Тофала́ри, тофи (самоназва тофа, тофалар (множина від тофа), топа, тоха «люди», застаріла російська назва — карагаси / , від тюрк. кара + гас, кара-гааш, кара-һааш «чорні гуси») — малочисельна тюркська народність у Східних Саянах (Південний Сибір, Росія). Область проживання тофаларів розташована на південному заході Іркутської області й має історичну назву Тофаларія, або Тофастан.
Тофалари становлять уламок колись великого народу, спорідненого сучасним тувинцям, що займав величезну територію тайгової зони Східних Саян від Єнісею до Тункинської улоговини на заході Бурятії.
Споріденими народами є тоджинці на сході Туві, цаатани на півночі Монголії та сойоти на заході Бурятії. Вважається, що так само, як і ці народи, тофалари були однією з гілок згадуваного вже великого народу, що виокремилася після приєднання Тофаларії 1648 р. до Російської імперії.
Територія проживання і чисельність
Тофалари населяють вкриті тайгою північні схили Східного Саяну в басейні верхів'їв річок Бірюси, Уди, Кана, Ії, Гутари у декількох національних і напівнаціональних поселеннях.
Тофаларія розташована на південному заході Іркутської області Росії в межах Нижньоудинського району. Площа регіону становить 21 426 км², населення — 1 660 осіб (1989), з них тофи складають 37 %, а більшість населення становлять росіяни.
Тофи живуть у трьох населених пунктах: Алигджер (Тофаларське сільське поселення, 535 жителів), Нерха (232 жителів) та Верхня Гутара (417 жителя). Населення тофських сіл вказане за даними 2015 року. Традиційним культурним тофаларським осередком вважається селище Алигджер. У 2002 році в цьому селі проживало 248 тофаларів.
Тофалари, попри демографічні негаразди XVIII—XX ст. (висока смертність внаслідок інфекційних захворювань, русифікація та етнічна асиміляція, участь солдатів-тофаларів у Другій світовій війні тощо), від початку спостереження за ними у 1-й половині XIX ст., лишались окремою малочисельною народністю, яка зберігала й зберігає досі здатність до саморегенерації, про що доводить наведена нижче Таблиця чисельності тофаларів (1675—2010): Рік Чисельність,осіб167534017014051851543Штубендорф Ю. П. О карагассах. // «Вестник Императорского Русского Географического Общества», 1854, ч. ХІІ, кн. VI, стор. 230 1882456Катанов Н. Ф. Поездка к карагасам в 1890 году. // «Вестник Императорского Русского Географического Общества», 1891, т. XVII, вип. ІІ., СПб., 1891, стор. 203 1885426Катанов Н. Ф. Поездка к карагасам в 1890 году. // «Вестник Императорского Русского Географического Общества», 1891, т. XVII, вип. ІІ., СПб., 1891, стор. 211 1888416Катанов Н. Ф. Поездка к карагасам в 1890 году. // «Вестник Императорского Русского Географического Общества», 1891, т. XVII, вип. ІІ., СПб., 1891, стор. 220 1926417Большая Советская Энциклопедия., (вид. 2-е), Т. 20., стор. 105 1959586197062019797631989731200283720107622021719 Таким чином, протягом понад 300 років чисельність народу майже не змінювалась.
За даними перепису чисельності населення Росії 2002 року кількість тофаларів становила 837 осіб. Наступний перепис зафіксував чисельність тофаларів у Російській Федерації у 762 осіб, з них 678 осіб в Іркутській області, тофською мовою володіло лише 93 особи. Для порівняння, у 1989 році тофською мовою говорило 309 особи (42,8 % чисельності народу), а чистокровних тофів нараховувалось лише 320 осіб. Така негативна тенденція свідчить про те, що тофаларам загрожує щезання з етнічної мапи країни.
Після розпаду СРСР в Україні за даними перепису населення 2001 року проживало 18 тофаларів, з числа яких жоден не вказав тофаларську рідною мовою, тоді як українську рідною назвали 5 осіб, ще 11 —російську, 2 особи — інші мови.
Антропологія та мова
Антропологічно тофалари неоднорідні. Основу фізичного вигляду тофаларів складає т. зв. катангський тип північно-азійської раси великої монголоїдної раси з домішками центрально-азійських компонентів.
