Права плода (також пренатальні права) — моральні або юридичні права людського ембріона або плода згідно з природним і цивільним правом. Термін права плода увійшов у широкий ужиток після знакової справи 1973 року «Роу проти Вейда», яка встановила конституційне право на аборт у США; це рішення було скасовано у 2022 році у справі «Доббс проти Організації жіночого здоров'я Джексона». Концепція прав плода згодом еволюціонувала і почала охоплювати питання розладів, пов'язаних із вживанням психоактивних речовин матір'ю, зокрема алкоголю та опіоїдів. Більшість міжнародних хартій з прав людини «чітко відкидають твердження про те, що права людини мають виникати з моменту зачаття або в будь-який час до народження». Хоча більшість міжнародних документів у сфері прав людини не містять універсального визнання для цілей правозахисту, плоду надаються різні права в конституціях та цивільних кодексах деяких країн.
Оскільки плід розвивається в тілі іншої людини, визнання прав плода порушує питання про те, як ці права співвідносяться з правами вагітної жінки, що обговорюється в юридичній та біоетичній літературі як . дотримується думки, що вагітність не є винятком із права пацієнта на відмову від медичного лікування, і виступає проти примусового акушерського втручання та втручання за рішенням суду. Рецензоване дослідження у США виявило 413 випадків у період з 1973 по 2005 рік, коли вагітність жінки була вирішальним фактором, що призвів до її арешту, затримання або порівнянного позбавлення фізичної свободи.
В Україні плід не визнається суб'єктом права (фізичною особою) до моменту свого народження. Конституційне право на життя (ст. 27 Конституції України) гарантується людині від народження, що підтверджується легальністю штучного переривання вагітності до 12 тижнів (ст. 281 Цивільного кодексу України). Однак українське цивільне законодавство застосовує принцип infans conceptus для захисту відкладених інтересів плода. Згідно зі статтею 1222 Цивільного кодексу, спадкоємцями можуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Крім того, стаття 1200 ЦКУ гарантує дитині потерпілого, зачатій за його життя і народженій після його смерті, право на відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника. В обох випадках реалізація цих майнових прав зумовлена обов'язковою вимогою — дитина повинна народитися живою.
Термінологія Деякі юрисдикції наділяють правами ще до настання власне фетальної стадії (стадії плода). В Італії ембріони розглядаються як суб'єкти права з моменту запліднення, в тому числі до імплантації, коли запліднення відбувається in vitro.
Термінологія в цій сфері сама по собі є дискусійною. Плід — це стандартний клінічний термін для стадії пренатального розвитку, що починається приблизно з дев'ятого тижня вагітності, тоді як термін ненароджена дитина переважає в політичному та законодавчому вжитку. Аналізуючи останнє словосполучення, біоетики Лоуренс Б. Маккалоу та Френк А. Червенак відрізняли його описове використання від нормативного і стверджували, що його нормативний зміст не встановлює незалежного морального статусу плода або права плода на життя; вони запропонували, щоб концепція плода як пацієнта, що має залежний, а не незалежний моральний статус, замінила нормативне використання терміна ненароджена дитина. Стаття вийшла з кількома відкритими експертними коментарями, які оскаржували як це розмежування, так і зроблені з нього висновки.
Історія В античності плід іноді захищався обмеженнями на аборти. Деякі версії Клятви Гіппократа побічно захищали плід, забороняючи використання абортивних засобів. Приблизно до середини 19-го століття філософські погляди на плід частково формувалися під впливом аристотелівської концепції відкладеної гомінізації (олюднення). Відповідно до неї, людські плоди отримують душу лише поступово, і на ранніх стадіях вагітності плід не є повноцінною людиною. Спираючись на дослідження викиднів, Аристотель вважав, що плоди чоловічої статі набувають своєї базової форми приблизно на 40-й день, а жіночої — на 90-й день. Однак для піфагорійців життя плода було рівноцінним за моральною цінністю життю дорослої людини з моменту зачаття; подібних поглядів дотримувалися і стоїки. Стародавнє афінське право не визнавало права плода на життя до ритуального визнання дитини. Проте закон дозволяв відтермінувати страту засуджених вагітних жінок до народження дитини.
Кілька індуїстських текстів з етики та праведності, таких як Дхарма-шастра, надають плоду право на життя від зачаття, хоча на практиці цих текстів не завжди дотримуються.
Майнове право Римської імперії надавало плоду права на спадкування. Якщо плід був зачатий до смерті спадкодавця (зазвичай батька), а потім народився живим, його спадкові права дорівнювали правам тих, хто народився до смерті спадкодавця. Хоча за римським правом плід не був суб'єктом права, він вважався потенційною особою, чиї майнові права захищалися після народження. Римський юрист Ульпіан зазначав, що «в Законах Дванадцяти таблиць той, хто був в утробі, допускається до законного спадкування, якщо він народився». Інший юрист Юлій Павло подібно зазначав, що «давні забезпечували вільну ненароджену дитину таким чином, що зберігали за нею всі юридичні права недоторканими до моменту народження». Спадкові права плода були засобом виконання волі спадкодавця. Інтереси плода міг захищати куратор, зазвичай родич чоловічої статі, але в деяких випадках куратором могла бути призначена сама жінка. Дигести надавали плоду права кровної спорідненості, покладаючи захист інтересів плода на претора. Дигести також забороняли страту вагітних жінок до пологів. Римське право також передбачало, що якщо мати-рабиня була вільною в будь-який період між зачаттям і пологами, дитина вважалася народженою вільною. Хоча мати могла знову стати рабинею до пологів, вважалося, що ненароджена дитина не повинна страждати через нещастя матері. У той же час грецькі та римські джерела не згадують про проблеми, пов'язані зі споживанням алкоголю вагітними жінками. На цій підставі вважається, що греки і римляни не знали про фетальний алкогольний синдром.
