Понтійське царство (, ) — стародавня держава Понту періоду еллінізму, на північному сході Малої Азії — на узбережжі Чорного моря ().
В окрему сатрапію Понт був перетворений перським царем Дарієм Великим. Призначений нею керувати перс Артабаз II став засновником династії спочатку сатрапів, а згодом — царів. Мітридат II визнав зверхність Александра Великого, але вже діадохи визнавали його незалежним володарем, про що свідчить його прізвиського Ктіст ( — засновник царства).
Його наступники змагалися з Пергамом і Віфінією за контроль над Пафлагонією і Каппадокією. Мітридат VI Євпатор приєднав до Понту не лише їх, але й Боспорське царство з усім узбережжям Чорного моря та воював з римлянами за владу над провінцією Азія і Грецією (так звані Мітридатові війни). Після остаточної поразки у 66 до н. е. під Нікополем, Мітридат VI втратив більшість володінь, а після його смерті більша частина Понту була перетворена на римську провінцію.
Частину земель онукам Мітридата VI повернув Марк Антоній. Остаточно незалежність Понтійське царство втратило у 64 році.
Історія
Заснування
Утворення Понтійського царства датується 302 роком до н. е., коли за підозрою у зраді був убитий сатрап і Аррін Мітридат, син Аріобарзана, а спадкоємцем став його син — Мітридат I Ктіст, якого і називають засновником Понтійської держави. Ховаючись від переслідувань македонського діадоха Антигона, він втік до Каппадокії з шістьма вершниками і закріпився там у якомусь містечку. Оскільки македонці були зайняті міжусобицями, то до Мітридата долучилось багато народу і це дозволило йому швидко заволодіти не лише Каппадокією, а й сусідніми територіями і племенами, що жили біля Понту Евксинського.
Про те, що володіння Ктіста стрімко росли, а влада швидко зміцнювалася, свідчить прийняття ним у 297 році до н. е. одночасно з правителем сусіднього Віфінського царства Зіпойтом царського титулуMeyer Ed. Gesehiehte des Konigreichs Pontos. Leipzig, 1879. S. 39. .
Перемігши Лісімаха у 281/280 роках до н. е., Селевк I розпочав завоювання північних районів Малої Азії. Не бажаючи посилення Мітрідата I, сирійський цар послав у Каппадокію війська на чолі з полководцем Діодором, який був розбитий і повернувся ні з чимMagie D. Roman Rule in Asia Minor. Princeton, 1951. Vol. 1. P. 189 . Експансія Селевка I не обмежувалася північно-східними районами Анатолії. Майже одночасно з експедицією Діодора на північний захід Малої Азії був спрямований інший полководець Афродісій, який повідомив царю, що тамтешні елліни не бажають визнавати його владу. Побоюючись можливого нападу Селевка, Гераклея Понтійська, провідний поліс регіону, стала збирати союзників, відправивши послів у Візантій, Калхедонію і до Мітридата I. Це стало початком так званої Північної Ліги — союзу грецьких міст півночі Малої Азії і деяких елліністичних монархів, основною метою якого було протистояти експансії Селевкідів. Понтійське царство фігурувало серед його засновників, оскільки незадовго до цього протистояло нападу Селевка I. Хоча Мітридат I Ктіст входив до складу Північної ЛігиMeyer Ed. Gesehiehte des Konigreichs Pontos. Leipzig, 1879. S. 42. , висловлювалася точка зору, що його участь у ній була чисто номінальною, оскільки він претендував на Амастрію, на яку зазіхали і гераклеоти, головні натхненники Північної ЛігиMcGing В. The Foreign Policy of Mithridates VI Eupator, King of Pontos. Leiden, 1986. P. 17. . Між 280 і 278 роками до н. е. Мітридат I міг вийти з її складу, що сталося, ймовірно, після укладення e 279 році до н. е. миру і союзу Антіоха I і Антигона Гоната і у зв'язку з посиленням в Малій Азії пергамського правителя Філетера, прихильника Селевкідів.
