«Заповіт Господа нашого» (Testamentum Domini) — це ранньохристиянський трактат, який належить до давніх церковних уставів. Більшість дослідників датують його V століттям, хоча інколи зустрічаються припущення про IV століття. Найімовірнішим місцем створення пам'ятки вважається Сирія, проте вчені не виключають Єгипет чи Малу Азію.

Автор і дата Попри те, що твір позиціонується як настанови самого Ісуса Христа, дані його апостолам перед Вознесінням щодо управління Церквою, справжній автор цього тексту залишається невідомим.

На користь пізнього датуванню — IV або найімовірніше V століття — свідчать певні деталі в молитовних текстах, як-от згадка першого диякона (адже в інших джерелах посада архидиякона на ім'я з'являється не раніше кінця IV століття) та свято Богоявлення, про яке вперше згадують на початку IV століття. Крім того, існує гіпотеза, що остаточну редакцію трактату здійснили представники школи Аполлінарія Лаодикійського, який помер близько 390 року.

Рукописна традиція

Спочатку «Тестамент» написали грецькою мовою, проте цей оригінал не зберігся, за винятком невеличкого фрагмента, знайденого у 2011 році. Окремі уривки у 1856 році опублікував Поль де Лагард, а у 1893-му світ побачив латинський фрагмент під редакцією Монтегю Родса Джеймса.

Повну версію книги вперше видали сирійською мовою у 1899 році разом із латинським перекладом, який виконав сирійсько-католицький патріарх Антіохії Єфрем Рахмані. В основу цього видання ліг рукопис XVII століття з Мосула: у його колофоні зазначено, що сирійський переклад з оригіналу грецькою зробив «a Jacobo papere» (імовірно, Яків Едеський) у 687 році. Водночас текст спирається і на інші джерела, зокрема на арабську версію, створену з коптської копії 927 року. Сам мосульський манускрипт містить повний текст Біблії в перекладі Пешітто та сирійський Климентівський Октатевх. Перший англійський переклад трактату з'явився у 1902 році завдяки Куперу та Макліну.

У 1975 році Артур Вобус опублікував рукопис 8/11 із Сирійського православного патріархату в Дамаску, датований 1204 роком, який належав до зовсім іншої традиції, ніж та, що використовувалася Рахмані. Згодом, у 1984 році, Роберт Бейлот випустив перше критичне видання цього тексту мовою геез.

Зміст Здебільшого «Тестамент» входить до складу збірки церковних уставів, відомої як Климентівський октатеух, де він утворює перші дві книги. Згідно з назвою, цей текст містить заповіт і слова, які Господь промовив до святих апостолів після свого Воскресіння, хоча такий поділ на книги, найімовірніше, є пізнішим додаванням.

Трактат складається з трьох самостійних частин: апокаліптичного вступу, власне церковного устрою та висновку, який повторює апокаліптичний тон вступної частини.

Перша книга (розділи 1–18) відкривається одкровенням, яке воскреслий Господь передає апостолам у присутності Марфи, Марії та Саломії. У відповідь на їхнє прохання Він відкриває ознаки кінця світу та дає настанови щодо різних життєвих питань. Дослідники зазначають, що цей вступ відображає реалії Малої Азії та Сирії, датується періодом невдовзі після правління римських імператорів Максиміна (235–238) і Декія (249–251) та походить із християнської громади з надзвичайно суворими моральними засадами. Церковна структура та посади: характеристики храмів (1:19); служіння і обов'язки єпископа (1:19–27), включно з мітагогічним вченням (1:28), яке також зустрічається в арабських «Дідаскаліях» та спирається на гностичні «Діяння Петра»; пресвітерів (1:29–32); дияконів (1:33–38); сповідників (1:39); «вдів, які мають першість у сидінні» (1:40–43), котрих в інших місцях називають «пресвітерками» (1:35, 2:19); іподияконів (1:44) і читеців (1:45), порядок служіння яких тут виглядає дещо зміненим; освячених дів обох статей (1:46); а також носіїв харизм і духовних дарів (1:47). Життя мирян та літургійні правила: етапи підготовки до хрещення і допущення до нього (2:1–8), чин конфірмації (2:9) та Євхаристії (2:10). Богослужбовий календар і дисципліна: правила щодо святкування Великодня і П'ятидесятниці (2:11–12), проведення агап (2:13), розпорядження церковними фінансами (2:17–20), догляду за хворими (2:21), виконання псалмів (2:22), поховання померлих (2:23) та встановлених годин для молитви (2:24). Фінальна частина тексту (друга книга, розділи 25–27) знову звертається до апокаліптичних мотивів: у ній наводяться заклики Господа неухильно дотримуватися цих постанов, даються окремі доручення Івану, Андрію та Петру, а також зазначається, що списки «Завіту» виготовили Іван, Петро і Матвій, після чого їх передали до Єрусалима через Досифея, Сіллу, Магнуса та Акилу.

