Кархародон, аку́ла бі́ла, також велика біла акула (Carcharodon carcharias) — вид хрящових риб єдина сучасна з роду білих акул родини оселедцевих акул. Відомий також 1 викопний вид — Carcharodon hubbelli. Зустрічається в поверхневих прибережних і відкритих водах всіх океанів Землі (крім Північного Льодовитого). Біла акула є однією з найбільших хижих риб на Землі. У середньому вони виростають до 4,6 м завдовжки, хоча були зареєстровані зразки більше 6 м і вагою до 1900 кг. Статева зрілість у самиць настає у віці 12-14 років, а у самців — 9-10 років. Тривалість життя оцінюється приблизно в 27 років Раціон в основному складається з морських ссавців. Крім того, вона полює на різноманітних риб і морських птахів. Це найнебезпечніший для людини вид акул, саме їй приписують більшість нападів на людей.
Раритетний вид риб, занесений до Червоного списку МСОП та інших природоохоронних документів.Акула біла в Червоному списку МСОП Знаходиться на межі зникнення — на Землі їх близько 3500 особин.
У бестселері Пітера Бенчлі і поставленому за його мотивами блокбастері Стівена Спілберга «Щелепи» біла акула зображена у вигляді зухвалого людожера; проте насправді люди не є найкращою здобиччю цього виду.
Систематика і походження Першу наукову назву, Squalus carcharias, білій акулі дав Карл Лінней у 1758Linnaeus C. 1758 (1 Jan.) Systema Naturae, Ed. X. (Systema naturae per regna tria naturae, secundum classes, ordines, genera, species, cum characteribus, differentiis, synonymis, locis. Tomus I. Editio decima, reformata.) Holmiae. Aqua, Journal of Ichthyology and Aquatic Biology v. 1: i-ii + 1-824. Після цього виду присвоювалися й інші назви. Сер Ендрю Сміт у 1833 році присвоїв родову назву Carcharodon, яке походить від слів — «акула» і — «зуб»Hart, J.L., 1973. Pacific fishes of Canada. Bull. Fish. Res. Board Can. 180:740 p.. Остаточна сучасна наукова назва (Carcharodon carcharias) склалося в 1873, коли вид був переведений з роду Squalus в рід Carcharodon.
Біла акула належить до родини оселедцевих акул, яке включає три сучасних роди — Carcharodon, Isurus і Lamna. Carcharodon carcharias — єдиний, що дожив до наших днів, вид роду Carcharodon (за викопними рештками описано ще кілька видів). Більшість цих решток є окремими зубами, які відносяться до кінця міоцену — початку пліоцену, тобто мають вік понад 5 млн років, а найдавніші — 15 млн років.
Оскільки основним джерелом вивчення викопних акул є їх скам'янілі зуби, встановлення шляхів еволюції білої акули пов'язано з деякими труднощами. За версією, що одержала найбільше визнання на сьогоднішній день, предком білої акули був Isurus hastalis — вимерлий вид акули-мако (іноді його відносять до роду Cosmopolitodus). Практично єдина відмінність зубів білої акули від зубів даного виду — наявність зазубрин по краях. Популярна в минулому версія про близьку спорідненість білої акули і знаменитого мегалодона тепер має мало прихильників. Відповідно до сучасної точки зору вони належать до різних родин, а їх останній спільний предок жив ще в мезозої.
У 2012 році дослідники з Флоридського Університету опублікували опис щелеп і зубів викопної акули Carcharodon hubbelli. Цей вид розглядається як перехідна форма між акулами-мако і сучасною білою акулою. Ці викопні рештки були виявлені ще в 1988 році в формації Піско в Перу, їх вік оцінюється приблизно в 6,5 млн років .
Еволюційні зв'язки білої акули та інших сучасних і вимерлих видів оселедцевих акул залишаються багато в чому незрозумілими. Предком цієї групи, ймовірно, була Isurolamna inflata, що жила приблизно 65-55 млн років тому і мала невеликі вузькі зуби з гладкими краями і двома бічними зубчиками. У цій родині спостерігалася тенденція до збільшення зубів в ході еволюції, а також до їх зазубрюванню і зростанню їх відносної ширини, що знаменує перехід від хапальної функції зубів до ріжучої і рвучої. У результаті в ході еволюції з'явилися характерні зуби сучасної білої акули.
