Валлійська незалежність

Незалежність Уельсу () — політичний рух, який виступає за те, щоб Уельс став суверенною державою, незалежною від Сполученого Королівства.

у XIII столітті англійським королем Едуардом I після вбивства , принца Валлійського. Едуард запровадив королівський указ, , у 1284 році, який запровадив англійське загальне право поряд із , що призвело до включення нещодавно створеного до складу Королівства Англії. Овайн Гліндур відновив незалежність Уельсу приблизно в 1400–1415 роках, але Генріх IV Англійський придушив . Генріх VIII Англійський запровадив Закони про Уельс між 1535 і 1542 роками, англійське право замінило , а Князівство Уельс і валлійська марка були інтегровані в Англію. Уельс отримав представництво в парламенті та нову рівність перед законом. Закон про Уельс та Бервік 1746 року (Wales and Berwick Act 1746) визначив поняття «Англія» таким чином, що воно включало Уельс, але частково скасував це положення, ввівши термін «Англія й Уельс».

Сучасний рух за незалежність Уельсу виник у середині XIX століття, так само як і рух за «самоврядування». З 1999 року Уельсу було надано певну законодавчу владу в рамках від парламенту Сполученого Королівства, а також сучасне валлійське право в рамках англійської правової системи. Наразі політичні партії Плайд Кемри, , та підтримують незалежність Уельсу, так само як і позапартійна кампанія .

Наразі показують, що в Уельсі більше противників незалежності, ніж її прихильників.

Історія Нормандське завоювання Уельсу (1067–1282)

Єдиним королем, який об'єднав Уельс, був , який правив як король Уельсу приблизно з 1057 року до своєї смерті в 1063 році. Чотирнадцять років потому почалося Нормандське завоювання Уельсу, під час якого загарбники ненадовго контролювали значну частину Уельсу, але до 1100 року англо-нормандський контроль скоротився до низовин Гвенту, Гламоргану, півострова Гауер та Пембрука, тоді як спірний прикордонний регіон між валлійськими князями та англо-нормандськими баронами став відомим як валлійська марка. Територія, що залишилася, була поділена між місцевими валлійськими князівствами. Провідним князівством був Гвінед, і, оскільки інші валлійські князі ставали їхніми васалами, князі Гвінеда прийняли титул Принців Уельських. Хоча англійські монархи робили кілька спроб захопити контроль над валлійськими територіями, це вдалося лише під час завойовницької війни Едуарда I проти Ллівеліна, останнього місцевого принца Уельсу, що завершилася смертю Ллівеліна в 1282 році.

Повстання Після смерті свого брата, очолив початкові повстання, доки не був схоплений англійськими військами і не став першою людиною, яку за державну зраду. Молодший член Аберффравської династії, Мадог ап Ллівелін, очолив ще одне загальнонаціональне повстання у 1294–1295 роках, а згодом, у 1316 році, підняв повстання інший шляхтич — Ллівелін Брен. Воюючи на боці французів у Столітній війні, Овайн Лаугох у 1370-х роках також здійснив кілька спроб створити незалежний Уельс за підтримки Франції.

Найзначнішим повстанням проти англійського панування було 1400–1415 років, яке ненадовго відновило незалежність Уельсу. Овайн Гліндур провів перший валлійський парламент (Сенедд) у Махінллеті в 1404 році, де він був проголошений принцом Уельським, та другий парламент у 1405 році в Харлеху. У той же період були запроваджені Каральні закони проти валлійського народу (Penal Laws against Wales 1402), які обмежували права валлійців. Ці закони були підтверджені протягом XV століття і не вилучалися з кодексів до XVII століття.

Анексія

Під час правління англійського короля Генріха VIII було прийнято два статути, які часто називають «Актами про унію». Ці закони включили Уельс (як князівство, так і валлійську марку) до імперії короля і насадили англійське право в Уельсі. Уельс отримав географічне та юридичне визначення, а закони дозволили валлійцям мати рівний статус і представництво в англійському парламенті. Однак валлійці не брали участі у правовому чи політичному суверенітеті, а офіційною мовою уряду, адміністрації та права була визнана виключно англійська, що викликало невдоволення.