Мітридат I Ктіст помер у 266 році до н. е. після 36 років правління. До середини III століття до н. е. територія Понтійського царства простягалася на Сході до річки Фермодонт, можливо, до мису Ясон (Генет), на півдні до річок Ірис і Галіс, включаючи міста Коману, Зелу і Газіуру, на заході охоплювала узбережжя Пафлагонії до мису Карамбіс і Амастрії, а також східну її частину — Кіміатену, Доманітіду, Пімолісену. Тільки Синоп і невелика смужка землі, що прилягала до неї, не увійшли до складу ПонтуMeyer Ed. Gesehiehte des Konigreichs Pontos. Leipzig, 1879. S. 39, 40. . На сході царство межувало з областю халібів, тібаренів, колхів, макронів, моссінойків, на півдні — з володіннями Аріарата II, який, очевидно, визнавав панування Мітридата, але фактично правив самостійно. На Заході Понт межував з Гераклеєю та місцевими пафлагонськими вождями.
Подальший розвиток
Після смерті Мітридата I Ктіста у 266 році до н. е. царем Понту став його син Аріобарзан Понтійський. За правління Аріобарзана Понтійське царство приєднало до своїх володінь важливу гавань — Амастриду. Наприкінці життя Аріобарзан посварився з галатськими племенами, ймовірно, толістобогіями. Як наслідок, галати атакувати його спадкоємця Мітридата II, який зацарював після смерті батька у 250 році до н. е. Конфлікт було залагоджено в результаті посольства, яке очолював історик НімфідOlshausen E. Notizen zu historischen Geographic von Pontos//Studien zur Religion und Kultur Kleinasiens. 1978. Bd. 1. S. 407. . У 241 році до н. е. Мітридат II в союзі з Антіохом Гієраксом і галатами розбив війська Селевка Каллініка в битві при Анкірі. Але потім Селевку II вдалося переманити понтійського царя на свою сторону, скріпивши дружбу шлюбом своєї сестри Лаодіки і Мітрідата II. Як придане Селевк віддав новому союзнику Велику Фригію, чого наполегливо домагався понтійський володарReinach Т. Mithridates liupator, Konig von Pontos. Leipzig, 1895. S. 32. . Цим актом йому вдалося розколоти небезпечну коаліцію Мітрідата і Гієракса, що дало перевагу у війні з братом. В помсту Гієракс здійснив рейд Великою Фригією і зібрав данину з її жителів.
Про ситуацію в державі під час правління четвертого понтійського царя Мітридата III (220–190 рр. до н. е.) практично нічого невідомо. Ймовірно у цей час відбувся конфлікт між Понтійським царством і Синопою, під час якого війська Мітридата III обложили місто, проте зазнали поразки.
Експансія
Після невдалої спроби заволодіти Синопом, Понтійське царство знову згадується в джерелах тільки у II столітті до н. е., коли при владі в ньому знаходився Фарнак I. Безсумнівно, завдання, які стояли перед Понтом в III столітті до н. е., залишалися головними і в наступному.
Наприкінці III — початку II століття до н. е. різко змінилася ситуація в Малій Азії, зросли могутність Антіоха III, агресивність Віфінії і Пергаму. Ситуація погіршувалася постійним втручанням Македонії. У 216 році до н. е. в результаті успішних дій проти Антіох III повернув собі Велику Фригію, яка була об'єктом пильної уваги царів Понту. Проте згодом за Апамейським мирним договором 188 року до н. е. вся Лікаонія, Місія, Іонія, Велика і Мала Фригії були передані римлянами ПергамуHansen E.V. The Attalids of Pergamum. Ithaca (N.Y.), 1947. P. 88, 89. Will E. Histoire politique du monde hellenistique. Nancy, 1967. Vol. II. P. 191. .
