Затоплення сіл Черкащини Кременчуцьким водосховищем – масове знищення населених пунктів у межах території сучасної Черкаської області України внаслідок спорудження Кременчуцької ГЕС та заповнення її водосховища у 1959-1961 рр. У процесі підготовки й заповнення чаші водосховища в Черкаській області було затоплено близько 100 населених пунктів, а понад 80 тис. жителів примусово переселено на нові місця. У зоні затоплення опинилися частини Золотоніського, Черкаського, Чорнобаївського та Чигиринського районів, а також прибережні райони міста Черкаси.
Передумови будівництва Кременчуцької ГЕС
Плани й ухвалення рішення
Ідея спорудження гідровузла на Дніпрі поблизу Кременчука обговорювалася ще з початку 1930-х рр. у межах загальносоюзних планів електрифікації, проте на той час від неї відмовилися на користь інших господарських пріоритетів. Безпосередня підготовка до будівництва розпочалася у 1946 р.: рішенням виконавчого комітету Київської обласної ради від 17 липня 1946 р. № 1070 «Про заходи в справі підготовки проектного завдання по будівництву Кременчуцької гідроелектростанції» було утворено комісію для обстеження берега Дніпра в межах Черкаського району та міста Черкаси з метою виявлення можливої зони затоплення.
Остаточне рішення про будівництво було закріплено постановою Ради міністрів УРСР від 27 серпня 1954 р. № 1287 «Про проектне завдання на організацію водосховища Кременчуцької гідроелектростанції». Саме будівництво «Кременчуцького моря» розпочалося того ж 1954 р.
Порядок переселення населення і перенесення будівель і споруд регулювала постанова ЦК КП України і Ради Міністрів УРСР № 74/33 від 31 грудня 1955 р. «Про переселення населення і перенесення будівель і споруд у зв'язку з будівництвом Кременчуцької ГЕС».
Вибір місця спорудження греблі За словами кіровоградського краєзнавця Олега Бабенка, розглядалося щонайменше чотири варіанти розташування греблі. Перевагу віддали Табурищанському мису – місцю виходу гранітних порід на поверхню, що мінімізувало витрати на спорудження фундаменту гідровузла, а також найвищому розташуванню цієї ділянки берега Дніпра, яке спрощувало перекриття річки. Розглядалися також варіанти будівництва поблизу Нового Георгіївська та поблизу Черкас, які передбачали значно менші втрати території, однак їх було відхилено на користь Табурищанського мису.
Заявлені мотиви й дискусійні версії Офіційно необхідність спорудження каскаду гідроелектростанцій на Дніпрі, зокрема Кременчуцької ГЕС, пояснювалася потребами енергетики Української РСР та завданнями розвитку судноплавства. Гідроенергетик Віталій Радченко пов'язує задум із загальносоюзним планом ГОЕЛРО, розробленим на основі напрацювань інженерів ще дореволюційного періоду. Олег Бабенко серед цілей проєкту також називає наскрізне судноплавство по Дніпру.
У краєзнавчій літературі висловлюються й інші версії щодо мотивів будівництва. Зокрема, черкаський журналіст і краєзнавець Борис Юхно наводить думку, за якою значну роль відігравало воєнно-стратегічне значення каскаду: на випадок гіпотетичного наступу військ НАТО зруйновані авіаударами греблі мали утворити вздовж Дніпра непрохідну для ворожої техніки заболочену смугу завширшки 40-50 км . За цим же джерелом, деякі історики пов'язують масштаб запланованого затоплення з підозрілим ставленням керівництва СРСР до України.
Олег Бабенко також зазначає, що, на його думку, поряд із заявленими господарськими цілями будівництво водосховища супроводжувалося масштабним знищенням об'єктів історико-культурної спадщини українського народу.
Хронологія і масштаб затоплення
Основні дати 25 березня 1954 р. Рада міністрів СРСР затвердила постанову про будівництво Кременчуцького гідровузла на Дніпрі. Розгорнута підготовча робота на Черкащині розпочалася у 1956 р., коли майбутнім переселенцям офіційно було оголошено про плани переселення. Масове переселення населення з Полтавщини й Черкащини розпочалося у 1957-1958 рр.