зробив англійську мовою реформованої церкви, а положень щодо валлійського молитовника не було передбачено.

Рух за самоврядування (з 1881 року дотепер)

Незалежність церкви Боротьба за самоврядування (гомрул) в Уельсі почалася з руху за відокремлення англіканської церкви в Уельсі від держави, і першим кроком до цього став Акт про закриття (пабів) у неділю в Уельсі 1881 року. Це було перше законодавство, яке визнало, що Уельс має окремий політико-правовий характер від решти англійської держави. Хоча більшість людей в Уельсі належали до (протестантських) церков, Церква Англії користувалася юридичними та соціальними привілеями. Це призвело до поширеної думки, що в Уельсі управління може здійснюватися інакше.

Девід Ллойд Джордж, депутат парламенту від так званих «округів Карнарвон» (до яких входило кілька інших міст Північного Уельсу), був відданий справі відокремлення церкви від держави, але лише в 1914 році було прийнято Закон про валлійську церкву, який надав Церкві в Уельсі свободу самостійно керувати своїми справами. Закон набув чинності у 1920 році.

У відповідь на ліберальний прем'єр-міністр Великої Британії Вільям Гладстон запропонував два законопроєкти про гомрул для Ірландії в 1886 та 1893 роках, обидва з яких провалилися. У тому ж році для просування цієї ідеї був заснований рух (Cymru Fydd — «Молодий Уельс»). Головними лідерами були Девід Ллойд Джордж, Дж. Е. Ллойд, О. М. Едвардс, Т. Е. Елліс (лідер, депутат від Меріонета у 1886–1899) та Берія Гвінфе Еванс. Їхньою метою було створення автономної асамблеї, але рух був розпущений у 1896 році через особисте суперництво.

Гомрул для всіх Після закінчення Першої світової війни виникло широке переконання, що «всебічний гомрул» (Home Rule All Round) є невід'ємною частиною реформ, а обговорення самоврядування для малих націй вважалися важливою частиною будь-якої мирної конференції. Гомрул для Ірландії був ухвалений Законом про уряд Ірландії 1914 року, але зіткнувся з протидією ольстерських юніоністів, а Великоднє повстання 1916 року мало значний вплив. Уряд Великої Британії розглядав можливість надання самоврядування Уельсу та Шотландії, щоб уникнути створення особливого прецеденту для Ірландії. У травні 1918 року в Лландріндоді відбулася конференція з питань гомрулу для Уельсу, на якій були присутні переважно ліберали, а через місяць «всебічний гомрул» був включений до маніфесту Лейбористської партії. Федералізацію Великої Британії підтримала Федерація лейбористів Південного Уельсу, а Артур Гендерсон вважав, що Уельс із самоврядуванням міг би стати «сучасною утопією». Підтримка була широкою в Уельсі, і деякі валлійські ЗМІ вважали це неминучим.

Ліберал також пропонував «Всебічний гомрул» для всіх націй Сполученого Королівства, але після утворення Ірландської Вільної держави в 1922 році ця ідея втратила підтримку.

Плайд Кимру У 1925 році була заснована Національна партія Уельсу (), яка у 1945 році була перейменована на Плайд Кемри – Партію Уельсу. Принципи партії, визначені в 1970 році, передбачали: (1) самоврядування для Уельсу, (2) захист культури, традицій, мови та економічного становища Уельсу, (3) забезпечення членства самоврядної валлійської держави в Організації Об'єднаних Націй. Перше місце в Вестмінстері для партії здобув Гвінфор Еванс у 1966 році. До 1974 року партія мала трьох депутатів, а на загальних виборах 2019 року отримала чотири місця. Після створення Сенедду в 1999 році, Плайд Кимру здобула 17 із 60 місць на перших виборах у 1999 році та 13 місць у 2021 році. За результатами виборів до Сенедду 2026 року партія стала найбільшою фракцією в парламенті, що дозволило їй сформувати уряд вперше у своїй історії.

