Людвік Зигмунт Гіцкевич (; 18 листопада 1876, Львів — 28 вересня 1939, Варшава) — польський офіцер та інженер-механік, діяч руху за незалежність, полковник саперів.

Біографія Людвік народився сім'ї Яна та Людвіки, уродженої Павліковських.

Закінчив початкову школу та політехнічний інститут у Львові, а гімназію — у Кракові. З 1892 по 1914 рік був членом та активно брав участь у товаристві «Сокіл» та військових загонах у Кракові та Львові. У 1898–1899 роках пройшов обов'язкову військову службу в Імператорській та Королівській армії як однорічний доброволець у 15-му піонерському батальйоні. У 1899 році був підвищений до лейтенанта. У цивільному житті працював інженером на механічному заводі у Львові. Водночас він брав активну участь у діяльності соколівських організацій, а в 1913 році став генеральним менеджером соколівського відділку у Львові.

Як офіцера запасу, його призвали до австрійської армії та він служив у 33-му піонерському полку, з яким брав участь у боях на Російському фронті. У 1914 році він був поранений і захоплений росіянами, звідки втік. Потім його призначили командиром технічної роти в 22-му піхотному полку та відправили на Російський фронт. У жовтні 1915 року він був поранений вдруге. Після одужання його відправили на Італійський фронт, де він отримав важке поранення втретє.

У листопаді 1918 року він вступив до лав Польської армії. Він став командиром шести бронепоїздів та відзначився в боях за Перемишль та Львів. Під час боїв під Львовом він отримав поранення в ногу та втратив праве око. У 1919 році він став командиром 3-го інженерного батальйону 3-ї піхотної дивізії легіонів. У 1919 році він брав участь у форсуванні річки Двіна через лід. Як керівник інженерно-оперативної групи, він активно брав участь у марші на Київ, де роззброїв замінований ланцюговий міст, а потім протягом двох днів обороняв два мости, завдяки чому наступ на Київ був успішним. До кінця війни він обіймав посаду начальника інженерно-саперного відділу 3-ї армії.

Після війни він став командиром 6-го інженерного полку. Потім, у 1921 році, він став заступником начальника 5-го інженерно-саперного відділу Міністерства військових справ. 3 травня 1922 року йому було присвоєно звання полковника, старшинство набуло чинності 1 червня 1919 року, та 9-го місця в корпусі інженерно-саперних офіцерів. У 1923 році він став начальником інженерно-саперного відділу в окружному командуванні корпусу № 10 у Перемишлі. У 1924 році він обійняв обов'язки начальника саперів у Командуванні корпусного округу № I. Він був звільнений у відставку 30 вересня 1927 року. У 1934 році він залишався на обліку Командування вербування району міста Варшава III. Його було призначено до Офіцерського кадрового округу № I. На той час він був «призначений для використання у воєнний час»

На початку вересня 1939 року він добровольцем пішов до армії та був призначений заступником командира саперів у Командуванні оборони Варшави. Помер від отриманих ран 28 вересня 1939 року. Похований на військовому цвинтарі Повонзки (секція А 22, ПОЛКОЛЕ, могила 5).

Сім'я Він був одружений і мав шістьох дітей: Яна (нар. 1902), Марію (нар. 1905), Тадеуша (нар. 1906), Богуслава (нар. 1911), Ядвігу (нар. 1918) та Людвіка (нар. 1921).

Нагороди

Virtuti Militari, срібний хрест (№ 2676; 10 серпня 1922) Хрест Хоробрих — нагороджений 4 рази (перші 3 в 1922). Золотий хрест Заслуги (18 січня 1926) — «за заслуги, ризикуючи життям, під час рятувальної операції під час повені.» Військовий орден Лачплесиса 3-го класу (Латвія; 13 січня 1927) Пам'ятна медаль за війну 1918-1921 (1929) Медаль «Десятиліття здобутої незалежності» (1929) Медаль Незалежності (22 квітня 1938) — «за працю в справі здобуття незалежності.» Орден Відродження Польщі, лицарський хрест Знак за поранення та контузії з двома зірками Хрест Оборони Львова Зірка Перемишля Пам'ятний знак «Орлята»

Література