Філосо́фія нау́ки — розділ філософії, який вивчає поняття, границі і методологію науки. Разом з тим, існують більш спеціальні розділи філософії, наприклад: філософія математики, філософія біології, філософія фізики тощо.
Як напрямок філософія науки представлена оригінальними концепціями, які пропонують різні моделі розвитку науки та епістемології. Вона зосереджена на виявленні ролі і значимості науки, характеристик когнітивної, теоретичної діяльності.
Як філософська дисципліна філософія науки поряд з філософією історії, логікою, методологією, культурологією виникла як необхідність осмислити соціокультурні функції науки в умовах науково-технічної революції. Ця молода дисципліна заявила про себе тільки у другій половині XX століття. У той же час, напрямок «філософія науки» виник на сто років раніше.
Предмет Предметом філософії науки є загальні закономірності і тенденції наукового пізнання, як особливої діяльності по творенню нових наукових знань, взятих у їх історичному розвитку і розглядуваних у історично змінному соціокультурному контексті.
Основні напрямки філософії науки Попередницею філософії як науки є гносеологія XVII—XVIII ст., в центрі якої було осмислення суті наукового знання і методів його одержання. Гносеологічні питання були центральною темою класичного етапу філософії Нового часу — від Рене Декарта і Джона Локка до Іммануїла Канта. Як окремий напрямок філософія науки сформувалася у XIX ст. У її розвитку виділяють декілька етапів.
Позитивізм Позитивізм у своєму розвитку проходить ряд стадій — перший позитивізм, другий позитивізм (емпіріокритицизм) і третій позитивізм (логічний позитивізм, неопозитивізм). Загальна їх риса — емпіризм, який виходить від Френсіса Бекона, та неприйняття метафізики, під якою позитивісти розуміють класичну філософію Нового часу — від Декарта до Гегеля). Крім того, для позитивізму характерний однобічний аналіз науки: вважається, що наука суттєво впливає на культуру людства, в той час, як сама вона підпорядкована тільки своїм внутрішнім законам і не піддається впливові соціальних, історичних, естетичних, релігійних та ін. чинників.
Кумулятивна модель розвитку науки
Кумулятивізм — уважає, що розвиток знань іде шляхом поступового накопичення знань. Такий підхід абсолютизує кількісні зміни і виключає можливість якісних змін, революції в науці. Прихильники кумулятивізму уявляють розвиток науки як просте поступове примноження кількості накопичених фактів і збільшення рівня узагальнень. Так, Г. Спенсер розглядав механізм розвитку знань за аналогією з біологічним механізмом спадковості. Такий погляд домінував у класичній науці та філософії. Антикумулятивізм — навпаки уважає, що в процесі розвитку не існує будь-яких постійних, безперервних компонентів. Перехід від одного етапу еволюції в науці до іншого пов'язаний з переглядом фундаментальних ідей і принципів.
Постпозитивізм
Постпозитивізм — збірна назва багатьох різних концепцій, у чомусь близьких, а в чомусь протилежних. Всі вони виникли як спроби покращити позитивізм.
Критичний раціоналізм Карла Поппера
Карл Поппер (1902–1994) розглядав науку як систему, що змінюється і розвивається. Цей аспект аналізу науки він представив у вигляді концепції зростання наукового знання.
Зростання наукового знання відбувається як висунення сміливих гіпотез і найкращих (із можливих) теорій, здійснення їх перевірки і спростування, у результаті чого й розв'язуються наукові проблеми. Якщо цей процес зупиняється, і деякі теорії домінують тривалий час, то вони перетворюються на догматичні метафізичні системи. У науці, на його думку, ніколи немає достатніх підстав для впевненості, що істина досягнута. Поппер уважає, що емпіричний базис не є чимось беззаперечно істинним, а є продуктом конвенції, яка, у свою чергу, залежить від відповідної теорії. Раціонально діє той учений, який будує сміливі теоретичні гіпотези, відкриті для заперечення. Науці, на думку Поппера, потрібен не принцип верифікації, а фальсифікації, тобто не підтвердження істинності, а спростування неістинності. Фальсифікація — це принципове спростування будь-якого твердження, що стосується науки.
