Військова рада Російської імперії — вищий законодавчий і дорадчий орган для вирішення питань, що стосувалися військово-організаційних справ у Російській імперії.
Рада військового міністра Найвищим маніфестом від 25 червня 1811 р. було оголошено про видання «Загальної установи міністерств», а на додаток до нього, 27 січня 1812 р. — особлива «Установа військового міністерства».
Тоді ж з'явилася істотна необхідність у створенні особливої установи при Військовому міністерстві, яка могла би розглядати законодавчі припущення та справи, які «за важливістю своєю потребують загального міркування». Для такої установи було створено Раду військового міністра, яка стала основою, з якої розвинулася згодом законодавча установа, яка протягом ста років вирішувала всі питання законодавчого характеру, що стосуються Військового міністерства.
До складу Ради військового міністра спочатку входили військовий міністр (він же і голова), сім директорів департаментів Військового міністерства: Інспекторського, Аудиторіатського (він же і ), Артилерійського, Інженерного, Комісаріатського (він же генерал-кригскомісар), Провіантського (він же і ), Медичного, директор канцелярії військового міністра, три постійні члени та два зумовлені щорічно за Високим призначенням. На розсуд міністра могли би бути запрошені і сторонні особи: власники заводів, імените купецтво і т. ін.. У 1820-х роках кількість справ, що підлягали компетенції ради, настільки збільшилися, що знадобилося «додаткове положення про порядок провадження справ у Раді військового міністра».
При створенні в 1815 р. Головного штабу Його Імператорської Величності, до складу якого увійшли Інспекторський і Аудиторіатський департаменти, їх директори перестали бути членами Ради військового міністра за посадою (генерал-аудитори С. Ф. Панов в 1815—1816 роках, І. М. Мілованов у 1824—1826 роках та А. І. Ноінський у 1830—1832 роках входили до Ради), але Панов обіймав посаду члена Ради і до виділення Головного штабу, а Мілованов з Ноїнським були призначені до його складу раніше, ніж очолили Аудиторіатський департамент). Число постійних членів Ради коливалося: якщо наприкінці 1812 р. їх було 4 (генерал-лейтенанти князь С. І. Салагов та О. Я. Сукін, генерал-майори І. М. Мілованов і П. С. Апрелєв), то на 1823 рік — вже 6 (у тому числі 2 генерал-лейтенанти та 4 генерал-майори), а на 1832 рік існування Ради — 8 (у тому числі 2 повних генерали, генерал-лейтенант та 5 цивільних чиновників 3-го й 4-го класу). У 1826 р. генерал від інфантерії О. Я. Сукін (член Ради з 1812 р.) був призначений головуючим у Раді військового міністра і залишався в цій якості до кінця функціонування Ради.
Військова рада У 1832 р. Рада військового міністра закінчила існування, поступившись своїм місцем Військовій раді. Положення про Військову раду Найвище затверджено 29 березня 1836 р., але свої функції вона почав виконувати з 1 вересня 1832 р. Найголовніші підстави його організації були намічені в особливій записці імператора Миколи I і потім детальніше розроблені в проекті освіти Військового міністерства 1832 р. і в «установі» Військового міністерства в 1836 році.
Спочатку, за ідеєю імператора Миколи I, Військова рада мала бути установою, яка відає лише господарською частиною військового відомства; справи законодавчі мали залишатися як і у веденні департаменту військових справ Державної ради. Однак, згідно з проектом Військового міністерства 1832 р. до відання Військової ради повинні бути передані законодавчі справи по департаментах артилерійському, інженерному, харчовому і комісаріатському, а за становищем 1836 р., Військова рада була наділена законодавчими функціями в повному обсязі, внаслідок чого 1854 р. припинила свою діяльність.
Таким чином, Військова рада мала бути установою, що забезпечує «правильність розпоряджень казенними капіталами та вірність законодавчих заходів діями стану дорадчого, складеного з осіб, які здобули довготривалою службою необхідну дослідність у справах».
Сутність своєї початкової організації Військової ради зберігала до скасування 1918 року. Відповідно до законодавства, Військова рада була установою, призначеною:
для обговорення з військово-сухопутного відомства питань військового законодавства, за винятком законодавчих питань щодо військово-судової частини; на вирішення найважливіших господарських справ; для обговорення найважливіших питань щодо стану військ та військово-навчальних закладів; для розгляду та направлення справ про провадження попереднього слідства та про надання суду за злочини по службі вищих чинів військового управління (з 1906 р., після заснування Верховного військово-кримінального суду, у віданні Військової ради залишилися лише слідчі дії, однак до складу суду щорічно призначалися п'ять членів Військової ради); для загального керування справами військової емерітури; також на членів Військової ради покладалося інспектування військ та військових закладів; ці останні вони могли оглядати в любий час.
Військова рада підкорялася безпосередньо верховній владі, і жодна урядова установа чи особа не могла давати йому розпоряджень або вимагати від нього звітів.
Військова рада складалася з голови (їм був військовий міністр) і з членів, які призначалися на власний розсуд імператора. За відсутності військового міністра на засіданні головував старший за часом призначення з членів ради.
Військова рада діяла у двох складах: у складі загальних зборів, утворених з усіх членів під головуванням військового міністра, та у складі приватних присутностей, що утворювалися з головуючого та не менше п'яти членів, що призначаються імператором на рік із загальної кількості членів Військової ради.
Для попереднього розгляду справ, які потребують особливих розпоряджень, могли бути складені спеціальні дорадчі комісії. Після створення у 1906 р. Верховного військово-кримінального суду на приватну присутність Військової ради покладалося проведення попереднього розгляду справи (з включенням до її складу для розгляду справи старшого з постійних членів Головного військового суду) та вирішення питання про надання суду.