У 1959 р. запущено перший гідроагрегат Кременчуцької ГЕС; згідно з постановою Ради міністрів УРСР від 11 квітня 1959 р. № 505, строки введення в дію окремих гідроагрегатів було встановлено на 5, 15 і 25 грудня 1959 р. відповідно. Основний розлив Кременчуцького водосховища відбувся у 1960 р.. Постановою Ради міністрів СРСР від 14 вересня 1961 р. № 841 було утворено урядову комісію з приймання Кременчуцької ГЕС в промислову експлуатацію, а того ж 1961 р. одна з найбільших у світі рукотворних водойм остаточно поглинула території колишніх поселень.
Масштаб затоплення
За проєктними розрахунками, унаслідок спорудження водосховища на трьох областях – Черкаській, Полтавській та Кіровоградській – підлягало затопленню 190 сіл і міст, а переселенню – близько 150 тис. людей. Прогнозовані втрати земельних угідь становили 24 тис. гектарів орних земель, 57 тис. гектарів сінокосів та 35 тис. гектарів лісів.
У межах Черкаської області в зоні затоплення Кременчуцького водосховища у 1959-1961 рр. опинилося близько 100 населених пунктів, а переселено було понад 80 тисяч жителів. За іншими даними, оприлюдненими членом топонімічної комісії Черкаської міської ради Сергієм Шамарою, серед 212 українських сіл, затоплених Кременчуцьким водосховищем загалом, 38 належали до Черкащини.
Перелік затоплених населених пунктів Черкащини
Перелік за даними Державного архіву Черкаської області Серед сіл Черкащини, затоплених водами Кременчуцького водосховища, за даними Державного архіву Черкаської області:
на лівобережжі – Більки, Богай, Бубнів, Бузьки, Васютинці, Вереміївка, Демки, Дубинка, Залізьки, Жовнине, Кліщинці, Красне, Митьки, Мойсинці, Москаленки, Мутихи, Панське, Пищики, Самовиця, Тимченки, Хрести;
на правобережжі – Боровиця, Вітове, Кожарки, Леськи, Ломовате, Мудрівка, Рацеве, Сагунівка, Старе Липове, Талдики, Тарасівка, Тіньки, Топилівка, Худяки, Червона Слобода, Шабельники та інші.
Значна частина сіл була перенесена із зони затоплення зі збереженням своїх історичних назв, тоді як мешканці інших населених пунктів переселені до вже наявних, не затоплених сіл і селищ. Так, за архівним списком відселених сіл, укладеним 1962 року, жителі сіл Мойсинці й Демки були об'єднані в новозбудованому селі Придніпровське, жителі Тиньок, Бужина, Тарасівки й Набельщини – у селі Тиньки, а населення Васютинців, Старого й Надеждиного – у селі Васютинці.
Окремий випадок: село Бубнів Особливим є випадок села Бубнів (нині – територія Золотоніської міської громади), яке значиться серед офіційно затоплених населених пунктів Черкащини, однак, за свідченнями нащадків колишніх жителів, фактично затоплене не було: рівень води у відповідній частині водосховища виявився нижчим за розрахунковий, що пов'язують із помилкою проєктувальників. Попри це, жителів села було повністю виселено, а забудову – знесено; нині на місці колишнього села залишилися лише поле, річка Оріхівка та старе сільське кладовище . +Відселення сіл у зв'язку зі створенням Кременчуцького водосховища (Черкаська область)Колишні населені пунктиНаселення на 1.01.1956Нове селоНаселення на 1.01.1962Рацево, Калантаєве, Кокарки, Адамівка1489 + 629 + 1006 + 1812Рацево4316Тиньки, Бужин, Тарасівка, Набельщина1167 + 764 + 1124 + 780Тиньки3794Боровиця3755Боровиця3004Мудрівка, Топилівка1108 + 1155Топилівка1726Мойсинці, Демки1314 + 841Придніпровське1782Васютинці, Старе, Надежни3177 + 765 + 317Васютинці2933Самовиця, Мутихи, Бильки979 + 661 + 548Ленінське1207Краснохижинці546Краснохижинці342Бузьки, Пищики887 + 752Жовтневе419Москаленки, Китлов2284 + 722Москаленки2296Митьки1224Новоукраїнка1187Дубинка, Красне266 + 767Жовтнев. Проминь314Домонтове, Коробівка, Бурдоносово2495 + 1717 + 320Нове Домонтове1234Хрести, Железки, Липовское404 + 310 + 248Нова Дмитрівка912Сагунівка2690Сагунівка2240Ломовате2161Ломовате2244Худяки, Талдики2389 + 859Худяки3175Леськи4517Леськи4255 Згідно з приміткою в самому документі, села, які відселялися й доприселялися частково, у цьому переліку не відображено. Крім того, документ містить рукописну примітку про села колишньої Полтавської області, жителів яких переселили на територію Черкащини: Веселівка, Кліщенки, Мовтневе та Тимченки.
