Євреї Туреччини — давня етнорелігійна громада, переважна більшість якої складається із сефардів, чия історія на землях сучасної Туреччини та колишньої Османської імперії налічує понад 2400 років.
Єврейські громади в Анатолії існували щонайменше з початку нашої ери. Єврейське населення Анатолії до османських часів складалося переважно з грекомовних євреїв-романіотів, а також з невеликою кількістю розсіяних караїмських громад. Наприкінці XV та на початку XVI століть багато сефардських євреїв з Іспанії, Португалії та Південної Італії, вигнаних Альгамбським декретом, знайшли притулок по всій Османській імперії.
Османський султан Баязид II надіслав флот на чолі з Емілем Кемалем для порятунку біженців, дозволивши їм оселитися в імперії
Стамбул, Салоніки та Ізмір стали великими центрами сефардської культури, де євреї розвивали торгівлю, ремесла та друкарство. До Першох світової війнив Туреччині проживало 150—200 тис. євреїв. Продовж 20 століття більшість євреїв мігрували до Ізраїлю, деяка частина до США та Канади. Станом на 2025 рік у Туреччині проживало 14 тис. євреїв.
Історія
Римське та Візантійське правління
У I столітті нашої ери єврейський історик Йосип Флавій навів записи, що підтверджують присутність єврейської діаспори в Лідії та Фрігії до кінця III століття до нашої ери. Громада створена шляхом переселення 2000 сімей царем Селевкідів Антіохом III. Йосип Флавій зазначає єврейське походження багатьох міст Анатолії, хоча значна частина його джерел цих уривків є традиційною. Нащадки в Сардах та інших центрах отримали громадянські привілеї за часів пізньореспубліканського Риму.
У Новому Завіті є багато згадок про єврейське населення Анатолії: в Іконії (нині Конья) згадується синагога в Діяннях апостолів 14:1, а в Ефесі згадується синагога в Діяннях 19:1 та в Посланні Павла до ефесян. Послання до галатів також адресоване Галатії, де тоді проживало єврейське населення.
Згідно з фізичними доказами, єврейська громада в Анатолії існувала з четвертого століття до нашої ери, зокрема в місті Сарди. Наступні Римська та Візантійська імперії включали значні грекомовні єврейські громади у своїх анатолійських володіннях, які, схоже, були відносно добре інтегровані та користувалися певними правовими імунітетами.
Розмір єврейської громади не сильно вплинув на спроби деяких візантійських імператорів насильно навернути євреїв Анатолії до християнства, оскільки ці спроби мали дуже малий успіх. Точна картина становища євреїв у Малій Азії за часів візантійського правління досі досліджується істориками. Хоча є деякі свідчення епізодичної ворожості з боку візантійського населення та влади, вважається, що у Візантії не було систематичних переслідувань євреїв.
Османська епоха Перша синагога, пов'язана з османським правлінням, — це «Дерево життя» () у Бурсі, яка перейшла під владу Османської імперії у 1324 році. Синагога досі використовується, хоча сучасне єврейське населення Бурси скоротилося приблизно до 140 осіб.International Jewish Cemetery Project — Turkey
Статус євреїв в Османській імперії часто залежав від примх султана. Так, наприклад, хоча Мурад III наказав, щоб усі немусульмани ставилися до них «смиренно та зневажливо», і щоб вони не «жили поблизу мечетей чи високих будівель» або володіли рабами, інші були більш толерантними.
Перша важлива подія в історії євреїв під турецьким правлінням відбулася після того, як Імперія отримала контроль над Константинополем. Після завоювання Константинополя Мехмедом Завойовником місто зайшло в безлад. Після численних облог, спустошливого розграбування Константинополя хрестоносцями у 1204 році та настання пандемії Чорної смерті у 1347 році, місто стало тінню своєї колишньої слави. Оскільки Мехмед хотів зробити місто своєю новою столицею, він наказав його відбудувати.
