Сока́льська кера́міка — традиційне гончарне ремесло та самобутній художній стиль виготовлення глиняного посуду й декоративних виробів, що сформувався на території міста Сокаль (нині — Шептицький район Львівської області). Сокальщина є одним із найдавніших та провідних гончарних осередків України, відомий ще з XV століття.

Традиція використання сокальської кераміки тісно пов'язана з щоденним утилітарним життям і святковими обрядами місцевих мешканців. Глиняний посуд (горщики, макітри, глечики, тарілки, баньки, дзбанки, кухлі та посудини для олії) здавна використовували для приготування страв і тривалого зберігання харчових продуктів завдяки термічним властивостям глини. Декоративні вироби (кахлі, великі тарелі, миски) виконували обрядову та естетичну роль під час весільних, календарних та релігійних обрядів. Оздоблені кахлі та посуд в інтер'єрі житла традиційно вважалися ознакою добробуту, охайності й високого естетичного смаку господарів.

23 червня 2026 року Наказом Міністерства культури України № 700 елемент «Традиція побутування та мистецтво створення сокальської кераміки» було внесено до Національного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини України, що стало 12-ю такою пам'яткою від Львівської області.

Історія Гончарний промисел на території Сокальщини відомий з XV–XVI століть, коли тут існували перші зареєстровані гончарні господарства. Протягом століть промисел поступово розвивався, і з часом кількість активних гончарних майстерень у регіоні зросла з 9 до понад 40.

Найбільшого розквіту сокальська кераміка набула у другій половині XIX століття. Цей період пов'язаний із діяльністю видатного майстра Василя Шостопальця (Шистопальця) — гончара у четвертому поколінні, родина якого займалася цим ремеслом ще з XVII століття. Його творчість стала узагальненням художніх досягнень гончарів Сокальщини. Твори Шостопальця (кахлі, посуд, фігурні дзбанки) вирізнялися особливою простотою, виразністю форм та м'яким колоритом. Велика збірка його робіт зберігається у Музеї етнографії та художнього промислу у Львові та інших українських музейних фондах. Окрім нього, у XIX столітті значними майстрами регіону були Книш (переважно виготовляв посуд), Іван Боярський, Білик, Гордійчук та Душка.

Занепад традиційного ремесла на початку XX століття був зумовлений розвитком промислового фабричного виробництва, посуд якого конкурував із гончарними виробами за ціною, міцністю та різноманітністю матеріалів.

Художні особливості

Сокальську кераміку легко впізнати серед інших гончарних традицій за її характерним теплим колоритом та лаконічною стилістикою розпису. На білому тлі, яке утворюється шляхом покриття виробу ангобом, майстри наносять широкі мазки зеленого, жовтого та брунатного кольорів. Основними мотивами орнаменту є великі виразні композиції, що зображують птахів, гілки, пишні квіти, соняшники та геометричні розети, а на деяких виробах зустрічається навіть зображення годинника. Такими візерунками традиційно прикрашають кахлі, тарелі, баньки, дзбанки, миски та посуд для води чи олії.

Окреме місце в мистецькій спадщині осередку посідає фігурний посуд Василя Шостопальця, який відображав тонкий народний гумор та гостру соціальну сатиру. За допомогою темно-коричневої поливи майстер створював дзбанки у формі монахів, панків та корчмарів, відтворюючи у їхніх бундючних обличчях тогочасну суспільну дійсність і висміюючи неробство панівних класів.

Технологія виготовлення Процес створення автентичної сокальської кераміки є багатоступеневим і ґрунтується на традиційних прийомах ручного гончарства: Використовують місцеву глину з родовищ Сокальщини та Золочівщини. Часто змішують кар'єрну глину з лісовою для міцності виробу. Глину очищують від камінців та корінців, пропускаючи крізь сита, додають воду й ретельно виминають для надання пластичності. Виріб викручують на гончарному колі вручну, використовуючи гончарні гребені. Готовий виріб залишають на повітрі для висихання. На підсохлу поверхню виробу за допомогою спеціальної палички наносять контури майбутнього малюнка шляхом видряпування. Виріб завантажують у піч (горно), де температура протягом 8–9 годин доводиться до 1000 °C. Остигання триває близько 12 годин. Поверхню випеченого виробу шліфують, очищують від пилу та покривають шаром рідкої білої глини (ангобом). Контури малюнка розписують поливами на основі оксидів металів: оксид міді при повторному випалі дає зелений колір, а оксиди заліза — жовтий та коричневий. У сучасному виробництві не використовують токсичний свинець, який застосовували у давнину. Другий випал проводять протягом 9 годин за температури до 1070 °C, після чого вироби повільно остигають у печі.

Окремим традиційним напрямком у регіоні є виготовлення чорнодимленої (чорної) кераміки. Її випалюють у дров'яних печах близько 13 годин. При досягненні температури 1000 °C піч закидають дровами та повністю засипають землею для припинення доступу кисню. Дрова тліють без повітря, виділяючи вуглець, який насичує глину й надає виробам глибокого чорного або сріблясто-сірого кольору.

Сучасність

У XXI столітті традицію відроджують сучасні майстри. Провідну роль у цьому процесі відіграє подружжя майстрів Сергія та Алли Івашківих (разом із Назаром Івашківим, Оксаною Мартинович, Андрієм та Лідією Уляницькими, Русланом Рижком, Христиною Бабіцькою, Романом Гнатівим, Володимиром Довганом). У 2021 році член Національної спілки майстрів народного мистецтва України Сергій Івашків заснував гончарну майстерню-музей у селі Бендюга Шептицького району Львівської області, де відновив повний технологічний цикл створення розписної та чорнодимленої кераміки за історичними каталогами Василя Шостопальця. На базі майстерні проводяться практичні заняття для молоді, туристичні майстер-класи та сеанси арт-терапії (глинотерапії) для психологічної реабілітації дорослих і дітей, зокрема внутрішньо переміщених осіб.

Науковою основою для підготовки номінаційного досьє на занесення до Нацпереліку стали багаторічні дослідження української мистецтвознавиці Галини Івашків, а також робота дослідниць Христини Приймак, Оксани Лобко та Олени Замойської. Організаційну підтримку надали Департамент культури Львівської ОДА та Шептицька міська рада (до 2024 року — Червоноградська), які також розпочали підготовку документів для номінації сокальської кераміки до списків Світової спадщини ЮНЕСКО.

Примітки

Джерела Івашків Г. Василь Шостопалець і кераміка Сокаля / Інститут народознавства НАН України. — К., 2007. Приймак Х. П. Народне мистецтво Сокальщини другої половини XIX — першої половини XX ст. в умовах етнокультурного порубіжжя (історія, типологія, художні особливості). — Львів, 2019. Wzory przemyslu domowego. Wyroby gliniane wloscian na Rusi (Kossow i Sokal) / Muzeum przemyslowe miejskie. — Lwow, 1889.