Процес переселення
Підготовка та повідомлення населення Підготовчі роботи в межах майбутньої зони затоплення розпочалися у 1955–1956 рр. із приїзду геодезичних і топографічних груп, які проводили фотографування садиб, вимірювання земельних ділянок та обстеження дворів. Восени та взимку 1955–1956 років у сільських клубах відбувалися загальні збори колгоспників, на яких населенню офіційно повідомляли про початок переселення; спочатку пропонувалося зголоситися добровольцям.
Жителям встановлювали конкретні терміни, до яких належало розібрати житлові будівлі; за спогадами очевидців, наведеними в документальному фільмі «Віднесені водою», дату іноді писали безпосередньо на стінах хат. Від переселенців вимагали також спалювати все майно, яке не підлягало перевезенню, щоб на території колишньої садиби «нічого не лишалося».
За словами археолога Михайла Сиволапа, перед заповненням чаші водосховища дерева на території затоплення навмисно вирубували, а будівлі – зносили повністю, щоб забезпечити рівне дно, придатне для риболовлі неводом.
Оцінка майна і компенсації Оцінкою підметів затопленню будівель та майна займалися районні оціночні комісії, які складали інвентарні картки з визначенням розміру компенсації. Розмір виплат залежав від стану й віку будівлі за специфічною логікою: власники старіших будинків отримували більшу компенсацію, оскільки будівельні матеріали новіших хат вважалися придатними для повторного використання на новому місці.
За архівними даними, знайденими журналістом Борисом Юхном у Чорнобаївському районному архіві, справа про переселення Михайла Купила із села Лящівка фіксує оцінку його будинку, двох сараїв, курника, кролятника, свинарника та погреба у 7,5 тисячі карбованців, а близько 40 фруктових дерев – у 671 карбованець. Компенсацію зазвичай виплачували двома частинами: спочатку задаток, а решту суми – лише після підтвердження комісією факту повного знесення попереднього житла.
За узагальненими даними, сума компенсації в дореформених грошах становила від 10 до 20 тисяч карбованців (1–2 тисячі карбованців після грошової реформи 1961 року).
Будівництво нового житла Будівництво нових осель здійснювалося переважно власними силами переселенців, часто спільною працею кількох родин. За спогадом очевидця, група з 60 осіб виконувала техніку глиняно-солом'яної обмазки стін («намазку») почергово для кожного двору – учасники «змазували» до десяти хат поспіль; ті, хто не міг взяти особисту участь у роботах, сплачували за заміну три карбованці за день праці.
У перехідний період, до завершення будівництва нового житла, частина переселенців тимчасово мешкала в куренях просто неба; за спогадами очевидців, з настанням холодів постільна білизна замерзала до вологого дощового ґрунту. .
Одним із суттєвих ускладнень процесу переселення була відсутність у колгоспників України паспортів до 1974 року, що обмежувало їхні можливості вільного переселення чи працевлаштування поза колгоспною системою.
Випадок спротиву переселенню: село Ревівка Не всі населені пункти беззастережно підкорялися планам переселення. За свідченнями жителів, наведеними в документальному фільмі «Віднесені водою», мешканці села Ревівка відмовилися переселятися на визначені для них землі (степову ділянку без доступу до води та лісу) й тричі відряджали до Києва делегацію («ходаків») з проханням змінити місце переселення.
Унаслідок наполегливого колективного спротиву влада погодилася змінити початковий план: близько 300 дворів села Ревівка було переселено компактно, «хата в хату», що дозволило зберегти сусідську спільноту; ця територія нині входить до складу міста Світловодськ. Разом із тим, не всім населеним пунктам, що просили аналогічних змін, ішли назустріч: зокрема, у селі Червонохижинці частина спланованої забудови так і лишилася незаселеною, а частина жителів роз'їхалася за межі області.
Нові населені пункти