Успе́нська це́рква (також Церква Успіння Пресвятої Богородиці) — діюча православна парафіяльна церква в селі Качин Камінь-Каширського району Волинської області. Збудована у 1589 році, вона є однією з найдавніших пам'яток дерев'яної архітектури Волині та репрезентує регіональні особливості північнополіського народного зодчества. Має статус пам'ятки архітектури національного значення.

Історія Дерев'яний Свято-Успенський храм був зведений у 1589 році стараннями місцевого шляхтича Йосипа Баковецького та коштом парафіянРожко В. Качин // Свобода, Число 30, 23 липня 2010. — С. 17.. Про дату побудови свідчив вирізаний напис над вхідними дверима: «Церква ця збудована в 1589 році», який під час ремонту у 1875 році був закритий дошкою. Первісно парафія належала до греко-католицької церкви, але в 1835 році перейшла до православ'яТеодорович Н. И. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. — Т. 5: Ковельский уезд. — Почаев, 1903. — С. 241—248..

Протягом останньої чверті XIX століття храм зазнав кількох суттєвих реконструкцій, що змінили його первісний вигляд. У 1875 році церкву підняли на мурований підмурок (кам'яний фундамент), облаштували підвал та настелили нову підлогу, а зруби обшили дошками (ошалювали)Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. — К.: Будівельник, 1985. — Т. 2. — С. 74.. Тоді ж було розібрано традиційне для найдавніших дерев'яних храмів опасання у вигляді аркади-галереї, що оточувало церкву. Під час цих робіт під підлогою храму виявили низку давніх поховань, зокрема могилу священника у повному облаченні. У 1884 році за кошти парафіян перебудували верхню частину храму: з трьох куполів залишили лише один центральний, а ґонтовий дах замінили на бляшаний. Загальний ремонт екстер'єру та інтер'єру завершили в 1895 році.

У радянський період, 4 жовтня 1962 року, Волинський обласний комітет КПУ звернувся до ЦК КПУ з пропозицією зняти споруду з державного обліку через те, що вона нібито втратила цінність внаслідок перебудов і була «недіючою», щоб уможливити її подальше знищення, проте ініціатива не була реалізована. У 1963 році храм офіційно внесли до списку пам'яток архітектури Української РСР під охоронним номером 112. У 1969—1971 роках під керівництвом дослідника архітектури Петра Юрченка була проведена фахова реставрація, яка повернула храму гонтове покриття та зберегла автентичні нашарування XIX століття.

У 1988 році храм повернули релігійній громаді (офіційно зареєстрована в 1991 році), після чого дахи знову перекрили оцинкованою сталлю, добудували муровану котельню до вівтаря та звели нову цегляно-дерев'яну дзвіницю біля церкви.

31 жовтня 2019 року громада урочисто відзначила 430-річчя заснування храму. 3 вересня 2024 року Постановою Кабінету Міністрів України церкву внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України.

Архітектура Церква належить до архаїчної групи українських дерев'яних храмів і побудована у формі корабля (тризуба), що є типовим для зодчества поліського регіону. Будівля тридільна, складена з трьох основних зрубів: центральної нави, вівтаря з прибудованими ризницею та паламарнею, і видовженого бабинця.

Зовнішній вигляд і внутрішня структура церкви мають певні неузгодженості через історичні перебудови. Після реконструкції бабинець був надбудований і зараз має ту ж саму висоту, що й нава, перекриваючись єдиним високим двосхилим дахом, тоді як східна вівтарна частина є значно нижчою і меншою за розміром Центральну наву вінчає невеликий світловий восьмерик з банею.

В інтер'єрі храму яскраво виражені риси народного зодчества. Над вівтарем і центральним зрубом зберігся первісний архаїчний тип склепіння у формі чотиригранного пірамідального шатра, тоді як бабинець має плоске перекриття. Простір нави та бабинця об'єднується через автентичний фігурний арковий виріз.

Інтер'єр та реліквії У храмі зберігся новий триярусний різьблений з липи іконостас, встановлений у 1875 році (позолочений у 1886-му), однак в ньому були залишені деякі ікони XVII—XVIII століть зі старого іконостаса (зокрема, пророчого ряду). До XIX століття у церкві також висів великий портрет її засновника Йосипа Баковецького. У 1863 році імператор Олександр II пожертвував храму срібний позолочений потир із дискосом.

Справжньою перлиною сакрального мистецтва, що походить із цього храму, є ікона «Розп'яття Христа» (початок XVII ст.). Вона була написана майстром, близьким до кола так званого Маляра з Михнівки, у традиціях середньовічного волинського малярства. Наразі відреставрований образ зберігається в Музеї волинської ікони в Луцьку.

Священнослужителі та парафія Історично парафія церкви володіла 75 десятинами землі, що була розділена на 12 ділянокПереверзев Н. В. Справочная книга о приходах и монастырях Волынской епархии. — Житомир, 1914. — С. 156.. Станом на 1896 рік до неї належало 1778 православних вірян, а у 1914 році парафія налічувала 2321 особу; також при церкві діяла церковно-парафіяльна школа.

Згідно з історичними довідниками, настоятелями храму у різні періоди були: Іоанн Михалевич (1790—1795) Григорій Баландович (1795—1799) Михаїл Михалевич (1799—1800) Іаков Антонович (1800—1808) Іосиф Милешкевич (1810—1856) Михаїл Іосифович Милешкевич (1856—1881) Олександр Михайлович Милешкевич (1884—1895) Василій Шинрикевич (з 1895 р.)

Сучасним настоятелем Свято-Успенського храму є протоієрей Георгій Матич. Біля входу на територію церкви встановлено меморіальну дошку загиблому у російсько-українській війні воїну АТО Миколі Павляшику.

Галерея

Примітки