Щоб відродити Константинополь, він наказав переселити мусульман, християн та євреїв з усієї своєї імперії до нової столиці. Протягом кількох місяців більшість євреїв-романіотів з Балкан та Анатолії були зосереджені в Константинополі, де вони становили 10 % населення міста. Водночас примусове переселення, хоча й не задумувалося як антиєврейський захід, сприймалося євреями як «вигнання». Попри таке тлумачення, романіоти були найвпливовішою спільнотою в Імперії протягом кількох десятиліть, поки цю позицію не втратила хвиля сефардських іммігрантів.
Чисельність романіотів невдовзі збільшилася за рахунок невеликих груп євреїв-ашкеназі, які іммігрували до Османської імперії між 1421 і 1453 роками. Серед цих іммігрантів був рабин Іцхак Сарфаті, єврей французького походження німецького походження, який став головним рабином Едірне та написав листа, в якому запросив європейських євреїв оселитися в Османській імперії, в якому він заявив: «Туреччина — це земля, де нічого не бракує», і запитав: «Хіба не краще вам жити під мусульманами, ніж під християнами?»
Найбільший наплив євреїв до Анатолійського еялету та Османської імперії стався за правління наступника Мехмеда Завойовника, Баязида II (1481—1512), після вигнання євреїв з Іспанії, Португальського королівства, Неаполітанського королівства та Сицилійського королівства. Султан надіслав офіційне запрошення, і біженці почали у великій кількості прибувати до імперії. Ключовий момент стався у 1492 році, коли понад 40 000 іспанських євреїв втекли від іспанської інквізиції. На той момент населення Константинополя становило лише 70 000 осіб через різні облоги міста під час хрестових походів та Чорної смерті, тому ця історична подія також мала значення для відновлення населення міста. Ці євреї-сефарди оселилися в Константинополі, а також у Салоніках.
Євреї задовольняли різні потреби в Османській імперії: турки-мусульмани здебільшого не цікавилися підприємницькою діяльністю і відповідно залишали комерційні заняття представникам меншинних релігій. Вони також не довіряли християнським підданим, чиї країни лише нещодавно були завойовані османами, і тому було природно надавати перевагу єврейським підданим, до яких це міркування не застосовувалося.
Сефардським євреям було дозволено селитися в багатших містах імперії, особливо в Румелії (європейські провінції, такі міста, як Константинополь, Сараєво, Салоніки, Адріанополь та Нікополь), західній та північній Анатолії (Бурса, Айдин, Токат, Тіре, Маніса та Амасья), а також у прибережних регіонах Середземного моря (Єрусалим, Цфат, Дамаск та Єгипет). Іспанські євреї заселили Ізмір пізніше.
Єврейське населення Єрусалиму зросло з 70 сімей у 1488 році до 1500 на початку XVI століття. Кількість сімей у Цфаті зросла з 300 до 2000 і за важливістю майже перевершила Єрусалим. У Дамаску була сефардська громада з 500 сімей. У Константинополі проживала єврейська громада з 30 000 осіб та було 44 синагоги. Баязид дозволив євреям жити на берегах Золотого Рогу. Єгипетський еялет, особливо Каїр, прийняв велику кількість вигнанців, яких незабаром було більше, ніж євреїв-мустаарабі. Поступово головним центром сефардських євреїв стали Салоніки, де іспанські євреї незабаром переважили чисельністю одновірців інших національностей і навіть корінних мешканців.
Хоча статус євреїв в Османській імперії часто перебільшували, не можна заперечувати, що вони користувалися толерантністю. За системою міллету вони були організовані як громада на релігійній основі поряд з іншими міллетами (наприклад, східно-православним міллетом, вірменським апостольським міллетом тощо). У рамках міллету вони мали значну адміністративну автономію та були представлені Хахамом-Баші (головним рабином). Не було жодних обмежень щодо професій, якими могли займатися євреї, аналогічно тим, що поширені в західних християнських країнах. Існували обмеження щодо місць проживання чи роботи євреїв, але такі обмеження накладалися також на підданих Османської імперії інших релігій.
