Театр королеви Олександри (Royal Alexandra Theatre), також відомий як «Роял Алекс», — це історичний театр виконавських мистецтв у Торонто, провінція Онтаріо. Він розташований за адресою Кінг-стріт-вест, 260, у центрі розважального району Торонто. Театр належить компанії Mirvish Productions і перебуває під її управлінням; його зала на трьох рівнях вміщує близько 1244 глядачів. Збудований у 1907 році, театр королеви Олександри є найстарішим безперервно діючим драматичним театром Північної Америки.

Історія «Роял Алекс» — це театр у стилі боз-ар на 1244 місця з авансценою та двома ярусами балконів, зведений у характерному стилі британських театрів XIX століття. Будівництво розпочалося у 1905 році й було завершене у 1907-му. З 1963 року він належить компанії Ed Mirvish Enterprises, заснованій власником універмагу в Торонто Едвіном Мірвішем. З 1986 року театром керує Mirvish Productions — театральна компанія під керівництвом сина Еда, Девіда Мірвіша.

Театр, який у народі називають «Роял Алекс», «Алекс» або «R.A.T.», названо на честь королеви Олександри — данської принцеси, дружини короля Едуарда VII та прапрабабусі нинішнього короля Канади Чарльза III. Театр отримав королівську грамоту від Едуарда VII, яка надала йому право на королівський статус. Його нинішні власники переконані, що це єдиний юридично «королівський театр», який зберігся у Північній Америці.

На момент відкриття «Роял Алекс» розташовувався у фешенебельному районі. Поруч була резиденція лейтенант-губернатора Онтаріо; урядові будівлі провінції містилися тут до 1893 року; неподалік розташовувалися пресвітеріанська церква Св. Андрія для вищих кіл суспільства та театр «Принцеса» — найкращий закладу Торонто того часу. Театр звели на колишньому спортивному полі елітної школи для хлопчиків Upper Canada College, біля перетину вулиць Кінг та Сімко. Це перехрестя тоді називали «перехрестям Освіти, Законодавства, Спасіння та Прокляття»: «Освіта» означала коледж, «Законодавство» — будівлю парламенту, «Спасіння» — церкву Св. Андрія, а «Прокляття» — таверну на північно-східному куті, популярну серед акторів театру «Принцеса».

Будівництво «Роял Алекс» профінансувала група бізнесменів, які прагнули «нанести Торонто на карту» як центр культури та вишуканості. Головним у цій групі був Котра Малок — 21-річний власник ливарного заводу, нащадок двох найвпливовіших родин Онтаріо (Малоків та Котрів), який мешкав неподалік у великому будинку «Котра-Гаус», відомому місцевим жителям дверними ручками з чистого золота. Серед інших членів синдикату були Роберт Александер Сміт, Стівен Гаас та Лоуренс «Лол» Солман. Солман керував театром з 1907 року до своєї смерті у 1931 році.

Архітектором проєкту обрали молодого Джона Макінтоша Лайла, який народився в Белфасті, виріс у Гамільтоні (Онтаріо) та здобув освіту в Єльському університеті й Паризькій школі красних мистецтв. Лайл був партнером нью-йоркської фірми Carrère and Hastings, яка виступала офіційним архітектором проєкту. Малок надав Лайлу бюджет у 750 000 доларів і дав просту вказівку: «Побудуй мені найкращий театр на континенті». Водночас він наполіг, щоб театр звели на сталевому каркасі — для демонстрації продукції його ливарного заводу.

Лайл суттєво перевищив бюджет, але створив споруду, яку пізніше називали «едвардіанською скринькою з коштовностями». Інтер'єр мав фоє з італійського мармуру, венеціанську мозаїчну підлогу, вишукані різьблені сходи та перила з горіха й вишні, шовкові шпалери, позолочену ліпнину та величезний плафон-фреску «Венера та її супутниці знаходять сплячого Адоніса» популярного канадського художника Фредеріка С. Чалленера. Крім того, Лайл упровадив низку новацій: «Алекс» став першим у Північній Америці театром із кондиціонуванням повітря (завдяки великій льодяній ямі під партером), одним із перших «пожежобезпечних» театрів та першим на континенті (завдяки сталевому каркасу), де використали консольні балкони без внутрішніх колон, що перекривали б огляд.