Доктрина Цей трактат має чимало унікальних рис. Насамперед це пряме приписування тексту самому Ісусу — очевидна спроба надати йому вищого авторитету порівняно з іншими збірками «апостольських» церковних уставів. Сам тон твору наскрізь просякнутий напруженим аскетизмом, а суворість правил свідчить про те, що він створювався для невеликої, тісно згуртованої та жорстко організованої громади.

У тексті її членів називають «мудрими», «досконалими» та «синами світла». Попри таку дещо гностичну лексику, доктринально твір залишається цілком ортодоксальним. Віряни постають тут людьми, які живуть серед «вовків» і стикаються зневагою з боку байдужого та мирського суспільства, тому в тексті постійно лунають заклики «нести хрест» і згадуються переслідування. Особливістю моральної дисципліни є те, що тут майже не залишається місця для покаяння у тяжких гріхах (окрім етапу підготовки ошенених), а самі молитви вирізняються вираженим «перфекціоністським» характером.

Особливе місце в трактаті відводиться харизмам і передусім екзорцизму, чітко простежується усвідомлення служіння ангелів, а сама ангельська ієрархія описана надзвичайно детально. Значна увага приділяється цнотливості та дівоцтву (хоча ознак чернецтва ще немає), суворому посту (особливо для єпископів) та обов'язковій участі всього духовенства й найдосконаліших мирян у щоденних молитвах.

У тексті згадуються дуже вишукані церковні будівлі, а також довгастий баптистерій — архітектурна форма, яка зустрічається переважно тут та в арабських «Дідаскаліях». Серед головних літургійних свят виділяються Богоявлення, Великдень і П'ятидесятниця.

Молитовні тексти «Заповіту» спираються на традиційні форми ранньохристиянських уставів, проте доповнені довгими, емоційними та піднесеними вставками.

Ієрархія духовенства: Статус єпископа тут набагато вищий за пресвітерів (помітніше, ніж, наприклад, у «Канонах Іполита»). Самі ж пресвітери поділяються на дві категорії — більш освічених та зрілих.

Функції дияконів: Окрім участі в євхаристійному служінні біля вівтаря, що вказує на ранній етап розвитку інституту, диякони виконують великий обсяг адміністративної роботи.

Соціальна турбота: Трактат окремо наголошує на специфічних обов'язках щодо догляду за хворими, опіки над померлими та навіть спеціальних процедурах поховання людей, які загинули внаслідок корабельних аварій.

Згідно з текстом, один із дияконів обирався «головним дияконом» (протодияконом, 1:19, 1:34) із обов'язком опікуватися паломниками. Цікаво, що в уставі ще немає згадок про придверних чи читців-співаків, які починають масово з'являтися в церквах приблизно після 340 року, тоді як особлива шана сповідникам явно вказує на більш ранню традицію.

Найбільш помітною особливістю твору є статус, який надається жінкам:

Категорії служіння: У тексті фігурують «вдови, що мають першість» або пресвітерки (в кількості трьох осіб), диякониси, освячені діви та звичайні вдови, які отримують церковну милостиню.

Висока гідність: Перші з них займають винятково високе становище, яке майже не зустрічається в інших пам'ятках (окрім ранніх форм апокрифічних і монтаністичних Діянь та Мучеництва Матвія) і яке згодом офіційно засудив Лаодикійський собор.

Сперрі-Вайт, Г. The Testamentum Domini . Кембридж, 1991, Спільні літургійні дослідження. (Переклад англійською) Пост, П., "La liturgie en tant qu'architecture? Remarques sur la relation entre le "Testamentum Domini Jesu Christi" et l'architecture des églises dans l'Illyricum oriental", Bijdragen, 42,4 (1981), 392-420. Гейн, Б., "Fragments grecs inédits du "Testamentum Domini" attribués à Saint Basile", Augustinianum, 32,2 (1992), 261-277 [екзорцизм]. Сперрі-Вайт, Г., «Образи ангельської хвали та небесна топографія в Заповіті нашого Господа», Ecclesia orans, 19,2 (2002), 315-332. Крайдер, А., «Військова служба в церковних орденах», Журнал релігійної етики, 31, 3 (2003), 415-442. Troupeau, G., "Une version arabe de l'anaphore du "Testamentum Domini"" in C. Chartouni (éd.), Christianisme oriental: Kérygme et histoire: Mélanges offerts au père Michel Hayek (Париж, 2007), 247-256. Chronz, T., H. Brakmann, "Fragmente des "Testamentum Domini" in georgischer Übersetzung", Zeitschrift für antikes Christentum, 13,3 (2009), 395-402 [Молитва про цілющу олію та воду].

Зовнішні посилання

Заповіт Господа нашого Ісуса Христа (Testamentum Domini) Українською Ephrem Rahmani, Testamentum Domini nostri Jesu Christi nunc primum editur, latine reddidit et illustravit, Майнц 1899 Джеймс Купер, А. Дж. Маклін, Заповіт нашого Господа, перекладений англійською мовою. , Единбург, 1902 : Англійський текст