Як і всі немусульмани, євреї повинні були сплачувати харач (подушний податок) та стикатися з іншими обмеженнями щодо одягу, верхової їзди, служби в армії тощо, але іноді їх можна було скасувати або обійти. Серед євреїв, які досягли високих посад в османському дворі та адміністрації, були міністр фінансів (Дефтердар) Мехмеда Завойовника Хекім Якуп-паша, його португальський лікар Мойсей Хамон, лікар Мурада II Ішак-паша та головний монетний майстер Єгипту Авраам де Кастро.
Протягом класичного османського періоду (1300—1600) євреї, як і більшість інших громад імперії, насолоджувалися певним рівнем процвітання. Порівняно з іншими османськими підданими, вони були домінуючою силою в торгівлі та ремеслі, а також у дипломатії та на інших високих посадах. Особливо у 16 столітті євреї були найвидатнішими за часів міллетів, апогеєм єврейського впливу можна вважати призначення Йосипа Насі санджак-беєм (губернатором, посада, яка зазвичай надається лише мусульманам) Наксоса.
Тертя між євреями та турками були менш поширеними, ніж на арабських територіях. Деякі приклади: За часів правління Мурада IV (1623—1640) євреї Єрусалиму зазнавали переслідувань з боку араба, який купив посаду губернатора цього міста у губернатора провінції. За часів правління Мехмеда IV (1649—1687) у 1660 році відбулося знищення Цфату.
Додатковою проблемою були єврейські етнічні розбіжності. Вони прибули до Османської імперії з багатьох країн, принісши з собою власні звичаї та погляди, яких міцно дотримувалися, та заснували окремі громади. Ще один величезний переворот спричинив Саббатай Цеві , який проголосив себе Месією. Зрештою, його спіймала османська влада, і коли йому запропонували вибір між смертю та наверненням, він обрав останнє; його решта учнів також навернулися. Їхні нащадки сьогодні відомі як донме.
Історія євреїв у Туреччині у 18-му та 19-му століттях — це переважно хроніка занепаду впливу та влади; вони втратили свої впливові позиції в торгівлі головним чином на користь греків, які змогли «скористатися своїми релігійно-культурними зв'язками із Заходом та своєю торговельною діаспорою». Винятком є Даніель де Фонсека, який був головним придворним лікарем і відігравав певну політичну роль. Його згадує Вольтер, який говорить про нього як про знайомого, якого він високо цінував. Фонсека брав участь у переговорах зі шведським королем Карлом XII.
Османські євреї мали різноманітні погляди на роль євреїв в Османській імперії, від лояльного османізму до сіонізму.Michelle U. Campos, "Between «Beloved Ottomania» and"The Land of Israel": The Struggle over Ottomanism and Zionism Among Palestine's Sephardi Jews, 1908–13", International Journal of Middle East Studies 37:461–483 (2005). Наприклад, Еммануель Карассо був одним із засновників молодотурків і вважав, що євреї Імперії повинні бути, перш за все, турками, а вже потім євреями.
Як згадувалося раніше, переважна більшість османських євреїв проживала в Румелії. Однак, коли імперія занепала, євреї цього регіону опинилися під християнським правлінням. Наприклад, боснійські євреї потрапили під владу Австро-Угорщини після окупації регіону в 1878 році, а незалежність Греції, Болгарії та Сербії ще більше зменшила кількість євреїв у межах Османської імперії.
Піднесення молодих турків, Комітет за об'єднання та прогрес і Турецька війна за незалежність Секта Донме та деякі єврейські письменники чітко сформулювали союз між євреями та мусульманами проти спільних християнських ворогів, включаючи вірмен та греків. Кілька провідних членів молодотурків були членами Донме. У період, що передував і наступив за Першою світовою війною, а також під час Турецької війни за незалежність, Донме та інші турецькі євреї активно підтримували Комітет за єдність і прогрес і Турецький національний рух.
Під час Першої світової війни та геноциду вірмен Донме та інші євреї залишалися мовчазними та егоїстичними. Однак, єврейська підпільна група «Нілі» була унікальним винятком, оскільки вона симпатизувала вірменам.