Незадоволений таким рішенням, Віфінський цар окупував спірні землі, що призвело до Віфіно-пергамської війни 186–183 років до н. е.. На боці Пруссія I виступали цар Македонії Філіп V, галатський тетрарх Ортіагон, понтійський цар Фарнак I і карфагенський полководець Ганнібал. Фарнак I був сином і наступником Мітрідата III, проте, час його приходу до влади невідомийOlshausen E. Pontos // RE. 1978. Suppl. XV. S. 409. . Союз Понту і Віфінії можна пояснити тим, що Віфінія була в поганих відносинах з Пергамом, який, з волі римлян, володів Великою Фригією, а Прусій I захопив Малу Фригію. Тому понтійському царю, який не змирився з втратою володінь своїх предків у Фригії, було вигідно в подібній ситуації вступити в дружбу і союз з Віфінським правителем, який прагнув відвоювати у Атталідів більшу частину їхніх володінь. Тільки таким шляхом можна було зберегти надію на надбання всіх фригійських земель.
Однак незабаром союз Віфінії і Понту розпався. В результаті посольства Т. Квінкція Фламініна у Віфінію, Риму вдалося повернути цю державу до складу дружніх країн. В ситуації істотного поліпшення відносин Віфінії і Пергаму, за спиною яких стояв Рим, Фарнак I втрачав всі надії на повернення Фригії та Галатії дипломатичним шляхом. Справа погіршувалася ще й зближенням Пергаму і Каппадокії.
Все це призвело до війни 183–179 років до н. е. між Понтійським царством і коаліцією Пергаму, Каппадокії і Віфінії. Причини війни полягали в прагненні Фарнака недопустити розширення володінь Пергаму і Віфінії за рахунок земель, які, як він вважав, по праву повинні належати Понту. Йдеться, в першу чергу, про території на заході — Фригію та Галатію, а на східних кордонах анексія земель розглядалася як справа другорядна, до якої збиралися приступити після зміцнення позицій на заходіStahelin F. Geschichte der kleinasiatischen Galater. Leipzig, 1907. S. 63. .
У 183 році до н. е. відбулося захоплення Синопу військами Фарнака. Це викликало незадоволення Родосу, який через це відправив посольство до Риму. Дії Риму були спрямовані на затягування війни, а Фарнак намагався цим скористатисяNiese В. Geschichte der Griechischen und Makedonischen Staaten seit der Schlacht bei Chaeronea. Gotha, 1893—1903. Bd. III. S. 326—329. . Зокрема на другому році війни він захопив невелике містечко Тій, розташоване на узбережжі Чорного моря. Зрештою римляни вислали посольство для залагодження конфлікту. Однак понтійський цар зірвав мирні переговори і війна продовжилась. Фарнак зазнав поразки і був змушений підписати у 179 році до н. е. мирний договір, який зобов'язував його під жодним приводом не іти на Галатію, а всі попередні договори з галатами визнати недійсними. Він повинен був повернути Пафлагонію разом з виселеними звідти жителями, а також захоплену частину Каппадокії, виплатити противникам 900 талантів контрибуції і ще 300 талантів Евмену на покриття воєнних витрат. Союзник Фарнака Мітридат, цар Малої Вірменії, зобов'язався виплатити Аріарату IV 300 талантів. Крім того, Фарнак змушений був повернути заручників і передати Евмену II місто Тій, яке пергамський цар повернув Прусію II.
Після війни 183–179 років до н. е. Фарнак I перейшов від жорсткої політики до дружніх зв'язків з грецькими містами. Це було наслідком переносу столиці в Синоп, який мав широкі контакти з еллінськими полісами Причорномор'я і Східного Середземномор'я. Зрештою у другій чверті II століття до н. е. політика Понту суттєво змінилась і стала більш лояльною до Риму.
Дата смерті Фарнака I вираховується лише приблизно. Вона сталася між 160/159 роками до н. е., коли був прийнятий декрет афінян на його честь, і 156/155 роками до н. е., коли у війні між Пергамом і Віфінією взяв участь як цар Понту його брат Мітридат IV Філопатор Філадельф. Останній був одружений із своєю сестрою . Ставши царем, Мітридат IV відплатив Риму за підтримку, заключивши з ним договір про дружбу і союз. Проте він не відмовився від мети попередників — відновлення володінь Отана і його наступників під егідою династії Понту. Але порівняно з ними новий цар застосував нову тактику, відмовившись від військової боротьби.