Справами Військової ради керував начальник канцелярії Військового міністерства.
У справах військового законодавства Військова рада була найвищим законодавчим органом, розгляду якого підлягали всі справи щодо вдосконалення військового законодавства та справи з цивільного управління козацьких військ. Законодавчі питання розглядалися в загальних зборах, до того ж розглядаючи їх Військова рада справи, що відносяться виключно до військового відомства і не мають жодного зв'язку з іншими частинами державного управління, представляла безпосередньо на Високий розсуд, а справи, що мають зв'язок з іншими частинами державного управління, та законодавчі справи з цивільного управління козацьких військ повинні були вноситися до вищих державних установ (Державна рада чи Урядовий сенат).
За господарським управлінням розгляду Військової ради підлягали фінансові кошториси витрат й доходів, найважливіші господарські справи, скарги на дії з господарської частини всіх військових установ та військових частин та осіб, підвідомчих Військовому міністерству. У цій галузі військовій раді належали значні права на прийняття самостійних рішень. Наприклад, остаточному його затвердженню підлягали всі плани постійних заготівель, умови на різні господарські підприємства, торги та підряди на будь-яку суму тощо. Найважливіші господарські справи розглядалися на загальних зборах; решта — у приватних присутностях.
Справи у Військовій раді вирішувалися простою більшістю голосів. Думки, прийняті більшістю, вносилися до журналу Військової ради, і цим остаточно вирішувалися справи, що залежать від Військової ради. Справи, рішення яких залежало як від Військової ради, представлялися їм, за попереднім розглядом, на безпосередній розсуд імператора чи вносилися через військового міністра до інших установ за належністю.
Положення Військової ради у справах, остаточно ним вирішеним, а також Високо затверджені положення Військової ради повідомлялися для виконання виписками з журналу ради особам, які безпосередньо задіяні у виконанні доручень. Частина виписок із журналів передавалися для оперативної публікації у пресі (за допомогою газети «Російський інвалід», журналів «» та «» та інших періодичних видань). Також Військовою радою з 1869 р. видавався «Звід військових постанов» ().
Штатне число членів Військової ради спочатку дорівнювало шести; головою Військової ради був військовий міністр; товариш міністра та начальник військово-похідної канцелярії засідали з правом голосу, директор канцелярії військового міністерства був водночас і керуючим справами Ради (у період 1858—1869 рр. існувала особлива посада керуючого справами Ради); у 1869 р. було видано нове положення, за яким Військова рада поставлена у безпосереднє підпорядкування Верховної влади і жодна установа чи особа не має права вимагати від нього звіту або давати йому вказівки. Число постійних членів його збільшено до 18.
Установи при Військовій раді Від 1869 р. при Військовій раді складалася низка дорадчих комітетів (деякі з них існували і раніше, але були при військовому міністрі):
Головний військово-кодифікаційний комітет (від 1887 р. — Кодифікаційний відділ), Головний військово-шпитальний комітет, Головний військово-навчальний комітет, Головний військово-тюремний комітет, Головний комітет з влаштування та утворення військ (від 1906 р. — Комітет з утворення військ), Головна розпорядча комісія з переозброєння армії, Комісія з влаштування казарм (від 1911 р. — Головний комітет з влаштування казарм, від 1912 р. — Головне управління з квартирного забезпечення військ), Емеритальна каса.
Військова рада початку XX століття На початку XX століття Військова рада опинилась у певній кризі. Посади членів Військової ради фактично були довічні: починаючи з царювання Олександра II, від служби були звільнені лише два члени ради: у 1882 р. генерал М. А. Крижановський, визнаний винним за свої дії на посаді Оренбурзького генерал-губернатора, і в 1886 р. генерал М. Г. Черняєв, через розбіжності з військовим міністром (проте 1890 року він був повторно призначений членом Військової ради). Єдиний раз мало місце призначення члена ради на іншу посаду без збереження місця у Військовій раді (1856 року генерал К. Л. Монтрезор був переведений на посаду члена Генерал-аудиторіату), і в 1860 р. на прохання з посади члена Військової ради (з залишенням сенатором) був звільнений генерал В. А. Глінка.
Серед членів Військової ради було значне число осіб старше 70 і навіть 80 років, які за віком практично не брали участі в його роботі.
Спроба військового міністра посилити склад Військової ради призвела лише до різкого збільшення його чисельності: якщо на 1898 р. Військова рада складалася з 17 членів, то через рік їх стало вже 23, а до кінця перебування Куропаткіна на посаді міністра — 36. За півроку перебування на посаді військового міністра (1905) число членів ради збільшилося до 46 осіб, а до кінця року — до 48. При цьому генерали і А. С. Беневський фактично у раді не працювали, отримавши у призначенні дозвіл постійно проживати перший — у м. Парижі, а другий — у своєму маєтку; ряд членів ради не міг брати участь у його роботі з-за старості та хвороб.
У зв'язку з цим наприкінці 1905 р. О. Ф. Редігер вжив заходів щодо скорочення складу Військової ради та приведення її до штатної чисельності. 23 члени Військової ради намітили звільнити від служби, а двох (комендант Петропавлівської фортеці та генерал-ад'ютант ) — заплановано було відрахуватит з посад членів ради. В результаті перегляду списків звільнених за дорученням Миколи II генералом-ад'ютантом , який перебував при імператорові, Високим наказом від 3 січня 1906 р. було звільнено у відставку 19 осіб і Елліс з Даниловим відраховані зі складу ради.