Чорносотенці — збірна назва для низки російських монархічних організацій, що виникли після революції 1905 року в Російській імперії. Назву взяли від низового нижньогородського ополчення Смутного часу, під проводом Кузьми Мініна. Виступали за збереження самодержавства на основі уваровської формули «Православ'я, самодержав'я, народність». Період особливої активності чорносотенців припав на 1905–1914 роки.
Організації Головна з чорносотенних організацій — Союз Русского Народа на чолі з лікарем Олександром Дубровіним у Петербурзі, активний діяч — бессарабський поміщик і службовець Міністерства Внутрішніх Справ, згодом член II — IV Державної Думи В. Пуришкевич). Організаторами Союзу були реакційні шовіністичні елементи з поміщиків, бюрократії, крайньої правої інтелігенції та духовенства; масове членство складалося з міського і сільського населення. Члени користувалися підтримкою уряду й співпрацювали з таємною поліцією «охранкою».
У 1905–1907 Союз Русского Народа налічував до 900 відділень, найбільші з них в Москві, Одесі, Києві, Почаївській Лаврі, Саратові та ін. містах. Не менше 200 000 із понад 400 000 членів Союзу проживало на території сучасної України і в основному було українського походження. З провінційних органів чорносотенців найнетерпимішим був «Почаевский листок». Друкувалися матеріали чорносотенців і в інших виданнях, окрім власних (в Україні — у «Кіевлянинъ», у Бессарабії — у «Бессарабецъ»).
Програма Чорносотенці відстоювали самодержавство, всеросійську національну концепцію (невизнання українців і білорусів як окремих народів) і неподільність Російської імперії, поборювали демократичні і соціальні реформи, конституціоналізм, впливи неросійських груп, зокрема євреїв у суспільному житті (антисемітизм). Влаштовували масові виступи, так звані «патріотичні» маніфестації, протести проти ліберально-поступових рухів, включно до вбивства опозиційних діячів.
Проукраїнська діяльність Однією з головних твердинь чорносотенного руху була Західна Волинь, де українські селяни на парламентських виборах майже одноголосно підтримували Чорну сотню. І де менше ніж через 40 років була створена Українська повстанська армія. Батьки і діди багатьох солдатів УПА до 1917 р. були «російськими чорносотенцями», їхніми прихильниками або принаймні зазнавали впливу чорносотенної пропаганди. Без аналізу діяльності Союзу російського народу і його впливу на волинських українців неможливо зрозуміти, чому чорносотенна Волинь стала не російською, а українською. І як стало можливим, що саме чорносотенна в минулому Волинь стала місцем, де в 1943 р. з волинських українців була створена армія для спроби завоювання української незалежності.
Союз російського народу і весь чорносотенний рух були спробою монархії Романових повторити досвід національної політики династії Габсбургів. З 1848 по 1918 рр. австрійській владі вдалося спрямовувати в потрібне русло й успішно використовувати для захисту правлячої монархії національні рухи підвладних народів. Вірними прихильниками Габсбургів стали національні рухи поляків і русин-українців у Галичині. Під час першої російської революції 1905-1907 рр. частина правлячої еліти Російської імперії вирішила зробити те ж саме з національним рухом російських, українських і білоруських підданих монархії. На озброєння взяли концепцію триєдиного російського народу з великоросів, малоросів і білорусів, які зберігали б свої культурні та національні особливості.
Через Союз російського народу царські власті 1905 р. почали реально сприяти обмеженому розвитку національного малоруського руху як частини монархічного і загальноросійського імперського проекту. На українських і білоруських етнічних землях головною метою Союзу був не тільки захист монархії і православ'я від революціонерів і безбожництва. Не меншим, а в деяких українських регіонах набагато більш важливим завданням Союзу російського народу був захист православ'я від католицизму й протестантизму, протидія католицькому та польському впливам, а також русифікація і християнізація переважно єврейських міст та економіки краю. Загроза українського антиросійського руху керівництвом Союзу російського народу на Волині розумілася, але не мусувалася в роботі організації.
Інструменталізація «Кобзаря»
У своїй повсякденній діяльності створений царською владою і православною церквою Союз російського народу демонстративно підкреслював культурні відмінності малоросів від великоросів і використовував їх у своїй пропаганді. Наприклад, на святкуванні 200-річчя Полтавської битви 1909 р. від членів Союзу в Полтаві спеціально вимагали, щоб вони були в національних строях «великоруських», «білоруських» або «малоросійських». Українська мова могла використовуватися у театральних виставах, організованих чорносотенними організаціями та природно була розмовною мовою в тисячах низових чорносотенних організаціях в українських селах. Українські селяни могли увійти до Союзу російського народу навіть декларуючи свою українську національність. Зокрема, як доносив віце-губернатор Подільської губернії, в селі Семидуби Балтського повіту існував відділ монархічного союзу з «православних українців» у кількості 140 осіб.
