Гладіа́тор (, gladiatores) — боєць на арені цирку у Стародавньому Римі. У вужчому значенні — професіонал, який бився бойовою зброєю з собі подібними в одиночних або групових боях. Проте до гладіаторів часто також відносять венаторів і бестіаріїв, які билися з хижаками, учасників блазенських боїв, боксерів та інших учасників циркових вистав. Слово «гладіатор» походить від і означає «мечник».

Зародившись як масове чоловіче жертвопринесення на тризнах вождів, бої гладіаторів розвилися у своєрідний видовищний спорт, набувши величезної популярності серед усіх верств давньоримського суспільства. Під впливом римської традиції гладіаторські ігри набули поширення й серед інших народів. Так, відомо, що бої гладіаторів проводилися кельтами-лузітанами, германцями, а також у Сирії та Карфагені.

Історія

Гладіаторські бої зародилися в італійській області Кампанії, де вони набули широкого поширення вже у ІІІ ст. до н. е. Довгий час існувала версія, що римляни перейняли традицію гладіаторських боїв в етрусків, але ні археологічні, ні іконографічні пам'ятки не підтверджують існування в етрусків гладіаторів. Досить швидко гладіаторські бої поширилися й на Рим. Перші гладіаторські бої, що згадуються в Римі, відбулися в 216 р. до н. е. Первісно гладіаторські бої являли собою видозмінений обряд людських жертвоприношень під час поховального обряду і влаштовувалися родичами померлого. Так, перші ігри, що проходили в Римі були влаштовані на честь померлого Марка Емілія Лепіда його синами.

Поступово гладіаторські ігри з релігійної переходять в політичну площину. Враховуючи величезну популярність гладіаторських ігор серед римського населення, спадкоємці померлих намагаються використати ігри в власних політичних цілях, відкладаючи їх проведення до певних подій (наприклад, виборів). Так, Юлій Цезар виконав заповіт батька і влаштував гладіаторські ігри лише через 20 років після його смерті.

Вперше гладіаторські бої державним коштом були проведені в 44 р. до н. е. на честь померлого Цезаря. У добу Імперії гладіаторські ігри остаточно розходяться з поховальними обрядами і набувають виключно масового, видовищного характеру. Імператор Октавіан Август регламентував типи гладіаторів, їхнє озброєння, систематизував правила бою, розділив місця в амфітеатрах за становою ознакою.

Поступово гладіаторські ігри набували дедалі більшого розмаху. Іноді вони перетворювалися на грандіозні видовища, поєднуючи в собі реконструкції історичних подій, облоги міст. На масових битвах билися переважно злочинці, засуджені до смерті «на арені».

Так, в 80 р. н. е. імператор Тит влаштував грандіозні гладіаторські ігри. Вони тривали 100 днів. Під час їх проведення на арені загинуло 9000 тварин. Проводилися також великі навмахії, які суміщалися з гладіаторськими боями та венаціо. Ще до того, як стати імператором, Тит Флавій, захопивши в 70 р. н. е. Єрусалим, на честь народження брата влаштував гладіаторські бої, в яких билися полонені юдеї. Тоді на арені загинуло 2500 полонених.

В 107 р.н. е. імператор Траян влаштував ігри на честь перемоги над даками. Ігри тривали 120 днів, під час яких на аренах билися 10 000 гладіаторів і було вбито 11000 тварин. Взагалі ж, за правління Траяна, протягом 107—113 рр. на аренах Риму билося 20500 гладіаторів.

Великим шанувальником гладіаторських ігор був імператор Коммод. Він особисто брав участь у гладіаторських боях і цькуванні тварин. На його рахунку близько тисячі перемог.

На відміну від Стародавньої Греції, драматичні вистави не мали великої популярності у римському суспільстві: елліністичний вплив не проникав глибоко у нього, охоплював лише обмежені кола. Стародавні італьські звичаї зберігали попереднє своє значення, не занепадали, а навпроти, дедалі розвивалися.

Занепад гладіаторських ігор починається з поширенням на території Римської Імперії християнства. У 399 р. імператор Гонорій закриває останні гладіаторські школи, а в 404 р. забороняє гладіаторські ігри.

