Право на повернення () — це принцип міжнародного права, який гарантує право людей на повернення або повторний в'їзд до країни свого громадянства. Право на повернення є частиною ширшої концепції прав людини щодо свободи пересування і також пов'язане з правовою концепцією громадянства (або підданства). Хоча багато держав надають своїм громадянам , право на повернення не обмежується громадянством у формальному розумінні. Воно дозволяє особам без громадянства та тим, хто народився за межами своєї країни, повернутися до неї вперше, за умови, що вони зберігали — з урахуванням правової доктрини — «справжній та ефективний зв'язок».
Це право сформульовано в кількох сучасних договорах і конвенціях, найперше у Загальній декларації прав людини 1948 року,Стаття 13 Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 рокуСтаття 12 та Четвертій Женевській конвенції 1948 року.IHL Treaties - Geneva Convention (IV) on Civilians, 1949 Article 134 Правознавці стверджують, що один або декілька з цих міжнародних документів з прав людини набули статусу звичаєвого міжнародного права, і тому право на повернення є обов'язковим для виконання навіть тими державами, які не підписали ці конвенції.
Право на повернення часто використовується представниками груп біженців для підтвердження того, що вони мають право повернутися до країни, з якої вони були переміщені.
Історія Право залишити будь-яку країну і повернутися до своєї країни розглядається як право людини і ґрунтується на природному праві.J.D. Inglés (1963), Study of Discrimination in Respect of the Right of Everyone to Leave any Country, Including His Own, and to Return to His Country, Geneva, UN, UN Sales no. 64.XIV.2, UN Doc E/CN.4/Sub.2/220/Rev.1
Стародавні прецеденти Хоча право на повернення не було прямо визнане в античності, вигнання (тобто пряма відмова у дозволі повернутися додому) було поширеним покаранням за тяжкі злочини. Ця тема широко обговорювалася античними авторами. Наприклад, у своїй діатрибі «Про вигнання» писав: «Але вигнанцям не дозволяється повертатися додому, і це є суворим обмеженням їхньої свободи».
У часи античності групи людей часто депортували або виривали з їхніх міст і батьківщини, найчастіше як частину завоювань або як покарання за повстання. У деяких випадках їм дозволяли або заохочували повернутися, зазвичай після того, як баланс військових і політичних сил змінювався.
Добре відомим прикладом є , коли цар Кір Великий надав євреям, вигнаним з Юдеї до Вавилону, можливість повернутися на батьківщину своїх предків і відбудувати Єрусалим. Зафіксований у Єврейській Біблії (Книга Ездри та Книга Неємії), цей випадок часто наводиться як прецедент сучасними сіоністами і також надихав інші групи, що прагнули здійснити власне повернення.
Під час Пелопоннеської війни Афіни вигнали і розсіяли мешканців Мелоса, Егіни та інших міст (деякі з них були продані в рабство). Після перемоги Спарти спартанський полководець Лісандр у 405 році до н. е. доклав узгоджених зусиль, щоб зібрати цих вигнанців і повернути їх до їхніх рідних міст.Ксенофонт. Hellenica, 2.2.9: «Тим часом Лісандр, діставшись Егіни, повернув державу егінетам, зібравши їх стільки, скільки зміг, і те ж саме зробив для мелосців, а також для всіх інших, хто був позбавлений своїх рідних держав.»Плутарх. Life of Lysander, 14.3: «Але були й інші заходи Лісандра, на які всі греки дивилися із задоволенням, коли, наприклад, егінети через довгий час отримали назад своє власне місто, і коли мелосці та скіонці були повернуті їм у свої домівки, після того як афіняни були вигнані і повернули міста.»
Велика хартія вольностей
Перший кодифікований закон, що гарантував право на повернення, можна знайти в англійській Великій хартії вольностей (Magna Carta) 1215 року:Bradley, Megan: "Liberal Democracies' Divergent Interpretations of the Right of Return: Implications for Free Movement", Democratic Citizenship and the Free Movement of People, 2013
Французька конституція 1791 року Іншим раннім прикладом національного закону, що визнавав право на повернення, була Французька конституція 1791 року, ухвалена 15 грудня 1790 року:
Конституція поклала край багатовіковим переслідуванням та дискримінації гугенотів (французьких протестантів).
Одночасно з наданням усім протестантам, які проживали у Франції, статусу повноправних громадян, закон, ухвалений 15 грудня 1790 року, проголошував:
Скасування Нантського едикту (Едикт Фонтенбло) та вигнання гугенотів відбулося більш ніж за століття до того, і в багатьох країнах існували великі гугенотські діаспори, де вони часто укладали шлюби з населенням приймаючої країни (див. ). Таким чином, закон потенційно надавав французьке громадянство численним британцям, німцям, південноафриканцям та іншим — хоча насправді ним скористалася лише невелика частина. Ця можливість для нащадків гугенотів отримати французьке громадянство залишалася відкритою до 1945 року, коли її було скасовано — оскільки після німецької окупації Франції французи не бажали дозволяти німцям гугенотського походження користуватися нею. У жовтні 1985 року президент Франції Франсуа Міттеран публічно вибачився перед нащадками гугенотів по всьому світу.