Театр відкрився 26 серпня 1907 року пантомімою-феєрією «Top O'Th' World» за участю Анни Лафлін та касту з 65 акторів. На перших етапах «Роял Алекс» мав проблеми з формуванням репертуару: власники зіткнулися з протидією потужного Театрального синдикату з Нью-Йорка (на чолі з Чарльзом Фроманом, Ейбом Ерлангером та іншими), який контролював гастрольний ринок і мав фінансовий інтерес у конкуруючому театрі «Принцеса». Керуючий Лол Солман об'єднався із головними суперниками Синдикату — братами Шуберт. За цю зухвалість, як згадував Солман, Ерлангер погрожував довести «Алекс» до банкрутства й перетворити його на стайню для коней заможних відвідувачів «Принцеси». Місцеве суперництво завершилося у 1931 році, коли «Принцесу» знесли для розширення Юніверсіті-авеню, залишивши «Роял Алекс» єдиним класичним театром першого класу в Торонто.

У 1940–1950-х роках театр переживав занепад через конкуренцію з кіно, радіо й телебаченням. Навколишній район також деградував, перетворившись на зону залізничних колій та складів після Великої пожежі в Торонто 1904 року. У 1962 році розпорядники спадщини Малока виставили збитковий театр на продаж під знесення задля облаштування автостоянки. У 1963 році будівлю за 250 000 доларів придбав Ед Мірвіш — власник дисконтного універмагу Honest Ed's. Мірвіш зізнавався, що нічого не тямив у театрі й жодного разу там не був, але вмів бачити вигідні угоди"Honest Ed Gets Royal Alex - "Not Looking for a Profit"". Toronto Daily Star. February 16, 1963. p. 1..

За умовами продажу Ед Мірвіш зобов'язався зберігати театральний профіль будівлі щонайменше п'ять років. Він закрив театр на цілий рік для масштабної реконструкції та реставрації. «Роял Алекс» знову відкрився у вересні 1963 року комедією «Ніколи не пізно» з Вільямом Бендіксом у головній ролі.

Мірвіш рідко сам продюсував вистави, використовуючи театр переважно як гастрольний майданчик для привозних шоу та передбродвейських показів. Він також надавав сцену місцевим колективам, зокрема Канадській опера та Національному балету Канади. Великим продюсерським успіхом Мірвіша стали постановки мюзиклів «Волосся» (1970) та «Годспелл» (1972). У «Годспеллі» зіграла група тоді ще невідомих молодих канадських акторів, які згодом здобули світову славу: Віктор Ґарбер, Ґілда Раднер, Мартін Шорт, Юджин Леві та Андреа Мартін.

Паралельно Мірвіш скуповував складські приміщення поруч із театром на Кінг-стріт і відкривав у них яскраві ресторани (Ed's Warehouse, Ed's Folly тощо), аби повернути людей до району. До 2000 року ця занедбана промислова зона остаточно перетворилася на культовий квартал ресторанів, кафе та винних барів.

У 1975 році Міська рада Торонто визнала історичну цінність будівлі, внесши її до реєстру спадщини Онтаріо, а у 1987 році — до 80-річчя театру — йому було надано статус Національної історичної пам'ятки Канади.

У 1986 році Девід Мірвіш (син Еда) створив компанію Mirvish Productions для створення оригінальних канадських постановок. У 1993 році родина збудувала за один блок на захід новий театр — «Принцеса Уельська», названий зокрема у пам'ять про той самий знесений театр «Принцеса».

Керуючими театру в різні роки були: Лоуренс Солман (1907–1931), Вільям Брін (1933–1939), Ернест Роулі (1939–1963), Едвін Де Роше (1963–1969), Ейл Сімпсон (1969–1989), Ґрем Голл (1989–1994) та Рон Якобсон (з 1994 року дотепер).

Реконструкція 2016 року 15 травня 2016 року, після завершення показу мюзиклу Kinky Boots, театр закрився на реконструкцію вартістю 2,5 мільйона канадських доларів. Головною зміною стала повна заміна глядацьких крісел на сучасні й ширші, з більшим простором для ніг. Через це місткість зали зменшилася з 1497 до 1244 місць. Девід Мірвіш підкреслив, що свідомо пішов на зменшення кількості крісел задля комфорту глядачів, на відміну від загальної тенденції ущільнення залів.

Театр знову відкрився 15 листопада 2016 року передбродвейськими показами мюзиклу Come from Away, які встановили абсолютний рекорд продажів для «Роял Алекс», повністю розпродавши всі квитки вже на другому тижні показу.

У залі театру також згодом проходили кінопокази — зокрема, прем'єра документального фільму про культову постановку «Годспелл» 1972 року в межах Міжнародного кінофестивалю в Торонто (TIFF).

Примітки