Соціальний склад гладіаторів

Як ставали гладіаторами Основними джерелами для гладіаторів були невільники. Власники гладіаторських шкіл скупали молодих сильних рабів, а також досвідчених гладіаторів у власників інших шкіл. Окрім того, будь-який господар міг відправити свого раба у гладіатори з будь-якого проступку або навіть без провини. Тільки імператор Адріан заборонив цю практику, постановивши завжди питати згоду на це самого раба, якщо він не скоїв злочину, який карався гладіаторством. Поповнювали лави гладіаторів і військовополонені, так, імператор Тит після здобуття Єрусалима у 70 році частину полонених направив до гладіаторських шкіл. Воєнні успіхи Риму забезпечили приплив військовополонених, з яких здебільшого й набиралися гладіатори, до того ж у римлян було у звичаї зберігати життя ворожим воїнам, які здавалися у полон (втім, справедливості ради слід зауважити, що не всі римські полководці проявляли таку великодушність). Служба у гладіаторах для них була можливістю повернути собі честь. Торгівля рабами-гладіаторами йшла по всій Імперії і була під наглядом держави. Іноді у гладіатори віддавали злочинців — це мало чим відрізнялося від страти. Втім, якщо засуджений виживав у боях протягом трьох років, він діставав помилування і мав прожити ще два роки, щоб бути відпущеним на волю.

Проте чимало гладіаторів були з походження вільними людьми і навіть римськими громадянами. Гладіатори-добровольці звалися (auctorati, auctores, букв. — «продавці на свій ризик»). Первісно не більше однієї п'ятої частини гладіаторів були аукторатами, проте в часи пізньої Республіки добровольці, за деякими даними, становили вже половину всіх гладіаторів. У гладіатори йшли ті, хто хотів мати безкоштовний притулок, їжу, та перспективу достатку у майбутньому, уваги народу та слави. Втім, могли бути й інші причини: так, у Римі була популярна тема про благородних юнаків, які наймалися у гладіатори, щоб оплатити поховання батька або допомогти другові. Насправді подібні випадки були нечастими, принаймні в Італії. Римлянин, який хотів стати гладіатором, проходив низку бюрократичних процедур: він мав оголосити народному трибунові своє ім'я, вік та обіцяну винагороду, проте трибун міг відмовити йому в дозволі на заняття гладіаторським ремеслом, якщо вважав претендента непридатним для нього за віком або станом здоров'я. Сума, яку первісно давали аукторатові (auctoramentum), була невеличкою: за законом, не більш як 2000 сестерціїв, що дорівнювало вартості некваліфікованого раба. Наймаючись до школи, доброволець-аукторат укладав контракт-аукторацію (auctoratio), у якому присягався «бути паленим, бути битим, бути підкореним, померти від заліза» (uri, vinciri, uerberari, ferroque necari), після чого ставав «юридично мертвим», тобто не мав ніяких прав.

За кожний вихід на арену аукторат одержував auctoramentum — ті ж дві тисячі сестерціїв. У разі продовження контракту винагорода підвищувалася у шість разів. Доброволець міг також достроково розірвати контракт, але для цього він мав заплатити чималий викуп. Відзнакою вільних гладіаторів була обов'язкова наявність номена в записах, наприклад, Тит Клавдій Фірм (Titus Claudius Firmus), у той час як рабів означали одними іменами. Втім, аукторати, як і раби, були більш відомі під псевдонімами, які вони брали на честь тварин — Голуб (Columbus), Лев (Leo), Тигр (Tigris), міфологічних персонажів — Гермес (Hermes), Геракл (Hercules), Ахіллес (Achilles), або за особистими якостями — Непереможний (Invictus), Відважний (Intrepidus).

Бої на арені не були чисто чоловічим заняттям. Гладіаторами у Стародавньому Римі могли бути й жінки.

Гладіатори-жінки

Гладіаторами могли бути не тільки чоловіки, але й жінки. Про це свідчать численні давньоримські джерела (законодавчі акти та описи сучасників), а також артефакти, знайдені при розкопках. Час появи їх не встановлений, але якщо вірити сучасникам, найбільшого розквіту це явище сягало за правління імператорів Нерона (54—68 рр. н. е.) та Доміціана (81—96 рр. н. е.). Гладіаторів-жінок звали (gladiatrices, однина — gladiatrix)

Вважають, що перші гладіаторські бої на честь жінки були проведені на тризні Юлії — дочки Гая Юлія Цезаря. За деякими даними, тризна включала у собі ритуальні танці жінок, у ході яких вони імітували бій. За імператора Нерона жінки стали брати участь у театралізованих виставах, які могли включати і зображення боїв.

