Зунрівсько-чехословацькі відносини — дипломатичні зв'язки між Західноукраїнською Народною Республікою та Чехо-Словацькою Республікою. Попри фактичне визнання ЗУНР як рівноправного суб’єкта міжнародних відносин, Чехо-Словаччина її юридично так і не визнала.

Історія 12 листопада 1918 року на засіданні Ради державних секретарів Української Національної Ради було порушено питання про призначення дипломатичних представників до шести держав, серед яких була і Чехо-Словацька Республіка. А вже 12 грудня того ж року головою дипломатичної місії Західноукраїнської Народної Республіки у Празі призначили С. Смаль-Стоцького — давнього колегу першого президента Чехо-Словаччини Томаша Масарика.

Першою вагомою дипломатичною взаємодією між ЗУНР та Чехо-Словацькою Республікою стала аудієнція С. Смаль-Стоцького в тогочасного президента республіки Томаша Масарика, що відбулася 2 січня 1919 року. Однією з тем зустрічі було бажання уряду ЗУНР відкрити офіційне дипломатичне представництво у Празі, що зустріло прихильне ставлення з боку чехословацького лідера.

Попри фактичне встановлення дипломатичних відносин між ЗУНР та Чехо-Словаччиною станом на початок 1919 року, Чехо-Словаччина так і не визнала незалежність ЗУНР юридично. Її представники наголошували, що офіційне визнання відбудеться лише після остаточного рішення Паризької мирної конференції та Антанти щодо статусу Східної Галичини.

Питання кордону між ЗУНР і Чехо-Словаччиною було доволі складним. ЗУНР ще в листопаді 1918 року проголосила етнічно українську частину Закарпаття своєю територією, тоді як Чехо-Словаччина прагнула мати спільний кордон із Королівством Румунія, щоб сформувати систему «Малої Антанти» довкола Угорщини, для чого їй було необхідно контролювати Закарпаття. Після походів Галицької армії на Закарпаття, які завершилися відступом українських військ задля уникнення масштабної конфронтації з Чехо-Словаччиною, уряд ЗУНР розпочав переговори щодо демаркаційної лінії. 17 січня 1919 року українська делегація прибула до Ужгорода для переговорів із чехословацьким командуванням, а пізніше звідти вирушила до Праги. Там було погоджено демаркаційну лінію по річці Уж: Чехо-Словаччина брала під свій контроль території на захід від річки, а ЗУНР — на схід.

Головним чином дипломатична взаємодія ЗУНР та Чехо-Словаччини оберталася довкола військових питань. Чехо-Словаччина, будучи регіональним противником Польщі, всіляко сприяла обороноздатності ЗУНР, хоча офіційно й заявляла про нейтралітет у польсько-українській війні. Зокрема, вона постачала ЗУНР зброю, амуніцію та боєприпаси в обмін на нафту, а також не перешкоджала вербуванню чеських добровольців (зокрема офіцерів) до лав Галицької армії. Яскравим прикладом цього був підполковник Карл Долежал — начальник штабу III корпусу та автор Вовчухівської операції.

Основним ресурсом, який слугував еквівалентом валюти в торгівлі між ЗУНР та Чехо-Словаччиною, була нафта. ЗУНР, на території якої до Першої світової війни видобували понад 5% світової нафти, обмінювала її не лише на чехословацьку зброю й боєприпаси, а й на вугілля, промислові товари, кокс та цукор. Так, 11 квітня 1919 року між державами було укладено торговельну угоду, за якою Західна область Української Народної Республіки зобов'язувалася поставити до Чехо-Словаччини 9 тисяч цистерн нафти в обмін на промислові товари, зброю, кокс, цукор, а також щоденне постачання 1500 тонн вугілля. Проте угоду так і не вдалося виконати повністю (було поставлено лише 40 цистерн нафти) через захоплення польськими військами в середині травня 1919 року Дрогобицько-Бориславського нафтового басейн.

У травні 1919 року уряд ЗОУНР навіть намагався залучити Чехо-Словаччину до конфлікту з Польщею на своєму боці. Зокрема, під час польського травневого наступу український уряд звертався до чехословацького керівництва з проханням ввести війська для оборони району Борислава, де видобувалася значна частина нафти, яка постачалась до Чехо-Словаччини за угодою 11 квітня 1919 року.

Після окупації території ЗОУНР польськими військами дипломатичні контакти між ЗОУНР та Чехо-Словаччиною продовжилися, проте тепер вони здебільшого стосувалися долі інтернованих вояків Галицької армії, які перебували в таборах по всій Чехо-Словаччині.

Закарпатське питання Напередодні розпаду Австро-Угорщини Закарпаття, на відміну від Галичини, яка перебувала у складі Ціслейтанії, входило до складу Транслейтанії. Регіон поділявся на чотири комітати — Унґ, Береґ, Угоча та Мармарош, де станом на 1910 рік 56,2% населення вважали себе русинами (українцями).

Після проголошення незалежності у листопаді 1918 року ЗУНР оголосила етнічно українську частину Закарпаття своєю територією. Водночас Чехо-Словаччина прагнула мати спільний кордон із Королівством Румунія задля формування системи «Малої Антанти» довкола Угорщини, для чого їй було необхідно контролювати цей регіон. Паралельно на території Закарпаття продовжувала діяти угорська адміністрація та перебували угорські війська.

У ніч із 7 на 8 січня 1919 року на сході Закарпаття проти угорської влади спалахнуло українське повстання. А вже 10 січня на віче його учасники підтвердили прагнення Гуцульщини об'єднатися із ЗУНР. Остання одразу ж втрутилася в конфлікт: 7 січня окремі частини Галицької армії перетнули Карпати та висунулися в район селища Ясіння на допомогу гуцульським повстанцям. Проте невдовзі Галицька армія вийшла із Закарпаття, щоб уникнути конфронтації з Чехо-Словаччиною, а на зайнятій повстанцями території владу повністю перебрала Гуцульська Народна Рада. Оскільки ця територія фактично не входила до складу ЗУНР, у сучасній українській історіографії її іменують «Гуцульською республікою».

Попри певну авантюрність дій Галицької армії та слабкий контроль над гуцульськими повстанцями, уряд ЗУНР за можливості інформував чехословацьке керівництво про кожний крок у регіоні. Так, 17 січня 1919 року президент Української Національної Ради Євген Петрушевич офіційно повідомив Чехо-Словаччину про намір українського війська зайняти Закарпаття. Паралельно уряд ЗУНР розпочав переговори щодо демаркаційної лінії. Того ж дня українська делегація прибула до Ужгорода для переговорів із чехословацьким командуванням, а пізніше вирушила до Праги. Там було погоджено демаркаційну лінію по річці Уж: Чехо-Словаччина брала під свій контроль території на захід від річки, а ЗУНР — на схід.

Така ситуація тривала щонайменше до кінця травня 1919 року. Тоді на тлі численних поразок Галицької армії в боях із Військом Польським Королівство Румунія зайняло Покуття та Гуцульщину. Гуцульська Народна Рада не противилася окупації, видавши воякам Народної оборони наказ скласти зброю та не чинити опору румунським військам; натомість румунська влада не розпустила Гуцульську Народну Раду.

Остаточно закарпатське питання було вирішено за Сен-Жерменським мирним договором, згідно з яким усю територію Закарпаття передано Чехо-Словаччині.

Федерація Чехословаччини та Галичини

Примітки