Соціалістична Федеративна Республіка Югославія була однією з держав-засновниць Руху неприєднання — міжнародного угруповання, створеного для підтримання незалежності країн, що не входили ні до Східного, ні до Західного блоків, від основних держав часів холодної війни. Столиця Югославії Белград приймала Першу конференцію Руху неприєднання у вересні 1961 року і Дев'яту конференцію у вересні 1989 року.

Неприєднання було наріжним каменем зовнішньої політики та ідеології Югославії доби холодної війни. Як єдина соціалістична держава в Європі поза Східним блоком, яка мала міцні економічні зв'язки із Західною Європою, Югославія проводила обережну політику балансування та рівновіддаленості між Сполученими Штатами, Радянським Союзом і Китайською Народною Республікою. Ця позиція, разом з активним багатостороннім підходом до неприєднання, розглядалася як колективний засіб захисту політичної незалежності країни. Рух неприєднання також надав Югославії додаткову дипломатичну гнучкість, на відміну від нейтральних держав, таких як тогочасна Фінляндія, чия політика була обмеженіша впливом великих держав — явище, яке часто називають фінляндизацією. Лідерство Югославії в Русі неприєднання наділило її непропорційно впливовою роллю у дипломатії холодної війни, піднявши її становище у світі незмірно вище за величину її населення та розмір економіки, а також військову силу, причому деякі автори навіть описували її як «третю дипломатичну державу» в певні моменти холодної війни, особливо в питаннях Глобального Півдня.

Закінчення холодної війни та подальший розпад Югославії поставили під питання майбутнє Руху неприєднання. Однак неперервність руху вдалося зберегти завдяки прагматичному керівництву Індонезії в цей період. Сьогодні архіви в Белграді та решті колишньої Югославії залишаються значною мірою неопрацьованими, але часто життєво важливими для істориків холодної війни завдяки розлогим документам, складеним югославськими дипломатами та розвідувальними службами протягом того часу, та відомостям, зібраним ними тоді ж.

Історія Розбіжності з СРСР

Під час Другої світової війни югославські партизани визволили свою країну лише за незначної допомоги СРСР та його західних союзників. Це дозволило новій комуністичній владі повірити, що на противагу іншим державам Східної Європи, вони мають право проводити самостійніший курс на побудову соціалізму. На відміну від більшості інших комуністичних партій Східної Європи, югославські комуністи могли розраховувати на лояльність місцевих військових і правоохоронних сил та на відносно високий ступінь легітимності серед численних югославських народів і народностей. Югославія вважала себе не клієнтом, а союзником СРСР, при цьому Белград силкувався вести власну внутрішню і зовнішню політику, що іноді була войовничішою, ніж політика Москви, яка до початку холодної війни прагнула зберегти зв'язки зі своїми західними союзниками. Ця сміливіша югославська політика стала очевидною у питанні Вільної території Трієста, ідеї Балканської федерації, втручання у громадянську війну в Греції, австро-словенського конфлікту в Каринтії, а також проникнення в албанський національно-визвольний рух і взаємин із ним. Незалежна та рішуча політика Белграда викликала напруженість у відносинах з СРСР, що загострилася в 1948 році, вилившись у конфлікт між Тіто і Сталіним, унаслідок якого Югославія опинилася ізольованою від решти країн Східного блоку та потребувала перегляду своєї зовнішньої політики. Ще до розриву з Москвою Белград почав розглядати можливості розвитку політичних та економічних відносин з азійськими державами. У свою чергу, для багатьох країн Азії Югославія стала взірцем національного визволення, навіть для тих режимів, які не були комуністичними.

У пошуках нових союзників Югославія спочатку орієнтувалася на західний блок, підписавши в 1953 році Балканський пакт зі членами НАТО Грецією та Туреччиною. Після смерті Сталіна відносини Югославії з СРСР частково покращилися, що навіть привело до усної підтримки інтервенції в Угорщині (на відміну від рішучого осуду інтервенції в Чехословаччині 1968 року). Белградська декларація 1955 року зменшила залежність від Балканського пакту, який поступово припинив свою діяльність. Оскільки Югославія усе ще хотіла зберегти свою новонабуту незалежність, у цей період вона також зосередилася на розвитку відносин з нейтральними європейськими країнами, такими як Фінляндія. Югославія не приєдналася до Варшавського договору, заснованого у травні 1955 року. Щоб уникнути ізоляції в глибоко розділеній Європі, Югославія вперше відшукала нових союзників серед щойно звільнених колоній та підмандатних територій. Югославія під час Суецької кризи підтримала Єгипет, який теж став одним із засновників Руху неприєднання. Відносини з Індією, ще одним ініціатором Руху, розвивалися з часів їхнього спільного мандату в Раді Безпеки ООН у 1949 році.

Витоки руху На початку 1950 року югославські керівники прагнули налагодити зв'язки із західноєвропейськими соціалістичними партіями, особливо із західнонімецькою СДПН, але незабаром розчарувалися через їхнє небажання дистанціюватися від західного блоку. Розчарований Белград звернув свою увагу на нещодавно деколонізовані країни, незважаючи на малу обізнаність і внутрішній скептицизм щодо єднання з тим, що деякі югославські урядовці холодно називали «світом знедолених». Спочатку югославське керівництво з обережністю ставилося до еліт третього світу, але поступово визнало стратегічну цінність у використанні напруженості в обох таборах холодної війни задля просування своїм шляхом неприєднання.