Розповсюдження і місця проживання
Ареал Білі акули мешкають у відкритому океані і прибережних водах континентального і острівного шельфів з температурою 12-24 °C, зазвичай ближче до поверхні води, населяючи райони прибережжя помірного клімату. Деякі великі особини з'являються і в тропічних водах, крім того, вони регулярно здійснюють тривалі трансокеанічні подорожі. Цей вид зустрічається і на пристойній глибині — зафіксовано випадок вилову білої акули на 1280 метрах донними знаряддями вилову разом з Hexanchus griseus. Спостереження показують, що принаймні великі особини переносять досить широкий спектр температур навколишнього середовища — від холодних морів і океанського дна до узбережжя тропіків. Водночас особини менших розмірів (менше 3 м) частіше зустрічаються в помірних широтах.
Райони проживання Основні центри скупчення білої акули — це прибережні води американського штату Каліфорнія та мексиканського півострова Каліфорнія, Австралії і Нової Зеландії, Південно-Африканської Республіки та, колись, Середземне море. Одна з найчисельніших популяцій білих акул мешкає навколо Дайер-Айленд, ПАР, саме там проводилися практично всі дослідження цього виду.
Її можна зустріти в районі Східного узбережжя США, біля берегів Куби, Багамських Островів, Аргентини, Бразилії; у Східній Атлантиці — від Франції до ПАР; в Індійському океані біла акула з'являється в Червоному морі, біля берегів Сейшел, а також у острова Реюньйон і у водах Маврикія; в Тихому океані — від Далекого Сходу до Нової Зеландії і західного узбережжя Америки.
Білі акули, як правило, патрулюють невеликі архіпелаги, населені ластоногими (тюленями, морськими левами і моржами), рифи, мілини і кам'янисті миси, оточені вузьким континентальним або острівним шельфом. Вони цілеспрямовано рухаються у поверхні або у дна.
Міграції Довгий час вважалося, що хоча самці білих акул здатні іноді переміщатися між різними популяціями, самки воліють залишатися у рідного узбережжя все життя. Проте дослідження показали, що білі акули здійснюють не тільки регулярні переміщення уздовж берегів, але і трансокеанічні переходи, повертаючись до одних і тих же місць. Причому мігрують як самки, так і самці.
Відповідно до проведених досліджень білі акули, які населяють прибережні води Каліфорнії, мігрують між Нижньої Каліфорнією і Гаваями (ця область отримала назву «Уайт Шарк Кафе»), проводячи там не менше 100 днів, перш ніж повернутися в Нижню Каліфорнію. На зворотному шляху вони повільно пливуть і опускаються на глибину близько 900 м. Після повернення акули здійснюють короткі занурення на глибину близько 300 м тривалістю до 10 хвилин. Одна особина, позначена біля берегів ПАР, здійснила подорож до південного узбережжя Австралії і повернулася назад через рік. У схожому дослідженні біла акула здійснила подорож від берегів ПАР до північного узбережжя Австралії і повернулася назад через 9 місяців, пройшовши в цілому 20 000 км. Ці спостереження дають можливість припустити перетин між різними популяціями білих акул, які раніше вважалися ізольованими. Проте, причини, з яких акули здійснюють міграції, на сьогоднішній день залишаються невідомими. Можливо, така поведінка пов'язана з сезонною появою здобичі або розмноженням.
Анатомія і зовнішній вигляд У білої акули велика голова конічної форми. Верхня і нижня лопаті хвостового плавця мають однакову ширину (як і у більшості оселедцевих акул). Черево забарвлене в білий колір, спина і боки сірі (іноді з коричневим або синім відтінком). Таке забарвлення ускладнює виявлення акули. Якщо дивитися зверху, темна тінь розчиняється в товщі моря, при погляді знизу силует акули малопомітний на тлі світлого неба, а при погляді збоку тулуб позірно розпадається на темну і світлу частину. У білих акул є три ряди зубів. Краї зубів зазубрені, і коли акула кусає і трясе головою з боку в бік, зуби як пила ріжуть і відривають шматки плоті.
