Ґа́рет Рі́чард Вон Джонс (; 13 серпня 1905, Баррі, Уельс, Велика Британія — 12 серпня 1935, Жехе, Маньчжурська держава) — валлійський журналіст, який уперше у західній пресі під власним іменем заявив про масовий голод в СРСР (1932—1933), в тому числі і про Голодомор. Його репортаж був надрукований з-поміж інших також у газетах «The Guardian» та «New York Post».
Родина Народився 13 серпня 1905 в Баррі, Уельс. Його батько, Меджор Едгар Джонс, протягом 35 років був директором школи для хлопчиків у Баррі. Едгар Джонс активно підтримував Лігу Націй та був прихильником миру.
Мати Ґарета, Енні Гвен Джонс, у молодості вперше подорожувала за межі Уельсу до України, аби працювати гувернанткою Артура Юза — одного з синів Джона Юза, засновника міста Донецьк (Юзівка). На початку XX століття вона приєдналась до руху суфражисток, і перша зустріч учасників руху в південному Уельсі мала місце саме в будинку Джонсів.
Родина спочатку мешкала в будинку в районі Колкот міста Баррі. Ґарету вдалось переконати батька придбати та переїхати до будинку в районі Порт у Кастел, з чудовим краєвидом на Бристольський канал.
Мати навчала Ґарета до семи років. Потім він навчався в школі батька, звідки поступив до Абериствітського коледжу, звідти до Страсбурзького університету (1923—1925 рр.), і нарешті до Триніті-коледжу в Кембриджі (1926—1929 рр.), який він закінчив з відзнакою, вивчивши німецьку, французьку, та російську мови. Враховуючи рідну валлійську та англійську мови, Ґарет вільно володів п'ятьма мовами.
Він склав іспити для служби в консульській службі з найвищими оцінками та отримав пропозицію працювати в Китаї, яку він відхилив. Зважаючи на чудове знання європейських мов, погодитись на цю пропозицію означало велике розчарування та непорозуміння для його родини. Ґарет подорожував Європою та до Сполучених Штатів. Він працював на французькому пароплаві, стокером на норвезькому човні та кермовим на маленьких шведських та німецьких човнах. У 1923 році, через знецінення німецької марки, подорож Німеччиною коштувала йому п'ять шилінгів.
У 1930 став радником з питань міжнародної політики колишнього ліберального прем'єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойд Джорджа. Наступного року Ґарет уже працював помічником Айві Лі, радника з публічних відносин Джона Рокфелера, Пенсильванської залізниці, Крайслера та інших американських підприємств. Лі, який добре знав Росію, попросив Ґарета супроводжувати Джека Гайнца II, онука засновника компанії Heinz в подорожі до СРСР.
Через економічну депресію Ґарет працював у Айві Лі лише один рік, після чого повернувся на роботу до Девіда Ллойд Джорджа. Тут він отримав завдання дослідити заходи, які були використані Беніто Муссоліні на Понтійських болотах для звільнення Італії від малярії. 1933 року Ґарет був відправлений до Ірландії, аби взяти інтерв'ю в Президента Еймона де Валери партії Фіанна Файл. Ґарет написав про ІРА та її ненависть до Британії.
Діяльність
Як плідний журналіст, Ґарет Джонс писав статті для багатьох британських газет, зокрема, The Western Mail, The Times та «The Guardian», в Німеччині його статті друкувалися у Berliner Tageblatt, а також у Сполучених Штатах завдяки International News Service.
Висвітлення подій в СРСР У 1932 написав статтю для «The Western Mail» про зустріч із вдовою Володимира Леніна Надією Крупською в Комісаріаті освіти в Москві. За словами Ґарета, «Вона згадувала виробництва таким самим тоном, як уельський міністр може згадувати Бога чи релігію».