Під час сесії Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй 1950 року визначний югославський політик і на той час міністр закордонних справ Едвард Кардель заявив, що «Югославія не може змиритися з тим, що людству доводиться вибирати між пануванням однієї або другої сили». Термін «неприєднання» вперше використано того ж року, коли і Індія, і Югославія відмовилися стати на котрусь зі сторін у Корейській війні. У 1951 році Тіто заявив, що ніколи не погодиться з тим, що лише великі держави повинні визначати долю світу, чим фактично відкинув ідею Комінтерну про дихотомічний поділ світу. Він відкинув твердження про те, що Індія та Югославія хочуть заснувати третій блок. У серпні 1954 року Віджая Лакшмі Пандіт (на той час голова Генеральної Асамблеї ООН) здійснила візит до Югославії та запросила Тіто відвідати Індію у відповідь. На зустрічі 22 грудня 1954 року в Нью-Делі прем'єр-міністр Індії Джавахарлал Неру і президент Югославії Йосип Броз Тіто підписали спільну заяву, в якій зазначалося, що «політика неприєднання, прийнята та проведена їхніми відповідними країнами, не є «нейтралітетом» чи «нейтралізмом» і, отже, пасивністю, як іноді стверджується, а є позитивною, активною та конструктивною політикою, яка прагне привести до колективного миру».

1956—1961

19 липня 1956 року на Бріонських островах у тодішній Народній Республіці Хорватія відбулася зустріч президента Югославії Йосипа Броза Тіто, прем'єр-міністра Індії Джавахарлала Неру і президента Єгипту Абделя Насера. три керівники підписали документ, який засвідчував, що: «миру можна досягнути не через поділ, а через прагнення до колективної безпеки у глобальному масштабі. Це досягається шляхом розширення зони свободи, а також шляхом припинення панування однієї країни над іншою.» На відміну від Насера, який прийняв ідею блоку неприєднаних країн, Неру дотримувався випробуваних методів у міжнародних відносинах і нелегко зважився на початок глобального проєкту зі створення третього, позаблокового угруповання держав.

Через новий ідеологічний конфлікт із Москвою та Пекіном Тіто з великою делегацією наприкінці 1958 — на початку 1959 року вирушив у тримісячне міжнародне турне на борту югославського навчального судна «Галеб». Під час поїздки він відвідав Індонезію, Індію, Бірму, Цейлон, Ефіопію, Судан, Єгипет та Сирію. Президент Індонезії Сукарно назвав президента Тіто громадянином світу, тоді як Тіто описав конференцію в Бандунгу як місце, де зародився новий дух, що об'єднує людство. Також під час свого перебування в Індонезії Тіто одержав в університеті Бандунга почесний ступінь доктора права.

Перша конференція (1961)

1961 року відбувся перший офіційний саміт Руху неприєднання — Белградська конференція голів держав та урядів Руху неприєднання. Організації заходу значною мірою сприяв процес деколонізації низки африканських країн 1960-х років, що дозволило долучитися більшій кількості молодих африканських держав. Через це дехто прозвав її «Ялтою третього світу», натякаючи на Ялтинську конференцію 1945 року У Белградській конференції взяло участь загалом 25 країн, у тому числі Афганістан, Алжир, Бірму, Ефіопію, Гану, Гвінею, Індію, Індонезію, Ірак, Ємен, Югославію, Камбоджу, Кіпр, Туніс, Об'єднану Арабську Республіку та Цейлон, а три країни (Болівія, Бразилія та Еквадор) долучилися у статусі спостерігачів. Раніше того ж року з 5 по 12 червня в Каїрі відбулося підготовче засідання неприєднаних країн. Однією з перших проблем став розкол нових незалежних держав через кризу в Конго, що призвів до створення консервативної Браззавільської групи та радикальної націоналістичної Касабланської групи У конференції взяли участь усі члени Касабланської групи включно з Алжиром, Ганою, Гвінеєю, Малі, Марокко та Об'єднаною Арабською Республікою, тоді як жодна з країн Браззавільської групи присутня не була.

Конференція 1979 року Щонайменше ще в 1978 році деякі консервативніші держави-члени Руху неприєднання розпочали кампанію проти головування Куби. Югославія відмовилася наполягати на зміні місця проведення, проте критикувала Кубу за сприяння новим формам блокової залежності в Африці та виступала проти того, що Белград сприймав як комуністичну гегемонію або капіталістичний імперіалізм. Відмова Югославії від необхідності перенести саміт з Гавани через побоювання роз'єднаності внаслідок такого кроку рішуче стишила ці голоси. Попри це, президент Югославії Тіто, єдиний на той час живий засновник Руху неприєднання запустив дипломатичну кампанію задля збереження незалежності руху від обох блоків. Югославія жадала зберегти свою важко здобуту непідлеглість Радянському Союзу, протидіючи зусиллям деяких арабських країн позбавити Єгипет членства в русі після мирної угоди з Ізраїлем. СРСР звинуватив Югославію у проведенні невиправданої кампанії проти Куби та В'єтнаму. Хоча Фідель Кастро та Йосип Броз Тіто представляли різко відмінні бачення руху, обидва відкрито допускали різні погляди та наголошували на необхідності єдності.

Конференція 1989 року

У спробі відновити внутрішнє єднання завдяки успіхам у зовнішній політиці після Тіто Югославія намагалася влаштовувати визначні заходи та брати участь у низці багатосторонніх ініціатив. Однією з них була успішна заявка на проведення Конференції неприєднаних країн 1989 року в Белграді, який уже приймав першу конференцію в 1961 році. Ініціативу проштовхував новий міністр закордонних справ Югославії від Соціалістичної Республіки Хорватія та майбутній спеціальний радник Генерального секретаря ООН у справах Руху неприєднання у 1993—1996 роках Будимир Лончар. Сподівалися, що нова країна-господар буде з Латинської Америки, але на той час Нікарагуа, яка була єдиною латиноамериканською державою, що завзято лобіювала прийняття у себе цього заходу, не припала до вподоби значній кількості держав-членів.

Розпад Югославії