У своїй концепції Карл Поппер формулює три вимоги до зростання знання. Нова теорія повинна виходити з простої, нової, плідної, узагальнюючої ідеї. Вона повинна мати можливість незалежної перевірки і призводити до явищ, які до цього не спостерігались. Хороша теорія повинна витримувати нові ретельні перевірки.
Свою модель росту наукового пізнання Поппер зображує схемою: Р1 −> ТТ −> ЕЕ −> Р2, де Р1 − початкова проблема, ТТ − пробна теорія, тобто припущення щодо того, як розв'язати проблему, ЕЕ − процес усунення помилок у теорії шляхом критики й експериментальної перевірки, Р2 − нова, глибша проблема, для розв'язання якої потрібно вибудувати нову, ґрунтовнішу й інформативнішу теорію.
Важливою особливістю підходу Поппера є концепція фалібілізму. Її сутність у тому, що будь-яке наукове знання має лише гіпотетичний характер, схильне до помилок. Процес пізнання − це процес переборення омани шляхом виключення помилкових суджень, тому що надійних джерел отримання істини немає, і жодна теорія не може бути безумовно підтверджена. Тому завдання вчених − шукати помилки та хибні судження й усувати їх шляхом перевірки теорій і висунення нових гіпотез.
Таким чином, Карл Поппер акцентував увагу на важливих проблемах динаміки знання: росту наукового знання, ролі гіпотез у науковому пізнанні, ролі емпіричного заперечення і теоретичної критики в розвитку знання, співвідношення старих і нових теорій тощо; разом з тим, зіткнувся із серйозними труднощами, пов'язаними з абсолютизацією принципу фальсифікації, конвенціалізмом у тлумаченні висхідних основ знання, відривом об'єктивного знання від історичного суб'єкта пізнання, відмовою від визнання об'єктивної істинності наукового знання, перебільшення аналогії з біологічною еволюцією, заперечення певних закономірностей у розвитку науки, природи і суспільства .
Концепція дослідницьких програм Імре Лакатоша
Сам Лакатош (1922–1974), (учень Поппера), називав свою концепцію «удосконаленим фальсифікаціонізмом». Він увів поняття науково дослідницької програми (НДП), що дозволило більш реалістично описати історію науки. Згідно з його точкою зору, НДП є основною одиницею розвитку і оцінки наукового знання. НДП — метатеоретичне утворення, у рамках якого здійснюється теоретична діяльність, це серія теорій, що об'єднані сукупністю фундаментальних ідей і методологічних принципів, які змінюють одна одну. Розвиток науки за Лакатошом − це послідовна зміна НДП, які можуть певний час співіснувати і конкурувати між собою.
Будь-яка наукова теорія повинна оцінюватись разом зі своїми допоміжними гіпотезами, початковими умовами, а головне, разом з теоріями, які їй передували. Таким чином, об'єктом методологічного аналізу стає не окрема гіпотеза чи теорія, а серія теорій, тобто певний тип розвитку.
Кожна науково-дослідна програма як сукупність певних теорій включає в себе: а) «жорстке ядро» − цілісну систему фундаментальних, конкретно-наукових і онтологічних припущень, які зберігаються у всіх теоріях даної програми; б) «захисний пояс», що складається із допоміжних гіпотез і забезпечує збереження «жорсткого ядра» від заперечень; в) нормативні, методологічні правила-регулятори що вказують найперспективніші шляхи досліджень (позитивна евристика) і ті, які треба оминати (негативна евристика). Якщо за Поппером, при появі фальсифікуючого прикладу теорія повинна бути відкинута, то у концепції ж Лакатоша при появі фальсифікуючого факту ядро зберігається, а захисний пояс змінюєтьсядив. Лакатос И. Наука и псевдонаука.- http://nsu.ru›classics/pythagoras/Lacatos.pdf.
Розвиток науки — це зміна тісно пов'язаних сукупностей теорій, за якими стоїть конкретна науково-дослідна програма − «фундаментальна одиниця оцінки» існуючих програм. Зміна науково-дослідних програм і є науковою революцією. При цьому, на думку Лакатоша, старі НДП зникають безслідно.
