Адміністративне право Канади — сукупність законів, «що застосовується до всіх адміністративних рішень, незалежно від того, чи винесені вони посадовцями першої лінії, міністрами, органами економічного регулювання чи адміністративними трибуналами, причому тлумачення закону та здійснення дискреційних повноважень підпорядковуються тим самим… правилам». Адміністративне право дбає передусум про те, щоб особи, які приймають адміністративні рішення (ADM — administrative decision makers), діяли в межах своїх повноважень (перегляд по суті, substantive review) та дотримувалися процесуальної справедливості (procedural fairness: тобто щоб не були порушені права тих, на кого впливає рішення, брати участь у процесі прийняття рішень).
Джерела права Повноваження особи, що приймає адміністративні рішення («ADM»), головним чином встановлюються законом, відомим як «закон про надання повноважень» (enabling statute). Ці повноваження обмежені законодавчими повноваженнями уряду згідно з розділами 91 або 92 Конституційного акту 1867 року. Вищі суди (відомі як суди Розділу 96) мають невід'ємні повноваження за загальним правом переглядати будь-яке рішення ADM. Судовий перегляд дозволяє суду розглянути весь процес прийняття рішень, зокрема дотримання процедури, а також фактичні та юридичні висновки. Повноваження судового перегляду містяться або в законі про надання повноважень, або існують в силу загального (прецедентного) права. Повноваження за загальним правом походять з чотирьох оригінальних судових наказів: certiorari, prohibition, mandamus та habeas corpus.
Ці повноваження також часто обмежуються приватними положеннями (privative clauses) або положеннями про остаточність (finality clauses) у рамках уповноважуючого закону. Як встановлено у справі Crevier проти Квебека (AG) , Конституція вимагає, щоб суди мали можливість контролювати помилки адміністративних порушень, тому законодавчий орган не може повністю позбавити суди цих повноважень, а особа, що приймає адміністративні рішення, не може повністю замінити роль судів. Якщо приватне положення передбачає обмежене право на апеляцію, суди можуть скористатися своїм дискреційним правом надавати судовий перегляд лише тоді, коли право на апеляцію не забезпечує належного альтернативного засобу правового захисту.
Апеляційний перегляд Суди можуть переглянути рішення шляхом апеляції, передбаченої законом, якщо така апеляція прямо передбачена законом, згідно з яким адміністративний орган був створений. Межі такої апеляції визначені та описані умовами уповноваженого закону.
У справі Канада (Міністр громадянства та імміграції) проти Вавілова Верховний суд Канади постановив, що у випадках, коли закон передбачає оскарження адміністративного рішення до суду, він піддає адміністративний режим апеляційному нагляду. Суд також зазначив, такі адміністративні рішення можуть бути переглянуті судами в апеляційному порядку.
Суд, який розглядає таку апеляцію, повинен застосовувати апеляційні стандарти перегляду адміністративного рішення. Це означає, що під час розгляду правових питань, порушених в апеляції, суд застосовуватиме стандарт правильності (correctness — див. нижче). Під час розгляду питань факту (або питань змішаного поєднання факту та права, коли правовий принцип не є легко вилученим), суд застосовує стандарт «явної та переважаючої помилки» (palpable and overriding error). Законодавчий орган може вільно відхилятися від цього апеляційного стандарту перегляду, встановлюючи інший стандарт у чинному законі.
Суттєвий огляд Під час проведення суттєвого перегляду (substantive review), тобто по формі — судового перегляду (judicial review), суд розглядає адміністративне рішення по суті та визначає, чи є рішення настільки неправомірним (defective), що його слід повернути на повторний розгляд.
Стандарти огляду
Історична практика (до справи Вавілова) До знакового рішення у справі Канади (Міністр громадянства та імміграції) проти Вавілова, 2019 SCC 65, суди проводили аналіз перегляду з огляду на дуже детальний розгляд прецедентів у вузькому контексті. Суд враховував прецеденти, відносну експертизу особи, яка приймає рішення, характер спірного питання, а також зміст і контекст чинного законодавства. Виходячи з цих факторів, суд визначав рівень ретельності, який він застосовуватиме під час перегляду конкретного адміністративного рішення.
У справі Вавілова Верховний суд Канади прямо відмовився від контекстуального аналізу стандарту перегляду, встановленого раніше, з метою оптимізації та спрощення системи стандартів перегляду. Подібним чином Верховний суд Канади прагнув надати більшої сили та значення прямо визначеному законодавчому праву на апеляцію, яке розуміється як ключовий фактор, що відображає намір законодавця щодо стандарту перегляду, який має застосовуватися під час судового перегляду адміністративного рішення.
Наявність прямого законодавчого права на апеляцію (statutory right of appeal) в уповноважуючому законі (enabling statute) розуміється як така, що законодавець мав на меті, щоб суди відігравали апеляційну роль та застосовували менш поважний стандарт перегляду. Одночасно, з огляду на відсутність законодавчої процедури апеляції, передбачається, що Законодавець мав намір, щоб суди застосовували більш поважний стандарт розгляду, а саме стандарт розумності (reasonableness, див. нижче). Немає потреби використовувати окрему аналітичну основу для визначення того, який стандарт перевірки слід застосовувати.
Сучасна практика (після справи Вавілова) Судам доступні два стандарти розгляду: обґрунтованість (reasonableness) та правильність (correctness). Третій стандарт розгляду — явна необґрунтованість (patent unreasonableness) — раніше був скасований у справі Дансмюр (хоча він усе ще існує в певних провінціях, там, де це передбачено законодавством провінції; наприклад, Законом про адміністративні трибунали Британської Колумбії).