У 200 році нашої ери імператор Септімій Север спеціальним декретом заборонив жінкам брати участь у гладіаторських боях.

Гладіатори-імператори

На гладіаторській ниві пробували себе і деякі імператори. Так, Калігула, Тит, Адріан, Луцій Вер, Каракалла, Гета та Дідій Юліан виступали в амфітеатрі, втім, не надто ризикуючи своїм життям. Імператор Клавдій, відомий своєю жорстокістю, на потіху юрбі брав участь у цькуванні кита, спійманого та поміщеного у гавані. Сучасники несхвально відгукувалися про такі видовища.

Справжнім фанатом гладіаторських боїв був імператор Коммод. Він бився в амфітеатрі на ганьбу Сенату, якому присягав, та на велике захоплення черні. Улюбленим амплуа Коммода був секутор, він зображав на арені «Відродженого Геракла». Окрім того, він виступав і як бестіарій, якось вбив власноручно 100 левів у день. Цей бій був відносно безпечним для імператора: він знаходився на спеціальному помості. Інший випадок — він зніс голову страусу, потім приніс її скривавлену, разом з мечем до сенаторів, знаками показуючи, що вони можуть бути наступними. Як кажуть, він «підретушував» величезну статую Нерона під себе в образі «Відродженого Геракла», переправивши й напис до неї: «Прихильник секуторів, єдиний боєць-лівша, хто переміг дванадцять разів тисячу осіб». Для цього «проекту» він витратив великі кошти з державної скарбниці.

Підготовка гладіаторів

Людей, що займалися купівлею, вербуванням та підготовкою гладіаторів, звали ланістами (lanistae, однина — lanista). Будь-який ланіста, займаючись продажем гладіаторів та здаванням їх у найми організаторам ігор, мав перспективу швидко нажити чималий капітал. Незважаючи на вигідність, ремесло ланісти вважали ганебним, прирівнювали до професії власника будинку розпусти, «сутенера» (leno), так само розглядаючи його як «торгівця людським м'ясом». Навіть саму назву професії виводять від того ж кореня, що й lanius («м'ясник»). Втім, для знатної людини заняття торгівлею гладіаторами розглядалося як нормальне явище. Так, ланіста Аттік, друг Цицерона, писав йому, що купив добре підготований загін гладіаторів. Це не викликало осудження знаменитого оратора, він навіть зауважив, що здавши їх внайми, можна вже після двох виступів повернути гроші.

Ланіста скупав і досвідчених гладіаторів і молодих рабів з підхожими фізичними даними. Вочевидь, перевагу віддавали тим, чий зріст перевищував середній римський (близько 165 см).

Для підготовки гладіаторів існували спеціальні школи, які звалися «лудами» (ludi, однина — ludus). Там знаходилися разом гладіатори-раби і вільнонароджені гладіатори, що складали групу або загін бійців ланісти, яка звалася «гладіаторською родиною» (familia gladiatorium). Приречені на смерть злочинці утримувалися в особливому приміщенні-в'язниці. Найбільш відома школа періоду Республіки знаходилася у місті Капуя, саме там почалося повстання Спартака. Школи існували також і у Римі, Пестумі, Равенні, Александрії, Пергамі. За часів Імперії школи стали влаштовувати імператори, які володіли власними загонами гладіаторів. У самому Римі при Колізеї існували з І ст. н. е. цілих чотири школи, збудованих за наказом імператора Доміціана: Велика (Ludus Magnus), Галльська (Ludus Gallicus), Дакійська (Ludus Dacicus) та (Ludus Matutinus). Окрім того, були й мандрівні ланісти, які зі своїми гладіаторами кочували з міста до міста, подібно циркачам та мандрівним акторам. Невеличкі групи гладіаторів тримали й багаті римляни, у такому разі ланіста був не власником гладіаторів, а лише управителем школи.