Бекеш Федір Степанович (, м. Сколе, Сколівського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська Імперія — , с. Степанці, Канівського району, Черкаська область, Українська РСР) — український адвокат, військовослужбовець Галицької армії, політичний діяч, очільник антипольського повстання на Сколівщині у 1920 році, голова революційного комітету самопроголошеної Бойківської Народної Республіки (у радянських джерелах — Бойківської Радянської Республіки). Був засуджений до розстрілу та розстріляний НКВС. Реабілітований 25 березня 1968 року.

Життєпис

Походження Федір Степанович Бекеш народився 22 січня 1883 року в містечку Сколе у родині робітника, який працював на лісозаготівельному підприємстві барона Ґредля. Навчався на юридичному факультеті Львівського університету, де ще в студентські роки долучився до соціалістичного руху. У 1905 році брав участь у страйку львівських робітників-будівельників, а в 1910 році був виключений з університету за участь у боротьбі українських студентів за створення українського університету. Разом із ним були виключені майбутній державний секретар військових справ ЗУНР Дмитро Вітовський та старшина Української галицької армії й письменник Микола Федюшка. Вищу юридичну освіту завершив у Краківському університеті, після чого працював у адвокатських канцеляріях у Сколе та в Долині. За спогадами старшини Української галицької армії Івана Максимчука, Бекеш був освіченою людиною, писав поезії, які друкувалися в «Літературно-науковому віснику», та дотримувався соціалістичних поглядів.

Військова служба Під час Першої світової війни був мобілізований до австро-угорської армії, отримав звання оберлейтенанта. За даними історика Юрія Сливки, воював на Італійському фронті, де після тяжкого поранення потрапив у полон до італійців і повернувся лише після закінчення війни. Водночас у спогадах поручника Української галицької армії Володимира Галана зазначено, що Бекеш перебував у російському полоні, звідки втік у 1917 році, а згодом був представником Української Центральної Ради у Гадячі. На думку історика Олексія Васечка, ця версія є цілком можливою, тоді як відсутність згадки про цей епізод у пізніших свідченнях самого Бекеша могла бути свідомою спробою узгодити власну біографію з образом послідовного прихильника комуністичного руху.

Після проголошення Західноукраїнської Народної Республіки Федір Бекеш, за різними даними, обіймав посаду заступника повітового комісара у Сколе або очолював повітове господарське управління. Після окупації Сколівщини польськими військами у травні 1919 року був заарештований польською владою. Протягом дев'яти з половиною місяців утримувався у в'язницях Стрия, Львова, Перемишля та Ярослава. Після втрати його слідчої справи був звільнений зі встановленням обмеження на вільне пересування. Невдовзі Бекеш нелегально виїхав до Закарпаття, де з 1 травня до кінця червня 1920 року виконував обов'язки коменданта приймальної станції у Воловці для втікачів із Галичини. У цей період спільно з емісарами та прихильниками Комуністичної партії Східної Галичини брав участь у підготовці антипольського повстання на Прикарпатті.

Керівник БРР (1920) Однією з головних проблем повстанського загону Федора Бекеша була нестача зброї. З метою її здобуття в ніч із 30 на 31 липня 1920 року його прихильники здійснили напад на польську прикордонну заставу. До підготовки виступу також долучилися добровольці з Української бригади інтернованих вояків Української галицької армії в Німецькому Яблонному, які поділяли антипольські настрої. Кілька десятків добровольців вирушили з табору через Словенське Нове Мєсто до Ужгорода, де до них приєдналася частина робітничого відділу. 9 серпня 1920 року група чисельністю 33 особи, маючи на озброєнні лише два револьвери, прибула до станції Воловець і об'єдналася із загоном Бекеша. Після цього повстанці перемістилися у верхів'я річки Студений поблизу польського кордону, звідки здійснювали розвідувальні виходи та намагалися поповнити запаси зброї. У результаті їм вдалося здобути лише дві гвинтівки та два револьвери.