Під час третьої та останньої подорожі до Радянського Союзу в березні 1933 року Ґарет знехтував попередженням посольства і забороною ОДПУ на в'їзд іноземним журналістам до України та 7 березня 1933 нелегально потрапив в УРСР. Ґарет записав у щоденнику про зустріч з Малкольмом Маггеріджем у Москві перед початком подорожі. Поки Ґарет перебував в Україні, Маггерідж написав три статті для «Ґардіан», однак вони були надруковані наприкінці місяця без імені автора, сильно відредаговані та розміщені глибоко в середині газети. Повернувшись до Берліна, 29 березня 1933 року Ґарет зробив відомий пресреліз, який був надрукований багатьма газетами, зокрема «New York Evening Post» та Манчестер Гардіан:
Суперечка з Дюранті та іншими журналістами
Під час першої п'ятирічки главою радянського управління преси (заступник завідувача Відділу преси та інформації Народного комісаріату закордонних справ) був Костянтин Уманський.
Американський журналіст Юджин Лайонс, який знав Уманського ще з тих часів, коли той був кореспондентом ТАРС у США і пізніше главою її Іноземного бюро, говорив, що систему доступу іноземних журналістів до висвітлення подій в Радянському Союзі будували на принципі «ти — мені, я — тобі», — інколи журналістам вдавалося примусити цензора піти на поступки, демонструючи професійну солідарність, але в цілому все базувалося на компромісах. Та без дозволу Уманського телеграф просто не передавав телеграми кореспондентів. Більш того, багато західних інтелектуалів, упевнених у тому, що радянський експеримент має величезну перевагу перед дуже очевидними страхіттями капіталізму, відчайдушно хотіли бачити у ньому промінь надії. А у світі, де доступ до «творців новин» часто є визначальним моментом у тому, чи буде що написати у газету, доступ до влади сам по собі стає перевагою. Як згадував Лайонс у своїх мемуарах «Відрядження до Утопії» (1937):
Також Лайонс пригадує, що на зустрічі з іноземними журналістами в готельному номері одного з кореспондентів Уманський наказав їм назвати в своїх повідомленнях Ґарета Джонса брехуном. Тим, хто відмовиться, буде заборонено висвітлювати Московські показові процеси проти шістьох англійських інженерів у квітні 1933 року, так звану «Справу Метро-Вік»: в березні 1933 року шістьох англійських інженерів-електриків компанії «Метрополітен-Вікерс», які працювали на будівництві одного з промислових об'єктів у Росії, були заарештовані разом з великою групою осіб, підозрюваних у шкідництві та шпигунстві. Всі радянські громадяни, за винятком одного, та два інженера «Метро-Вік» отримали різні терміни ув'язнення. Англійський уряд оголосив торговельне ембарго, яке було знято в липні 1933 року, коли всі англійські інженери були звільнені. Кристофер Эндрю, Олег Гордиевский. КГБ. История внешнеполитических операций от Ленина до Горбачева, Nota Bene, М. 1992. Висвітлення саме цих процесів для іноземних журналістів становило великий інтерес, оскільки на лаві підсудних, на відміну від решти подібних процесів, опинились громадяни Великої Британії. Після тривалих переговорів була вироблена формула заперечення, яку Лайонс згадує такВибіркова пам'ять Професор Джеймс Е. Мейс, «День»:
Волтер Дюранті, який лише рік перед тим отримав Пулітцерівську премію, зайняв провідну позицію у кампанії проти Джонса. 31 березня 1933 року «Нью-Йорк таймс» надрукувала на 13 сторінці статтю «Росіяни голодні, але не помирають із голоду», яка починалась з викриття Джонса у контексті, який прояснює все:
Стаття, здавалося, розставила все на місця. Британці сердиті, і тому навіть поверхневі спостереження цього розумного, але зухвалого наївного юнака впали на благодатний ґрунт. Такі «страшилки» з'являються регулярно, а правда полягає у тому, що становище справді важке, в управлінні сільським господарством справді були перекоси, і чиновники Комісаріату сільського господарства, які найбільше провинилися, отримали відповідне покарання. Далі Дюранті пояснював:
Тоді як Дюранті так активно публічно заперечував існування голоду, в приватних бесідах він визнавав його цілком відверто. 26 вересня 1933 року у приватній розмові з Вільямом Стренджем, співробітником британського посольства в Москві, він сказав: «Цілком імовірно, що минулого року в СРСР 10 мільйонів осіб загинули, прямо чи непрямо, через дефіцит продовольства».