У свої роботах Лакатош показує, що в історії науки дуже рідко трапляються періоди, коли домінувала одна програма (парадигма), як стверджував Т. Кун. Як правило, у будь-якій науковій дисципліні існує кілька альтернативних науково-дослідних програм. Конкуренція між ними, взаємна критика, зміна періодів розквіту і занепаду програм надають розвитку науки того реального драматизму наукового пошуку, який відсутній у кунівській монопарадигмальній «нормальній науці».
Концепція історичної динаміки науки Томаса Куна
Томас Кун (1922–1996) увів у філософію науки такі поняття, як наукова парадигма, наукове співтовариство, нормальна наука і наукова революція. За Куном, розвиток науки відбувається стрибками. Розвиток наукового знання Томас Кун представив як процес зміни парадигм. На його думку, довготривалі періоди розвитку нормальної науки в рамках певної парадигми змінювалися періодами наукових революцій, що являли собою зміну парадигми. Схема представлена Куном, включала такі стадії: донаукова — криза — революція — нова нормальна наука — нова криза — революція тощо. Парадигма у Куна − це в загальному вигляді основна одиниця вимірювання процесу розвитку науки. Кунівську концепцію розвитку науки можна сформулювати таким чином: допарадигмальна стадія розвитку науки, яка характеризується наявністю різних точок зору, фундаментальних теорій, загальноприйнятих методів і цінностей; створення єдиної парадигми на основі консенсусу членів наукового товариства; на основі цієї парадигми відбувається нормальний розвиток науки, накопичуються факти, вдосконалюються теорії і методи; у процесі такого розвитку виникають аномальні ситуації, що призводять до кризи, а потім до наукової революції; наукова революція − період руйнування парадигми, конкуренція між альтернативними парадигмами й утвердження нової парадигми.
Можна розглядати локальні наукові революції (охоплюють окрему науку) і глобальні наукові революції, які охоплюють усю науку в цілому і призводять до нового бачення світу. Можна виділити такі глобальні наукові революції: Наукова революція XVII ст., що знаменувала появу класичного природознавства. Усі наукові досягнення вбудовувались в загальну галілеєвсько-ньютонівську картину світу. Наукова революція кінця XVIII-початку XIX ст., що призвела до дисциплінарної організації та диференціації науки. Наукова революція кінця XIX − початку XX ст. − революційні зміни в різних галузях знань: відкриття теорії відносності, квантової механіки, перегляд висхідних уявлення про простір, час, рух, виникнення кібернетики, становлення теорії систем, генетики. Ці відкриття при впровадженні в промисловість стали підґрунтям для науково-технічної революції. Наукова революція кінця XX — початку XXI ст. − відкриття в мікро-і мегасвіті, початок глобальної перебудови всіх знань про Всесвіт.
«Анархістська епістемологія» Пола Фейєрабенда
Основний принцип Пола Фейєрабенда — «anything goes» (все дозволено). Філософ відстоював позицію теоретичного і методологічного плюралізму, уважав, що існує безліч рівноправних типів знання і методологій, що сприяє розвитку знання і людини. На його думку, неможливо створити одну хорошу емпіричну методологію, рівноцінними є всі методологічні стратегії, правомірним є прийняття будь-якої теоретичної концепції. Найпродуктивнішими періодами в розвитку науки є періоди створення і боротьби альтернатив. Розвиток пізнання, уважає Фейєрабенд, здійснюється завдяки критиці несумісних теорій за наявності фактів. Тому в науковій роботі науковці повинні керуватись принципом «пролефірації»(розмноження) теорій: створювати теорії альтернативні по відношенню до існуючих, навіть якщо останні підтверджені та мають загальне визнання. Фейєрабенд надає великого значення альтернативам, вони, на його думку, захищають науку від догматизму і застою, створюють умови для створення нових приладів, дають можливість давати різні теоретичні тлумачення, сприяти розвитку творчих здібностей ученого.