У 1975 році Плайд Кимру виступила проти збереження членства в Європейських Співтовариствах (ЄС). На той час партія заявляла, що політика регіональної допомоги ЄС «примирить такі місця, як Уельс, з їхнім підлеглим становищем». Попри це, 65% валлійських виборців проголосували за те, щоб залишитися в ЄС на референдумі 1975 року. ЄС були інкорпоровані в Європейський Союз у 1993 році.

Парламент для Уельсу У 1950-х роках розпад Британської імперії призвів до втрати почуття британської ідентичності, і виникло усвідомлення того, що Уельс не є таким заможним, як південно-східна Англія та менші європейські країни. Низка перемог Консервативної партії у Вестмінстері призвела до припущень, що лише через самоврядування Уельс міг би отримати уряд, який відображав би голоси валлійського електорату. Затоплення долини Триверін (Tryweryn), проти якого проголосував майже кожен валлійський депутат, показало, що Уельс як нація безсилий. Очищення Епінту (Epynt clearance) у 1940 році також описували як «важливий — але часто забутий — епізод в історії Уельсу».

1 липня 1955 року в Лландріндоді спілка New Wales Union () скликала всепартійну конференцію для розгляду національної петиції за Парламент для Уельсу. Головними лідерами були Меган Ллойд Джордж, донька Девіда Ллойд Джорджа, Т. І. Елліс та сер Іфан аб Оуен Едвардс. За словами історика В. Р. П. Джорджа, «Меган була відповідальна за усунення багатьох упереджень проти ідеї парламенту для Уельсу». Згодом вона подала петицію з 250 000 підписів британському уряду в квітні 1956 року. Оголошення Кардіффа столицею Уельсу у 1955 році, обіцянка Лейбористської партії 1959 року призначити Міністра у справах Уельсу, створення Міністерства у справах Уельсу в 1965 році, та скасування Закону про Уельс і Бервік через два роки, здавалося, свідчили про зростання націоналістичного імпульсу. Однак нищівна поразка пропозиції щодо створення Валлійської асамблеї від лейбористів на референдумі про деволюцію 1979 року «свідчила про те, що переважна більшість жителів Уельсу не мали бажання бачити свою країну з національним майбутнім».

На початку 1990-х Лейбористська партія почала підтримувати як для Шотландії, так і для Уельсу, а в 1997 році вона була обрана з мандатом на проведення референдумів щодо Шотландського парламенту та Валлійської асамблеї. Запропонована асамблея здобула незначну більшість на референдумі про деволюцію 1997 року.

Національна асамблея Уельсу була сформована в 1999 році, а в 2020 році її перейменували на Сенедд (Senedd Cymru / Валлійський парламент). З моменту референдуму про деволюцію в 1997 році та створення Сенедду в 1999 році підтримка та довіра до нього зросли, а також зросла підтримка щодо надання йому більших повноважень. Додаткові повноваження були надані Сенедду Законом про уряд Уельсу 2006 року, Законом про Уельс 2014 року та Законом про Уельс 2017 року.

Підтримка незалежності зросла з близько у 2014 році до свого піку у у квітні 2021 року (без урахування тих, хто не визначився). Хоча в березні 2023 року опитування показало, що підтримка незалежності впала до найнижчого рівня з 2019 року — 18%; падіння потенційно пояснюється перспективою приходу до влади лейбористського уряду у Великій Британії. Проте вона знову зросла до високого рівня у квітні 2025 року, коли опитування для YesCymru показало, що 41% підтримують незалежність (без урахування тих, хто не визначився), при цьому 53% людей віком від 18 до 24 років і 72% тих, кому від 25 до 34 років, підтримують її. Щодо теми референдуму, опитування YouGov у січні 2021 року показало, що 47% жителів Уельсу виступають проти його проведення протягом наступних п'яти років, тоді як 31% підтримують його проведення.

Рух за незалежність Рух за незалежність був присутній в Уельсі з середини XIX століття, а партія Плайд Кимру також вела кампанію за неї протягом більшої частини XX століття, з моменту свого заснування в 1925 році. У XXI столітті питання незалежності Уельсу стало більш актуальним після пожвавлення дискусій щодо другого референдуму про незалежність Шотландії.

YesCymru