Прибутко́вий буди́нок Маргу́ліса — житлово-торговий будинок, споруджений у 1912—1914 роках у місті Одесі. Будівля, виконана в стилі модерну з елементами неокласицизму, розташована на розі вулиці Маразліївської, 34 та провулка Сабанського, 1. Вона належить до визначних великоміських прибуткових будинків 1910-х років в Одесі і була призначена для заможних орендарів. Будинок Маргуліса входить до групи монументальних прибуткових будинків, які сформували міський пейзаж Одеси 1910-х років. У спеціальній літературі він вирізняється передусім завдяки інноваційному плануванню, непересічній висоті та вдалому поєднанню декоративного модерну з функціональними, раціональними конструктивними принципами.

Історія

Ділянка з середини 1890-х років належала Спиридону Раллі, а пізніше перейшла у власність Спиридона Олександровича Кумбарі (обидва — члени великих грецьких купецьких родин). Близько 1911 року цивільний інженер Ігнатій Антонович Маргуліс (1851–191?), директор Одеської телефонної компанії та орендар міської електростанції, придбав частину ділянки, розташовану вздовж Маразліївської вулиці, і звів там репрезентативний прибутковий будинок.

Проєктування доручили архітектору німецького походження Феліксу Лазаровичу Паппе, випускнику Інституту цивільних інженерів у Санкт-Петербурзі. Ця будівля є його найбільш документованою спорудою і належить до небагатьох точно підтверджених робіт Паппе. Серед інших його важливих реалізацій — житлові будинки Л. Чернігова, С. Шестопала та Паппе на вулиці Європейській, 35 (1911–1912; одна з найвищих і найсучасніших будівель Одеси до початку Першої світової війни), будинок І. Маргуліса на розі вулиці Маразліївської, 34 та провулка Сабанського, 1 (1912–1913), житловий будинок і флігель А. Гаджі-Хачикова на вулиці Італійській, 57, а також особняк В. Шульца на Французькому бульварі, 7 (обидва — 1913). З 1912 року він брав участь у роботі Одеського відділення Імператорського Російського технічного товариства. Сьогодні будівля охороняється під номером 51-101-0670 як пам'ятка архітектури місцевого значення.

Архітектура Будинок вважається одним із найвизначніших прикладів пізнього модерну в Одесі. Він поєднує форми модерну з неокласицистичними елементами і водночас вирізняється нетипово строгим та великомасштабним для того часу оформленням фасаду.

Прикметним є горизонтальне членування: перший та другий поверхи мають відносно невисокі стелі і призначалися для комерційних і торгових площ, а також під житло для робітничого населення. З третього по шостий поверх висота поверхів значно більша. Тут розташовувалися «бельетажі» для заможних орендарів. Одна з квартир навіть займала два поверхи — за життя в ній мешкав сам архітектор будинку Фелікс Паппе.

Комплекс складається з двох різних за розміром крил, пристосованих до рельєфу місцевості. Завдяки перепаду висот частина, орієнтована на Маразліївську вулицю, має цокольний поверх, тоді як крило вздовж Сабанського провулка має шість надземних поверхів і протягом десятиліть залишалося однією з найвищих житлових будівель Одеси.

Планування відповідало сучасним містобудівним та гігієнічним принципам. Світловий дворик покращує освітлення та вентиляцію внутрішніх приміщень; блокове членування будівлі, а також використання нових будівельних матеріалів і конструктивних технологій уже передвіщали майбутній конструктивізм. Репрезентативні сходові клітки мали, зокрема, вітражні вікна, високоякісне керамічне облицювання стін, художньо оформлені перила та ранню модель пасажирського ліфта. Частина цього оздоблення збереглася донині, хоча окремі історичні елементи останнім часом були втрачені і загалом зазнали зносу за відсутності належного обслуговування.

Особливості оздоблення

На відміну від більшості інших будівель цього архітектора, як дворовий, так і зовнішній фасади на рівні перших двох поверхів оздоблені (хоч і спрощеним) рустованим тиньком. Там же розташований напівкруглий ризаліт сходової клітки входу з боку Маразліївської вулиці, що обумовило відповідну форму проміжних майданчиків. Усі три входи до будівлі оформлені подібно, проте відрізняються планувальними рішеннями та окремими деталями. Найбільш репрезентативним є вхід з Маразліївської вулиці, який веде лише до квартир п'ятиповерхового тракту (починаючи з третього поверху, куди можна дістатися сходами проходу). Вестибюль перекритий кесонованим склепінням, а на стінах встановлені ламелі з гранітних плит. Над ламелями на кесонованому склепінні розташовані шість однакових рельєфів з античними мотивами, ще два фрагменти рельєфів видно безпосередньо біля входу.

Балкони, які починаються з четвертого поверху, прикрашені кам'яними балюстрадами, стилізованими опорами та кованими металевими перилами. Декоративні елементи, використані у вестибюлі, повторюються і тут. Унікальним для Одеси є облицювання стін на сходових клітках: ніде більше в місті не зустрічається керамічна плитка такого типу, яка водночас часто трапляється в Європі.

Будинок має загалом три вхідні двері з боку вулиці. Двері з боку Маразліївської вулиці мають особливу ширину, тоді як входи до житлових приміщень у Сабанському провулку обладнані дверима звичайної ширини. На жаль, не всі двері збереглися: ті, що дійшли до нашого часу, мають схожість із дверима квартир у прибутковому будинку Шестопала на вулиці Льва Толстого, що не дивно, оскільки такий дизайн був широко поширений у 1910-х роках. Загалом двері вирізняються стриманим оформленням. Фрамуга та п'ять овальних отворів засклені, а одна з дверей у місцях засклення досі має оригінальні вітражі. Вишукана різьба, що прикрашає двері, виконана з високою майстерністю.

Пасажирський ліфт вже давно не працює. Донині збереглися лише одні ліфтові двері із масивного металу. Такі двері були на кожному сходовому майданчику, облицьовані металевими смугами та прикрашені овальним медальйоном із простим рослинним орнаментом. Схожий медальйон прикрашає ворота проїзної арки. Сходові майданчики, марші та коридори до входів і квартир дуже просторі, однак освітлення тут скупе.

У внутрішній двір можна було потрапити через проїзд із західного кінця Сабанського провулка. У бік дворика виступають невеликі ризаліти зі зрізаними кутами, а фасади потиньковані фактурним тиньком «під шубу». У радянському архітектурно-реставраційному контексті цим терміном називають фактурну грубу декоративну поверхню, що зовні нагадує густе хутро або зернисту вовну. Схоже оформлення зустрічається на будівлях 1910-х років таких архітекторів, як Олександр Гольцвурм, Мойсей Радбіль та Павло Славкін.

Примітки

Посилання