Стандарт обґрунтованості — це стандартний та презумптивний стандарт перевірки, який застосовується до всіх адміністративних рішень. Цю презумпцію можна спростувати у двох ситуаціях: (i) коли законодавство явно вимагає застосування стандарту правильності (correctness) та (ii) коли верховенство права вимагає застосування стандарту правильності. Друга ситуація застосовується для певних категорій питань, таких як конституційні питання, загальні правові питання, що мають центральне значення для правової системи в цілому, та питання, пов'язані з межами юрисдикції між двома або більше адміністративними органами.
Розумність (обґрунтованість) Обґрунтованість (reasonableness) — це поважний стандарт перегляду, який імпліцитно застосовується до всіх адміністративних рішень. Перевірка обґрунтованості зосереджена на рішенні, фактично прийнятому особою, яка приймає рішення, включаючи як процес міркування особи, яка приймає рішення, так і результат. Суд, що розглядає справу, повинен утримуватися від самостійного вирішення цього питання та перевірити лише те, чи було рішення необґрунтованим.
Зокрема, суд, що розглядає справу, запитує, чи має рішення наступні ознаки обґрунтованості — правомірності, прозорості та зрозумілості — і чи є воно виправданим з огляду на відповідні фактичні та правові обмеження, що стосуються рішення. Розумне рішення — це рішення, яке ґрунтується на внутрішньо узгодженому та раціональному ланцюжку аналізу та обґрунтоване з огляду на факти та закон, що обмежують особу, яка приймає рішення.
Будь-які недоліки або вади, на які посилається сторона, що оскаржує рішення, повинні бути достатньо важливими або суттєвими, щоб зробити рішення необґрунтованим. У справі Вавілова Верховний суд Канади навів, наприклад, два типи фундаментальних недоліків адміністративного рішення. Перший — це порушення раціональності, що є внутрішньою складовою процесу міркування. Другий виникає, коли рішення є певною мірою непідйомним (тобто його виконання є ускладненим) з огляду на відповідні фактичні та юридичні обмеження, що на нього поширюються.
Перевірка обґрунтованості не є покроковим пошуком помилок, але суд, що переглядає рішення, повинен мати можливість простежити міркування особи, яка приймає рішення, не стикаючись із будь-якими фатальними недоліками в його загальній логіці, і в межах наведених причин має бути лінія аналізу, яка могла б обґрунтовано привести трибунал на основі наявних доказів до висновку, до якого він дійшов.
Рішення також має бути обґрунтованим з огляду на сукупність правових норм та фактів, що мають відношення до рішення. Суд, що розглядає справу, може визнати рішення необґрунтованим, якщо його розглядати з урахуванням контекстуальних міркувань, таких як чинна законодавча схема; інші відповідні статутні або загальні норми права; принципи тлумачення законів; докази, наявні у особи, яка приймає рішення, та факти, які вона може врахувати; аргументи сторін; попередня практика та рішення адміністративного органу; та потенційний вплив рішення на особу, до якої воно застосовується.
Суд, що розглядає справу, повинен утримуватися від «переоцінки та повторного зважування доказів, розглянутих особою, яка приймає рішення». Однак обґрунтованість рішення може бути поставлена під загрозу, якщо особа, яка приймає рішення, принципово неправильно зрозуміла або не врахувала наявні докази.
У справі Вавілова Верховний суд Канади визнав, що перевірка обґрунтованості може бути складною в контекстах, коли формальні причини не були надані та не вимагаються від суду. Тим не менш, суд, що здійснює перегляд, повинен розглянути матеріали справи в цілому, щоб зрозуміти рішення, і при цьому суд часто виявляє чітке обґрунтування рішення. Навіть коли причини не були надані, і ні матеріали справи, ні ширший контекст не проливають світло на підставу рішення, суд, що здійснює перегляд, все одно повинен розглянути рішення з урахуванням відповідних обмежень для особи, яка приймає рішення, щоб визначити, чи є рішення обґрунтованим.
Правильність Правильність (correctness) — загалом менш важливий стандарт, за яким суд може оцінити адміністративне рішення. У таких випадках суд оцінюватиме рішення виключно на основі того, чи є воно правильним з точки зору закону. Суд може замінити думку особи, що приймає рішення, власною думкою. Суд визнав певні питання такими, що завжди вимагають стандарту правильності: питання конституційного права та розподілу влад, «справжнє питання юрисдикції» (при визначенні того, чи належним чином особа, що приймає адміністративні рішення, скористалася своїми повноваженнями, наданими законом), питання загального права, які мають центральне значення як для правової системи в цілому, так і поза межами спеціалізованої сфери компетенції судді, та питання щодо юрисдикційної межі між двома або більше конкуруючими спеціалізованими трибуналами.
Очевидна необґрунтованість Стандарт «очевидної необґрунтованості» (patent unreasonableness) був скасований Верховним судом Канади у справі Дансмюр.
«Очевидна необґрунтованість» була найвищим рівнем поваги, який суд міг надати особі, що приймає рішення, до її скасування. Цей стандарт був визнаний незадовільним, оскільки він дозволяв залишати в силі певні рішення, які були необґрунтованими, але не підходили під стандарт «явно необґрунтованих», що призводило до ситуацій, коли особи були змушені прийняти рішення адміністративного органу, яке було по суті необґрунтованим.
Низка провінційних нормативів, зокрема Закон Британської Колумбії про адміністративні трибунали, продовжують застосовувати стандарт «очевидної необґрунтованості». Оскільки локальний норматив має вищу позицію над загальним правом, стандарт «очевидної необґрунтованості» застосовується, коли суди вважають необхідним застосувати ці нормативи
Процесуальна справедливість