У білих акул щільне сигароподібне тіло і 5 пар довгих зябрових щілин. Рот зігнутий у вигляді широкої дуги. Перший спинний плавець має форму трикутника, його основа починається позаду основи грудних плавців. Грудні плавці великі, довгі, серпоподібної форми. Другий спинний і анальний плавці крихітні, анальний плавець розташований перед другим спинним плавцем. На хвостовому стеблі є кілі. Біля верхнього краю хвостового плавця є вентральна виїмка.
Розміри Розмір типової дорослої особини білої акули — 3,7-4,9 метрів. Самки, як правило, більші за самців. Найбільша зареєстрована вага (1878 кг) мала самка довжиною 5,4 м, спіймана в вересні 1986 року біля берегів Пойнт-Вінсент. Максимальний розмір білої акули є гаряче обговорюваною темою. Річард Елліс і Джон Е. МакКоскер, визнані наукові експерти з акул, присвятили цьому питанню цілий розділ у своїй книзі «Велика біла акула» (1991), в якій вони проаналізували різні повідомлення про максимальні розміри акул.
Елліс і МакКоскер визначили розмір найбільшого екземпляра, довжина якого була достовірно виміряна, в 6,4 метра. Він був спійманий в кубинських водах в 1945. Проте і в цьому випадку є експерти, які стверджують, що акула насправді була на кілька футів коротше. Непідтверджена вага цієї кубинської акули склала 3324 кг .
Згідно з іншим дослідженням 2001 року, в травні 1987 року біля острова Кенгуру, Австралія, була спіймана біла акула довжиною понад 7 м, проте вона не була точно виміряна, збереглися лише фотографії голови, відрубаної по другу пару зябрових щілин, і грудних плавців. Рибак, який спіймав акулу, виміряв довжину голови до першої зябрової щілини, вона склала 153 см, що відповідає загальній довжині тіла близько 645 см. Ще один великий екземпляр був спійманий в 1982 році біля берегів Дакара, Сенегал. На жаль, ні виміряти, ні сфотографувати акулу не вдалося, проте, за словами іхтіолога і фахівця з акул Дж. Морено, який був свідком, її довжина перевищувала 8 метрів. Щелепи були продані за 1000 доларів.
Адаптації Подібно іншим акулам, білі акули володіють органами відчуттів, які називаються ампули Лоренцині. Вони дозволяють їм вловлювати електромагнітне поле, створюване тваринами. При кожному русі живий організм генерує електричне поле. Навіть серцебиття створює слабкий електричний імпульс, який акула, перебуваючи досить близько, може засікти. У більшості риб подібна, але менш розвинена здатність забезпечується бічною лінією. Спостереження за самкою білої акули довжиною 2,3 м і вагою 136 кг, що знаходилася в неволі протягом 72 годин в 1980 році в акваріумі Стейнхарта (Сан-Франциско), показали, що вона була здатна вловити різницю електричного потенціалу між двома вікнами акваріума всього в 125 мікровольт. Така висока чутливість створює труднощі при утриманні цих акул в неволі, оскільки в обмеженому просторі вона дезорієнтує, і вони починають битися об стінки басейну. Проте ця чутливість дозволяє їм успішно виживати в дикій природі. Наприклад, ластоногі, які є улюбленою здобиччю білих акул, часто населяють порівняно молоді з геологічної точки зору скелясті острови. Багато з цих островів виникли в результаті тектонічної активності, і в їх околицях часто спостерігаються аномалії магнітного поля. За цими аномаліями білі акули можуть орієнтуватися в пошуках здобичі (подібно молотоголовим акулам, які вночі виявляють місця скупчення здобичі у морі Кортеса).
Для того щоб успішно полювати на таку швидку і рухому здобич, як морські леви, білі акули здатні підтримувати підвищену в порівнянні з навколишнім середовищем температуру тіла. Для цього служить Rete mirabile (з латини перекладається як «чудесна мережа»). Це щільний комплекс, що складається з вен, артерій і капілярів, що пролягають з боків тулуба. Він дозволяє утримувати тепло, підігріваючи холодну артеріальну кров за рахунок венозної крові, розігрітої роботою м'язів. Таким чином акула підтримує вищу температуру деяких частин тіла, зокрема, шлунка. Різниця з температурою навколишньої води може складати до 14 °C, тоді як серце і зябра залишаються холодними. Здатність білої акули підвищувати температуру тіла, ймовірно, є прикладом гігантотермії і ендотермічної пойкілотермії, оскільки температура непостійна і регулюється внутрішньо.