Джонс спробував захистити себе в листі до «Нью-Йорк Таймс»; Малкольм Маггерідж, виїхавши з СРСР, відмовився написати листа на його підтримку, хоч Джонс публічно хвалив анонімні статті Маггеріджа у «Ґардіані». Проте багато організацій, переважно правого спрямування, взяли участь у спробах розповісти світу про Голодомор 1932—1933 рр., але протягом двох-трьох років це питання відійшло на задній план і було практично забуте.
Ґарет Джонс і сам був спантеличений. У листі до товариша, який мав намір поїхати до СРСР, Ґарет писав:
Висвітлення подій в Німеччині
У 1933 році відвідав Німеччину, де був свідком приходу нацистів до влади. Ґарет був особисто знайомий із Гітлером та Геббельсом. Він був першим іноземним журналістом, який летів з Гітлером у його літаку. Стаття про цей політ розпочинається словами:
Далекий Схід та загибель
Отримавши заборону на в'їзд в Радянський Союз, Джонс звернув увагу на Далекий Схід. Наприкінці 1934 року він вирушив у «Навколосвітню подорож з пошуку фактів».
Коли в лютому 1935 року Ґарет Джонс відвідав Токіо, він жив у будинку Гюнтера Штайна, кореспондента газети «London News Chronicle». Той самий будинок був вимушений використовувати радянський розвідник Ріхард Зорге як базу для радіозв'язку з Радянським Союзом. Гюнтер Штайн залишив Японію в 1938 році, а в 1943 році працював разом з агентом радянської розвідки Аґнес Смедлі з «Манчестер гардіан» журналістом від Ассошіейтед прес в Китаї. В Японії Ґарет Джонс провів близько шести тижнів, зустрічаючись з військовими і політиками, після чого виїхав до Пекіна. Звідти він попрямував до Внутрішньої Монголії у недавно окуповану Японією Маньчжурію.
Подорож до Внутрішньої Монголії була організована за сприяння Адама Пурпіса (), представника підставного німецького підприємства НКВС Вестваг. Пан Пурпіс став одним з фігурантів шпигунського скандалу в Нью-Йорку в 1940 році. В подорожі до Внутрішньої Монголії Ґарета супроводжував німецький журналіст Герберт Мюллер, на якого, як було згодом з'ясовано, SIS вела справу з 1917 до 1952 рр. і який був агентом комуністичного інтернаціоналу в Китаї. Журналістів затримали японські військові і повідомили, що назад до китайського міста Калган є три шляхи, лише один із яких безпечний. Дорогою назад журналісти були захоплені бандитами, які вимагали викуп у вигляді 200 гвинтівок Маузера та китайських доларів (за даними газети «Times» еквівалент £).«Journalists Held To Ransom». The Times. 30 July 1935. Issue 47129, p. 14. Німецький журналіст був звільнений через два дні для досягнення домовленості щодо викупу. 1 серпня батько Джонса отримав телеграму: «Добре попрацювали. Невдовзі очікуйте звільнення».«Message From Mr. Gareth Jones». The Times. 2 August 1935. Issue 47132, p. 11. 5 серпня стало відомо, що викрадачі перемістили Джонса в місцевість за 16 кілометрів на південний схід від Гуюаню і тепер просять китайських доларів (близько £800)«Lower Ransom Asked For Mr. Gareth Jones». The Times. 5 August 1935. Issue 47134, p. 9.«Mr. Gareth Jones: Murder by Bandits». The Times. 17 August 1935. Issue 47145, p. 10., а через два дні його знову перевезли, цього разу до Джегола«Mr. Jones Carried into Jehol». The Times. 7 August 1935. Issue 47136, p. 9.. 8 серпня надійшла звістка про те, що перша група викрадачів передала його другій групі, і викуп знову збільшився до китайських доларів«Mr. Jones in Hands of New Bandits». The Times. 9 August 1935. Issue 47138, p. 10.. Уряди Китаю та Японії докладали зусиль, щоб зв'язатися з викрадачами.«Efforts To Release Mr. Jones». The Times. 12 August 1935. Issue 47140, p. 9.