Тофалари розмовляють тофаларською мовою, що належить до тайгової частини саянської спільноти уйгурської підгрупи східнотюркських мов алтайської мовної родини. До тайгової частини належать також сойотська, цаатанська та тоджинський (північно-східний) діалект тувинської мови. Представником степової частини саянських мов є тувинська мова.
Серед тофаларів поширений білінгвізм — використовується переважно російська, а, як друга, рідна тофаларська мова. За мовою і культурою тофалари близькі до тоджинців, східної субетнічної групи тувинців.
Писемність тофаларська мова отримала лише в 1989 році (на базі кирилиці). Літературною мовою й основною мовою освіти є російська, 55,5 % тофів вважають її рідною. Серед тофаларів поширений своєрідний російсько-сибірський карагаський жаргон, який вони звуть російською мовою.
Етнографічні групи Традиційно тофи поділялися на 5 екзогамних кревних родів — ньонів: Сара-гааш (Сари-гаш), Гааш (Гаш, Тенек-гаш), Чоґдо (Чоґди, Чоґду), Кара-Йогдо (Кара-Йогди, Кара-Йогду), Чеептей (Чептей). За іншими даним таких родів було 8, до вже названих додають ще роди Кара-хаш, Тирк-гаш (Тарк-гаш), Ірге-гаш. Кожен рід мав власну родову назву, виводив своє походження від спільного міфічного предка і мав родову територію розселення. Цей поділ зберігався у свідомості тофів незалежно від адміністративного членування їхніх земель. Втрачатися він став лише за умов притоку значних груп російськомовного населення й розвитку асиміляційних процесів.
Східні тофи належали переважно до роду Кара-Йогдо (28 господарств), 11 господарств — до роду Чоґдо, ще 2 — до роду Гааш (тофською һааш), 1 — до роду Сара-гааш (тофською сары һааш), 1 — до роду Чеептей. Загалом 43 господарства, 181 особа (1925 р.). Східні тофи межують з окинськими бурятами й сойотами, контакти з якими підтримували стежками вздовж річки Великий Шибіт, верхньої течії Ії й Оки.
Західні тофи включали представників 4-х родів, що мешкали по річках Уда, Бірюса та їх притоках. 14 господарств належали до роду Чоґдо, 15 — до роду Гааш, 5 — до роду Сара-гааш, 11 — до роду Чеептей. Загалом 45 господарств, 188 осіб (1925 р.).
На початку ХХ ст. від західних тофів відкололась невеличка гутаринська група: 6 господарств з роду Чоґдо й по 1 господарству з родів Гааш, Сара-гааш і Чеептей. Ця група вела промисли по річках Гутара, Туманшет, Агул і Тагул. Загалом 9 господарств, 17 осіб (1925 р.).
Інший варіант поділу тофів: Північно-західні тофи (тофською соңгуу ааллар), складалися з представників родів Гааш (тофською һааш), Сари-гааш (тофською сары һааш), Кара-гааш (тофською қара һааш), походження пов'язане із хакасами-качинцями; Південно-східні тофи (тофською буруңгуу ааллар), складалися з представників родів Чоґду (тофською чоғду), Ак-Чоґду (тофською ақ чоғду), Кара-Чоґду (тофською қара чоғду), мають спільне походження із тувинцями роду Чооду та цаатанами роду Чоґду; Центральні тофи (тофською оъртаа ааллар), складалися з представників роду Чептей (тофською чептэй), походили від нижньоудинських бурят роду Мааньжираг. Коли тофів переводили на осілість, північно-західна група була поселена у Верхній Гутарі, південно-східна — в Алигджері, центральна — в Нерсі. Згодом у результаті мішаних шлюбів представники окремих родів перемішалися між собою.
Історія Тофи є потомками автохтонного неолітичного населення Східних Саян. В етнічному відношенні вони, мабуть, належали до самодійських, кетських, можливо, тунгуських племен. Самодійська і, особливо, кетська топоніміка й досі дуже поширенав в регіоні.
Тюркський елемент з'явився у Східних Саянах наприкінці 1-го тисячоліття. Тюркські племена туба (тубо, в китайських джерелах — дубо), потомки давніх уйгурів, прийшли сюди із гірських та степових районів південного Сибіру через верхів'я Єнісею. Згадки про дубо є в китайських літописах Вейської династії V ст.«Тофалария — страна гор» — Иркутск, 1988 «Восточно-Сибирское книжное издательство» ISBN 5-7424-0049-7. Від назви «туба» й походить сучасна назва тофів.