21 серпня 1920 року Федір Бекеш у взаємодії з Галицьким революційним комітетом разом із трьома колишніми стрільцями Української галицької армії перейшов із території Закарпаття на Бойківщину. Після роззброєння польської прикордонної застави в селі Опорець він проголосив створення Сколівської Січі та встановлення радянської влади. Наступного дня в Лавочному був обраний головою місцевого революційного комітету. Ці події стали початком антипольського повстання, яке охопило низку населених пунктів Сколівського та сусідніх повітів.

23 серпня 1920 року загін Бекеша залізницею вирушив у напрямку Тухлі та Гребенова, маючи намір з'єднатися з частинами 8-ї кавалерійської дивізії Червоної армії під командуванням Віталія Примакова. Повстанці здобули перемогу над польським підрозділом у Славському та намагалися встановити контроль над Стриєм, однак через нестачу зброї й зміну воєнної ситуації реалізувати цей задум не вдалося.

З огляду на військову перевагу польської армії та звістки про невдалий наступ Червоної армії під Львовом, 25 серпня 1920 року повстанці відступили через Бескидський тунель на територію Чехословаччини, де були роззброєні й інтерновані чехословацькою владою. Спочатку їх утримували в казармах у Мукачеві, звідки частина учасників втекла, а решту перевели до табору в Німецькому Яблонному. Після придушення виступу польська влада направила до сіл, мешканці яких підтримали повстання, каральні експедиції.

Олексій Васечко критично оцінює поширену в радянській історіографії тезу про те, що загін Бекеша мав на меті захопити Стрий і з'єднатися з 8-ю кавалерійською дивізією Червоної армії під командуванням Віталія Примакова. На підставі зіставлення хронології подій дослідник дійшов висновку, що такої координації не існувало. За його словами, коли повстанці лише переходили кордон поблизу Опорця, частини Примакова вже залишали Стрий, а рішення про захоплення міста командування дивізії ухвалило безпосередньо під час рейду. Васечко вважає, що версія про взаємодію загону Бекеша з 8-ю кавалерійською дивізією була сформована вже в радянський період з метою представити рейд Примакова як чинник масового революційного піднесення в Західній Україні.

Окрім загону Бекеша, у серпні 1920 року діяли й інші невеликі повстанські групи. Зокрема, за спогадами одного з учасників, загін під проводом сотника С. здійснював рейд у районі Осмолоди та Долини. Наприкінці серпня польські війська ліквідували й цей осередок опору, а частина його учасників потрапила в полон.

Після поразки Червоної армії в битві під Варшавою наприкінці серпня 1920 року загін Бекеша відступив на територію Чехословаччини, де його учасники були повторно інтерновані чехословацькою владою. За оцінками дослідників, ці події стали однією з причин переведення інтернованих вояків Української галицької армії із Закарпаття до центральних районів Чехословаччини.

Доля в УРСР У першій половині 1920-х років Бекеш емігрував до Радянської України. Працював викладачем іноземних мов у Таращанському технікумі та Житомирському сільськогосподарському інституті. Згодом проживав у селі Степанці Канівського району. 2 листопада 1937 року Федора Бекеша було засуджено до смертної кари. 13 листопада 1937-го року його розстріляли в Києві. 25 березня 1968 року був посмертно реабілітований.

Оцінки діяльності На думку дослідника Олексія Васечка, постать самого Федора Бекеша була значно складнішою, ніж це подавалося у радянських працях. За оцінкою Васечка, біографія Бекеша є прикладом того, що в умовах українських визвольних змагань одна й та сама особа могла співпрацювати як із прихильниками комуністичних ідей, так і з діячами Західноукраїнської Народної Республіки. На його переконання, така багатовекторність була характерною для тогочасного політичного життя й не вкладається у пізнішу радянську схему протиставлення «більшовиків» і «дрібнобуржуазних націоналістів». Васечко закликає критично переосмислювати радянські історіографічні концепції та спиратися насамперед на першоджерела при оцінці діяльності Федора Бекеша.

Примітки

Джерела