Після поширення християнства виникло питання: чи дозволено вагітній жінці приймати хрещення до пологів, через невизначеність щодо того, чи буде плід охрещений разом із матір'ю. Неокесарійський собор постановив, що хрещення вагітної жінки на будь-якій стадії вагітності не поширюється на плід. У Середньовіччі права плода тісно асоціювалися з концепцією одухотворення (отримання душі). У деяких випадках плід також міг успадковувати майно або бути в черзі на престолонаслідування. У Візантійській імперії плід розглядався як фізична особа і міг успадковувати нарівні з кровними нащадками та рабами. Візантійський імператор Михаїл VIII Палеолог дозволив солдатам передавати свої пронії ненародженим дітям. Ненародженим членам королівських родин дедалі частіше надавалося право престолонаслідування. У 1284 році король Шотландії Олександр III актом парламенту призначив своїх майбутніх ненароджених дітей імовірними спадкоємцями, щоб уникнути потенційних суперечок серед лояльних нащадків його роду. Порядок спадкування шотландського короля Роберта Брюса 1315 року дозволяв ненародженим родичам побічної лінії претендувати на трон в обхід його брата Едуарда та доньки . Після смерті Альбрехта II у 1439 році його тоді ще ненароджений син Ладіслав Постум успадкував суверенні права батька. У 1536 році британський парламент надав ненародженим дітям Генріха VIII та Джейн Сеймур пріоритет у лінії престолонаслідування. Середньовічне розрізнення між одухотвореним і неодухотвореним плодом було знято після того, як папа Пій IX у 1854 році постановив, що одухотворення Діви Марії відбулося в момент зачаття.
У 1751 році було опубліковано брошуру лікаря Френка Ніколлса «Петиція ненароджених немовлят до цензорів Королівського коледжу лікарів Лондона», що відстоювала право плода на життя і захист. Ця брошура передбачила багато аргументів руху за життя (pro-life) 21-го століття. У 1762 році англійський юрист і суддя Вільям Блекстон писав, що «немовля в утробі матері» може отримувати вигоду зі спадщини і приймати маєток так, ніби воно вже народилося. Таким чином плід вважався особою для цілей спадкування. Подібно до римського права, Кодекс Наполеона передбачав, що якщо жінка стає вдовою, для її ненародженої дитини повинен бути призначений опікун-чоловік.
У 20-му столітті, особливо після Другої світової війни, питання прав плода продовжували розвиватися. У 1948 році було ухвалено Женевську декларацію, яка до поправок 1983 і 2005 років радила лікарям «підтримувати найвищу повагу до людського життя від часу його зачаття». У 1967 році American Bar Association Journal відзначив «сучасну тенденцію судових рішень, які надають ненародженій дитині всі майнові та особисті права, включаючи саме право на життя, від зачаття і далі». У 1975 році, тлумачачи право на життя згідно з Основним законом Німеччини, Федеральний конституційний суд висловив думку, що «життя в сенсі історичного існування людського індивіда» існує «щонайменше з 14-го дня після зачаття (нідація, індивідуація)», і тому право кожного на життя згідно з Основним законом Німеччини включає ненароджених як людських істот. У 1980-х роках знову з'явився захист плода на робочому місці, спрямований на охорону здоров'я плода в потенційно небезпечних умовах праці. У 1983 році Ірландія стала однією з перших країн світу, яка конституційно закріпила право плода на життя, ухваливши Восьму поправку до Конституції, згодом скасовану у вересні 2018 року.
Сучасне регулювання Єдиним сучасним міжнародним договором, який спеціально розглядає права плода, є Американська конвенція з прав людини, яка передбачає право плода на життя з моменту зачаття. Конвенція була ратифікована 25 країнами Північної та Південної Америки (дві країни пізніше денонсували конвенцію, тому наразі її учасниками є 23 країни) у 1973–1993 роках. Мексика ратифікувала конвенцію із застереженням, що вислів «взагалі» стосовно права плода на життя не становить зобов'язання і що це питання належить до компетенції держав. Хоча конвенцію можна тлумачити як таку, що дозволяє внутрішні закони про аборти у виняткових випадках, вона фактично проголошує плід особою. Однак лише меншість держав-учасниць повністю забороняють аборти, не допускаючи винятку навіть у разі загрози життю вагітної жінки (Домініканська Республіка, Сальвадор та Нікарагуа).
На основі Декларації прав дитини 1959 року абзац 9 преамбули Конвенції про права дитини (КПР) стверджує, що «дитина... потребує... належного правового захисту як до, так і після народження», але через неоднозначність правовий захист плода вступає в конфлікт з правами вагітної дівчинки відповідно до тієї ж Конвенції. Такий конфлікт іноді називають конфліктом між матір'ю та плодом. Відповідно до КПР, права вагітної дівчинки тлумачаться як такі, що мають перевагу над правами її плода. Держави зберігають повноваження самостійно вирішувати, який пренатальний правовий захист вони ухвалять відповідно до КПР. Пропозиція надати плоду право на життя від зачаття була висунута Бельгією, Бразилією, Сальвадором, Мексикою та Марокко під час розробки Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП), але вона була відхилена на користь менш жорсткого формулювання. У той же час, МПГПП забороняє виконання смертних вироків щодо вагітних жінок.