Угорська піхота, польсько-угорська піхота, польська піхота (так звані угорці або гайдуки) — військове формування Речі Посполитої, організоване на угорський лад Стефаном Баторієм у XVI столітті. Виконувала функції гвардії правителів Польщі та гетьманів Речі Посполитої.

За зразком цієї формації була створена, як наприклад, маршальська гвардія, котра існує в Польщі і донині. З часом так називали піхотинців у придворних військах польських магнатів.

Організація Польсько-угорська піхота виникла з колишньої польської піхоти XVI століття та найманої угорської піхоти, надзвичайно численної за часів правління Стефана Баторія. З часом відмінності між «угорцями» та «поляками» розмивалися, озброєння та організація залишалися однаковими, тому лише форма становила основу для розрізнення загонів. Вербування проходило через систему товариського набору, а пізніше через «барабанну» систему, після чого рекрутів об'єднували у стрілецькі роти (пізніше названі корогвами). Сформовані підрозділи складались від 100 до 600 солдатів. У випадку підрозділів чисельністю понад 200 солдатів, хоругва поділялась на ліве та праве крила, а ті, у свою чергу, на декурії (рої) під командуванням декуріонів . Менші одиниці поділялися лише на декурії. До складу корогви зі 100 осіб входили: ротмістр, поручник, хорунжий, 4 музиканти (виконавці високих партій, гравці на шоломіях, сопілкари), 2 барабанщики, цирульник та 10 десятків солдатів. Корогва зі 150 осіб складалася з: ротмістра, поручника, писаря, двох сопілкарів, хорунжого, барабанщика та 14 декуріонів по 10 солдатів у кожному .

Піхотою командував гетьман угорської піхоти (гравюра Папроцького зображує гетьмана Міхала Вадаша; померлого 11-30 серпня 1579 року під час облоги Полоцька). Піхотною ротою командував ротмістр або полковник, якому допомагали поручник та хорунжий (зазвичай один на кожні 100 солдатів). Добровольці, які вступали до лав цього виду піхоти, походили переважно з середнього соціального класу, «вільних» людей невизначеного соціального класу, рідше з селянства, проте лише з королівщини. Фактором, що вплинув на чисельність, був тривалий період навчання – близько трьох років. Найкраще озброєні добровольці – шляхтичі зазвичай обіймали лише офіцерські посади, оскільки вважали приватну службу безчесною.

У бою вона зазвичай служила допоміжним загоном для кінноти, головним завданням якої був прорив ворожих ліній.

Тактика Вищезазначений поділ полегшив розташування підрозділу в десятирядному шикуванні, яке використовувалося цим типом піхоти під час польових боїв.

Під час бою, перед завданням залпу, загін шикувався в десять рядів по десять чоловіків, причому перші дев'ять рядів стояли на колінах, останній стріляв залпом поверх голів своїх товаришів по службі, після чого вставав наступний ряд і стріляв, ось так по черзі, починаючи з кінця, всі ряди стріляли залпом, що спричиняло т.зв. «вогняну атаку».

Коли ворожий підрозділ давав залп, гайдуки падали на землю, задля зменшення втрат. Часто, коли відстань до ворожого підрозділу достатньо зменшувалася, солдати клали свої аркебузи на спину та з шаблями або сокирами в руках атакували ворожий підрозділ.

Угорська піхота використовувалася для штурмів та оборони укріплених позицій. Вони також виконували інженерні та саперні роботи.

Озброєння Основною зброєю була довгоствольна вогнепальна зброя – спочатку ручниця, пізніше аркебуза або мушкет. Типова гайдукська аркебуза мала довжину близько 1,2 м, з яких 63 см припадало на ствол калібру 16,8-17 мм. Порохові заряди, попередньо відміряні (25 грамів) та загорнуті в папір, зберігалися в мішках або підсумках, що збільшувало скорострільність.

На відміну від іноземної піхоти, вони не використовували довгу жердинну зброю (піки).

Часто, особливо на ранньому періоді існування, полководці використовували мечі як символи влади.

Як холодна зброя використовувались короткі бердиші (котрі також використовувалися як форкет (опора)), шаблі, сокири, а іноді й обухи та списи. Озброєння декуріонів складалося з шаблі та різновиду короткої алебарди – дарди. Окрім шабель, офіцери часто використовували різноманітну вогнепальну зброю, найчастіше короткоствольну.

Уніформа Мундири змінювались, залежно від побажань власника-засновника або сеймика. У державних підрозділах найпоширенішим кольором піхоти був синій, званий «хмарно-блакитним». Угорська піхота, польсько-угорська піхота та польська піхота відрізнялися лише кольором одягу.

Примітки Bartosz Paprocki: Herby rycerstwa polskiego przez Bartosza Paprockiego zebrane i wydane r. p. 1584, Kraków 1858r., s. 154 Marcin Bielski: Kronika, Sanko 1856, Tom 3, s. 1449

Див. також

гайдук німецька піхота військо Речі Посполитої пікінери мушкетери

Бібліографія

Лексикон PWN: Армія, війна, зброя, PWN Scientific Publishers, Варшава 2001,

Станіслав Журковський: Життя Томаша Замойського, Львів, 1860, стор. 124 Богдан Барановський: Організація та соціальний склад польської армії в середині XVII століття, Варшава, 1957, с. 120-127