На початку XIII ст., рятуючись від монгольських завойовників Джучі-хана, плем'я перекочувало вглиб Саянських гір. Ствердженню тюркського елементу сприяла його військова й політична перевага над місцевим населенням. Спочатку, як вважають, були тюркизовані місцеві кети (котцькі, ассанські, арійські племена) і лише згодом саянські самодійці. Місцева тюркська мова склалася у ХІІІ ст. У тому ж таки ХІІІ ст. в Саяни прибули ще монгольські етнічні елементи, але вони швидко змішалися із тюрками. Завершення формування тофського етносу відносять до ХІХ ст., коли остаточно були асимільовані карагаси-самодійці.
Довгий час тофи жили ізольовано від споріднених народів. Певні контакти існували лише з тувинцями, тоджинцями та західними бурятами. Тюркські мігранти, пристосовуючись до нових умов життя, сприйняли багато культурних особливостей місцевого населення. Основу господарчого комплексу населення становили, як і у кетів та самодійців, мисливство й оленярство. Процес змішування місцевого й прийшлого населення був дуже тривалим, ще наприкінці XVIII ст. тут існували групи населення, що розмовляли самодійською мовою.
Подальший розвиток народу був пов'язаний із включенням Тофаларії до складу Російської імперії. Формально під владу Московії тофи потрапили 1648 року. До цього вони знаходилися під владою західно-бурятських князьків. Після падіння в 1757 році Джунгарського ханства й приєднання Туви до маньчжурського Китаю припинилися зв'язки із спорідненим тюркським населенням. Тофаларія назавжди лишилась у складі Росії, зазнавши значного адміністративного та культурного (мовного і на рівні побуту) впливу з боку росіян. Адміністративно в складі Красноярського повіту було створено Удинську землицю з п'ятьма улусами в її складі. Для тофаларів встановлювався жорсткий ясак шкурками і м'ясом хутрових звірів, що був фіксованим і не залежав від природних умов і реального числа мисливців. Ясак, до речі, відмінили лише в 1925 році.
Русифікаторська політика в Тофаларії за царату призвела до зросійщення значної частини тофаларів, через що про точну чисельність народу на час перших статистичних даних (1851) судити важко.
Контакти з росіянами посилилися в XVIII — XIX ст. Це було пов'язано передусім із притоком російських мігрантів у Східний Сибір. Встановилися стійкі торгові відносини з купцями-росіянами. Склалась навіть окрема група купців — карагасники, що спеціалізувалася на нерівноправній торгівлі з тофами (карагасами). Стало поширюватись християнство (православ'я). Проте русифікація і християнізація тофів йшла дуже повільно. Спроба поділу російською владою ще у ХІХ ст. тофаларських земель на 5 «адміністративних родів» не скасувала в свідомості народу традиційного поділу на кревні ньони. До початку ХХ ст. зберігалося шаманство. Більшість говорила лише тофською мовою, із сусідами спілкувалися російською та бурятською. Вони кочували на південь від осілих поселень Єнісейської та Іркутської губерній по річках Кізир, Казир, Туманшет, Тагул, в басейнах верхньої течії Бірюси, Уди, Кану, Гутари, Ії, Зими, на лівому боці басейну Оки.
До 1934 року тофалари офіційно називалися карагасами. Карагаси («чорні гуси») — це була тотемічна назва однієї з родових тофських груп, мабуть, самодійського походження.
1925 року, вже за Радянської Росії, у складі Східно-Сибірського краю була утворена Тофаларська Національна Сільська Рада (Карагаська Сільрада, Туземна рада або Родова рада) з центром в Усть-Нерсі. Водночас цей рік був відмічений найбільшим за всі часи притоком російського населення на тофаларські землі. 1930 року Тофалалія (до 1934 р. — Карагасія) була навіть проголошена національним округом. 1937 року Тофаларська туземна рада була перейменована у Тофаларську національну раду, а сама Тофаларія адміністративно увійшла до новоствореної Іркутської області. У 1939 році у складі Іркутської області РРФСР було організовано Тофаларський район з центром у селі Алигджер, але вже 1950 року його було скасовано, і замість нього постали дві тофаларські сільради — Тофаларська (з центром у Алигджері) та Верхньо-Гутарська (центр — у Верхній Гутарі) у складі Нижньоудинського району Іркутської області.