І́гор Васи́льович Генсіро́вський (позивний — «Піхота»; 24 жовтня 1981, м. Нововолинськ, Волинська область — 16 листопада 2025, поблизу м. Лиман, Краматорський район, Донецька область) — український військовослужбовець, солдат 63-ї окремої механізованої бригади Збройних Сил України, учасник миротворчої місії в Іраку, Революції Гідності та російсько-української війни. Кавалер ордена «За мужність» II та III ступенів, Почесний громадянин Нововолинської міської територіальної громади (посмертно).

Життєпис Ранні роки та цивільне життя Народився 24 жовтня 1981 року в місті Нововолинську Волинської області. Був найстаршим серед чотирьох дітей у родині працівників місцевої бавовняно-прядильної фабрики Галини Василівни та Василя Васильовича Генсіровських. Зростав із молодшим братом Олегом та сестрами Аллою й Жанною.

Навчався у початкових класах Нововолинської середньої школи-інтернату, згодом перевівся до Нововолинської ЗОШ № 2, де закінчив 9 класів. У 2001 році закінчив СПТУ № 36 у місті Малин Житомирської області, здобувши професію тракториста-машиніста. Після закінчення училища деякий час працював у приватній пекарні в Нововолинську.

Військова служба та миротворча місія в Іраку У 2001–2003 роках проходив строкову військову службу в окремому зенітно-ракетному дивізіоні у місті Кам'янка-Бузька на Львівщині.

Після демобілізації у 2003 році підписав контракт про проходження військової служби у 51-й окремій механізованій бригаді. У лютому 2004 року у складі 5-ї окремої механізованої бригади вирушив до Іраку в рамках Української миротворчої місії. Службу ніс у провінції Васіт (міста Ель-Кут та Ель-Хай), де виконував завдання з патрулювання, підтримання правопорядку, охорони конвоїв та груп розмінування.

Повернувшись із місії 10 жовтня 2004 року, уклав повторний трирічний контракт із 51-ю ОМБр.

4 червня 2006 року одружився; у подружжя народилося двоє дітей: син Дмитро (2006 р. н.) та донька Аліна (2010 р. н.). Після закінчення контракту виїжджав на заробітки до Польщі та Швейцарії.

Участь у Революції Гідності У січні 2014 року, повернувшись із закордонних заробітків, долучився до протестного руху (спочатку в Тернополі, згодом — на Майдані Незалежності в Києві).

На барикадах біля місця загибелі Михайла Жизневського на вулиці Грушевського увійшов до позапартійного формування з 25 осіб.

Під час штурму силовиками 18 лютого 2014 року на вулиці Грушевського біля тимчасового медпункту опинився в оточенні спецпризначенців. Зазнав жорстокого побиття, дістав вогнепальне поранення ноги (кулею 9 мм), контузію та численні травми голови й тулуба. Через закривавлену пов'язку на голові та задертий бушлат, під час його транспортування ногами вперед поблизу Кріпосного провулка, у ЗМІ поширився міф про «обезголовленого майданівця».

Був урятований волонтерами з лікарні швидкої допомоги та вивезений на лікування й реабілітацію до Варшави (Польща). У Польщі долучився до волонтерського руху та став активним учасником благодійної акції «Свята без тата / Свята на лінії вогню» (як волонтер-«суперельф»).

Війна на сході України (АТО / ООС) Навесні 2015 року мобілізувався до лав 14-ї окремої механізованої бригади як водій-електрик. З літа 2016 року продовжив службу за контрактом.

Упродовж 2015–2016 років брав участь у бойових діях у Донецькій області (в районах Мар'їнки, Красногорівки, Курахового, Дебальцевого, Горлівки, Маріуполя, Зайцевого, Павлополя, Новгородського, Сартани).

Під час відпустки у лютому 2016 року з'явився до Генеральної прокуратури України, де в рамках розслідування злочинів проти учасників Майдану був офіційно ідентифікований та спростував чутки про свою загибель.

22 лютого 2017 року підписав новий контракт. Виконував завдання у Луганській області (Станиця Луганська, Щастя, Старий Айдар, Попасна, Золоте, Трьохізбенка, Оріхове). Восени 2017 року демобілізувався. Згодом знову виїхав на роботу до Польщі.

Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року, з початком повномасштабного російського вторгнення, повернувся з Польщі до України та 26 лютого вступив до лав Збройних Сил України.

Служив гранатометником у складі 107-го механізованого батальйону 63-ї окремої механізованої бригади (позивний — «Піхота»).

З березня 2022 року виконував завдання з оборони рубежів на Волині та Рівненщині. З квітня 2022 року брав участь у боях на Миколаївщині (поблизу Снігурівки та Веселого Кута, де 10 червня 2022 року вогнем з автомата зупинив наступ ворога, ліквідувавши трьох окупантів).

У листопаді 2022 року брав участь у звільненні правобережжя Херсонщини. Під час входу українських підрозділів до Херсона в селі Андріївка особисто піднявся на телевежу та встановив Державний Прапор України.

З грудня 2022 року до лютого 2023 року обороняв місто Бахмут, а також населені пункти Кліщіївка та Іванівське в оперативному підпорядкуванні 4-ї бригади оперативного призначення НГУ «Рубіж».

З березня 2023 року виконував бойові завдання у Серебрянському лісництві, під Лиманом, Святогірськом та Кремінною. У червні 2023 року поблизу села Діброва потрапив у напівоточення й протягом двох діб самотужки утримував позицію з РПГ, знищивши більшість штурмової групи окупантів та забезпечивши відхід побратимів.

Зазнав багаторазових поранень та контузій (22 червня 2023, 7 жовтня 2023, 29–30 травня 2024, 3 липня 2024, 9 грудня 2024, 15 березня 2025), проте щоразу після короткого перебування у шпиталі повертався на передову.

Загибель 16 листопада 2025 року солдат Ігор Генсіровський героїчно загинув, отримавши поранення, несумісні з життям, під час стрілецького бою з переважаючими силами противника поблизу міста Лиман Краматорського району Донецької області.

Похований на Алеї Слави (кладовище біля шахти № 2) у Нововолинську. У захисника залишилися мати, брат, дві сестри та двоє дітей.

Нагороди та вшанування пам'яті Орден «За мужність» II ступеня (посмертно) — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку (згідно з Указом Президента України № 224/2026 від 5 березня 2026 року). Нагороду вручено матері захисника посмертно 17 червня 2026 року. Орден «За мужність» III ступеня — за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов'язку (згідно з Указом Президента України № 271/2025 від 1 травня 2025 року). Відзнака Міністерства оборони України «Хрест Сухопутних військ». Звання «Почесний громадянин Нововолинської міської територіальної громади» (посмертно) — присвоєно у серпні 2026 року; відзнаку вручено родині 23 серпня 2026 року під час урочистостей до Дня Державного Прапора України.

Примітки