — майже 30 тисяч. За березень-червень 1947 року було зареєстровано ще понад 75 тисяч випадків дистрофії, у тому числі майже 24 тисячі дітей. Від виснаження за цей період офіційно померли 18,1 тисяч чоловік.

Люди, які страждали від голоду, намагалися бігти за кордон — до Румунії. Зі зростанням числа таких випадків у січні 1947 року було віддано наказ переслідувати втікачів на румунському березі Прута, а під час упіймання розстрілювати. Пізніше цей наказ був визнаний протизаконним, полковник Ашахманов, який його віддав, був звільнений, кілька виконавців позасудових страт постали перед трибуналом .

У лютому 1947 р. до Молдови прибула комісія з Москви на чолі з членом Політбюро О. М. Косигіна, який піддав різкій критиці місцеву владу за неприйняття заходів. Попри те, що політика Москви щодо планів заготівель не зазнала змін, на місцях було вжито деяких заходів для пом'якшення наслідків голоду.

На місцях почали відкриватися їдальні, які пропонували харчування голодуючим, але їхня кількість була обмежена через брак приміщень, інвентарю та опалювального матеріалу, а також через те, що місцева влада боялася розкрадання. Людям часом доводилося долати відстань 7—10 км до їдальні; через виснаження така відстань також могла ставати непереборною перешкодою для частини голодуючих.

План допомоги був розрахований до травня, і цього місяця кількість випадків дистрофії в Молдові знову почала зростати . Нове зниження цього показника настало лише у липні 1947 року, з початком збирання нового врожаю.

Наслідки Цілком наслідки голоду в Молдавії не були подолані навіть після урожаю 1947 року. Викликана ними дистрофія фіксувалася до літа-осені 1948 не менше ніж у 14 районах республіки .

Хоча голод 1946—1947 років торкнувся багатьох регіонів СРСР, Молдавська РСР стала єдиною такою територією серед територій, приєднаних до СРСР у 1939—1940 чи 1945—1946 роках. Голод не торкнувся Західної України, Західної Білорусії та Прибалтики, де був сильний організований місцевий спротив, і влада побоювалася вживати надто радикальних заходів.

Кількість жертв голоду 1946—1947 років у Молдові оцінюється по-різному різними авторами. Найнижчу оцінку числа загиблих — від 70 до 80 тисяч — дав у 1990 році Б. Г. Бомешко, хоча з цього підрахунку виключено біженців на Західну Україну. За підрахунками Бомешка, в день із Молдови в Україну йшли 5—6 тисяч людей, з яких частина гинула від виснаження дорогою. В. Царанов та Л. Булмага у публікаціях 2002 та 2012 років оцінюють максимальну кількість загиблих від голоду у 100 тисяч осіб. Європейський історик М. Елман, оцінюючи загальну кількість жертв голоду в СРСР у 1946—1947 роках в 1,2 мільйона померлих, відводить на частку Молдавської РСР 123 тисячі з них, що приблизно відповідає 5 % тодішнього населення республіки (Україна, за його оцінкою, — 0,0). Найвищу оцінку запропонували у 1989 та 1995 роках М. Грибінча та А. Церану — від 150 до 200 тис. осіб .

Див. також

Голод в Україні (1946—1947)

Примітки

Література

Посилання