Шлезвізькі плебісцити 1920 року Після Другої Шлезвізької війни 1864 року територія Шлезвіга, яка раніше перебувала під владою Данії, увійшла до складу Німецької імперії. Значна кількість мешканців, відомих як «оптанти», вирішили зберегти данське громадянство та відмовилися приймати німецьке. Як наслідок, вони були вислані з цього регіону прусською владою. Півстоліття потому, після поразки Німеччини в Першій світовій війні, у 1920 році було проведено плебісцит для визначення майбутнього цієї території. Данський уряд звернувся до держав Антанти з проханням дозволити цим вигнаним етнічним данцям та їхнім нащадкам повернутися до Шлезвіга і взяти участь у плебісциті. Це прохання було задоволене, хоча багато оптантів тим часом емігрували до Сполучених Штатів, і більшість із них фактично не повернулися.
Правове розуміння права Принцип права на повернення був кодифікований у низці міжнародних документів, зокрема:
Гаазьке положення (HR), стаття 20:
Існує аргументація, що якщо Гаазькі положення вимагають репатріації полонених, то є «очевидним», що цивільним особам, переміщеним під час конфлікту, також має бути дозволено репатріюватися.Boling, Gail J. Palestinian Refugees and the Right of Return: An International Law Analysis, BADIL - Information & Discussion Brief Issue No. 8, January 2001
Загальна декларація прав людини (UDHR), стаття 13:
Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи свою власну, і повернутися у свою країну.
Міжнародний пакт про громадянські і політичні права (ICCPR), стаття 12(4):
Четверта Женевська конвенція, стаття 49:
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, стаття 5d(ii):
Серед вчених існують певні суперечки щодо того, як слід тлумачити ці статті.
«Його власна країна» Знакова справа Міжнародного суду ООН — «Справа Ноттебома» 1955 року — часто наводиться як така, що визначає критерії того, що слід вважати «власною країною». Суд постановив, що між особою та країною має існувати «справжній і дієвий» зв'язок. Серед критеріїв такого зв'язку були перелічені «тісний і тривалий зв'язок», «традиції», «облаштування», «інтереси» та «родинні зв'язки». Рішення 1955 року було доповнене більш пізніми конвенціями та судовими рішеннями.
Існують розбіжностіBracka, Jeremie Maurice. "Past the Point of no Return? The Palestinian Right of Return in International Human Rights Law", Melbourne Journal of International Law, Melbourne, 2005 щодо того, що означають поняття «своя» та «своя країна» у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ICCPR) та Загальній декларації прав людини (UDHR). Відповідно до авторитетного тлумачення Комітету з прав людини ООН 1999 року:
За словами Агтерхейса (Agterhuis), протоколи переговорів () щодо ICCPR показують, що зміна формулювання статті 12(4) з «права на повернення до своєї країни» на «право на в'їзд до своєї країни» була зроблена з метою включення осіб або громадян, які народилися за межами країни і ніколи там не проживали.
Масове переміщення Існують розбіжності щодо того, чи застосовується право на повернення до ситуацій, коли цілі етнічні групи були примусово переміщені. з стверджувала, посилаючись на з його коментаря до ICCPR 1966 року, що це право не призначалося для захисту груп переміщених осіб:
Герст Ганнум (Hurst Hannum) навів подібний аргумент:
Австрійський юрист з прав людини відстоює протилежну позицію, вважаючи, що право на повернення застосовується «навіть якщо маси людей заявляють про це право».Manfred Nowak, U.N. Covenant on Civil and Political Rights: CCPR Commentary, p.220, 1993 Джеремі Моріс Брака аргументує подібно:
Ерік Розанд (Eric Rosand), юрисконсульт Державного департаменту США, використовував той самий аргумент:
Розанд обговорює погляди вчених, які не вважають, що право на повернення застосовується в умовах масового переміщення, але робить висновок:
Переселені біженці За словами Мазена Масрі (Mazen Masri), статус біженця є незалежним від права на повернення. Таким чином, біженці, які набувають нове громадянство в країнах, що їх прийняли, не обов'язково втрачають право на повернення до країн, які вони залишили. Масрі стверджує, що переселення «ослаблює зв'язок» між біженцем і країною походження, але цього ослаблення недостатньо для автоматичного позбавлення прав.
Регіональні договори Право на повернення також міститься в багатьох регіонах договорах, таких як стаття 12(2) Африканської хартії прав людини і народів:
Це право також міститься в статті 3(2) Протоколу № 4 до Європейської конвенції з прав людини: «ніхто не може бути позбавлений права на в'їзд на територію держави, громадянином якої він є» та статті 22(5) Американської конвенції з прав людини: «ніхто не може бути висланий з території держави, громадянином якої він є, або позбавлений права в'їзду на неї». У цих конвенціях використовується слово «громадянин» (national), що вважається вужчим за «власну країну» (his own country) у статті 12(4) ICCPR.
Право на повернення в судовій практиці Лише деякі судові справи стосувалися принципу права на повернення. У 1996 році Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) ухвалив рішення у знаковій справі, відомій як «». Пані Тітіна Лоїзіду була греко-кіпрською біженкою, переміщеною з Північного Кіпру, якій Туреччина перешкоджала повернутися. Суд ухвалив, що Туреччина порушила права людини пані Лоїзіду, що їй має бути дозволено повернутися до свого дому і що Туреччина повинна виплатити їй компенсацію.Enrico Milano, Unlawful territorial situations in international law, p.143
У подібній справі заявники від імені чагосців звернулися до ЄСПЛ у 2005 році з проханням винести рішення щодо їхнього виселення з острова Дієго-Гарсія британським урядом у 1960-х роках. У 2012 році суд ухвалив, що їхня справа є неприйнятною і що, прийнявши компенсацію, остров'яни втратили своє право на претензії:
Недержавні групи, що заявляють про право на повернення
Вірмени з Нагірного Карабаху (Арцаху)