Головний акцент історичної пропаганди Союзу російського народу серед етнічних українців робився на боротьбі малоросів-українців проти поляків, католицизму і «уніатської» церкви, приєднанні Малоросії-України до Росії і непорушності триєдиного «великого російського народу з великоросів, малоросів і білорусів» під егідою династії Романових. За винятком неприйняття антиросійських моментів історична концепція чорносотенців збігалася з історичною ідеологією українського руху. Тим більше, що його активісти в Російській імперії здебільшого виступали максимум за українську культурну автономію в межах існуючої держави. Як характерний приклад такого збігу позицій можна навести численні багатотиражні видання в царській Росії «Кобзаря» Тараса Шевченка. З «біблії» українського національного відродження царською цензурою були вилучені всі антиросійські й антицарські висловлювання поета. Але залишено поему «Гайдамаки» з описом вкрай жорстокого поголовного знищення українськими повстанцями польської шляхти, ксьондзів, євреїв і греко-католиків, включаючи жінок і дітей.
Також можна згадати первісний варіант пам'ятника Богдану Хмельницькому в Києві, створений за ініціативою засновників української історичної школи Миколи Костомарова і Михайла Максимовича, а також «українофоба» історика Михайла Юзефовича. Проект скульптора Михайла Микешина передбачав, що кінь гетьмана фактично вбивав, зіштовхуючи зі скелі, польського шляхтича, єврея-орендаря і єзуїта. Перед скалою малорос, червонорос (тобто галицький українець), білорус і великорос слухали б пісню сліпого кобзаря. Треба пам’ятати, що М. Микешин особисто знав Т. Шевченка, ілюстрував його Гайдамаків і навіть намагався отримати дозвіл помістити образ Кобзаря на свій пам’ятник 1000-ліття Росії у Великому Новгороді. Подібні історичні погляди українофілів не могли зустріти неприйняття духовенства та ієрархів православної церкви, а також значної частини промонархічного імперського чиновництва та інтелігенції на українських землях, серед яких більшість були місцевими уродженцями. У 1905 р. вони почали їх використовувати у роботі з українським селянством.
Берестечко як засіб антипольської кампанії
Величезна кількість сільських чорносотенних організацій і масову участь в русі православних священиків забезпечили проникнення знань про українську історію і нові національні ідеї в традиційне українське селянство. На той час лише 10-20% селянства в Україні мало елементарну писемність і часто було ворожим до зовнішнього впливу будь-якої інтелігенції незалежно від її національної приналежності. Серед історичних брошур, які масово випускалися в чорносотенної друкарні Почаївської лаври для простого народу, були не тільки видання про царську сім'ю, війну 1812 р., але й такі, як «Боротьба Малоросії з Польщею» та «Берестецька битва». Величезний вплив на волинських українців справляли створені Союзом російського народу візуальні образи і символи їх особистого зв'язку і спадковості з героїчним минулим українського козацтва. Чорносотенці робили це цілеспрямовано. Програма Союзу російського народу включала в себе пункт з вимогою, щоб «козачі стани нині розформованих колишніх малоросійських і новоросійських полків у Полтавській, Чернігівській, Київській та Бессарабській губерніях – повинні бути зрівняні в правах і обов'язках з рештою козацтва». Фактично Чорна сотня вимагала відновлення антипольського і антикатолицького українського козацтва на українських етнічних землях, яке б стало опорою імперії Романових нарівні з іншими існуючими козацькими військами. Як обґрунтування цієї ідеї чорносотенців слід пам'ятати, що на початку 20 ст. Романовим продовжували вірно зі зброєю в руках служити прямі нащадки запорізьких козаків у Кубанському козачому війську.
Волинь не була головною історичною територією українських козачих полків, але тим не менш почаївське відділення Союзу російського народу на чолі з архімандритом Почаївської лаври Віталієм Максименком і волинським архієпископом Антонієм Храповицьким зробило реальні кроки для «покозачення» Волині. Саме з ініціативи та під керівництвом православної церкви і Союзу російського народу до 1914 р. був споруджений дуже відомий сьогодні в Україні унікальний церковний меморіал Козацькі могили під Берестечком. Меморіал був побудований на місці програної православними козаками Богдана Хмельницького битви проти польської католицької армії 1651 р. Це виявився вкрай вдало реалізованим проектом створення поклонного місця для прославлення пам'яті українських козаків як борців за православ'я проти поляків-католиків. Він справив величезний і незрівнянний емоційний, національний і політичний вплив на православних українців і передусім українців Волині.
Уяву волинських українців не могли не вразити багатотисячні жалобні богослужіння і маніфестації на полі битви за участю багатьох священиків. Заклики священиків захистити православ'я і самих себе від католицизму й поляків лунали в храмі під відкритим небом та перед вівтарем над могилою загиблих у битві. Учасники богослужінь могли відвідати місця козацьких подвигів, побачити козачі могильні хрести і вклонитися козацьким решткам в священному церковному підземеллі. Ніщо не могло відчутніше посприяти посиленню національної самосвідомості більшості неписьменних волинських селян, ніж їхня особиста зустріч з порубаними польськими шаблями і продірявленими кулями католицьких ворогів священними кістками героїчних предків, які полягли в битві, захищаючи православну віру й національні інтереси малоросів-українців. Потужності емоційному впливу від поклоніння загиблим козакам додавало те, що ці самі поляки-католики продовжували володіти до половини всіх земель Волині й претендували на приналежність Волині до Польщі.
Учасники чорносотенних і православних маніфестацій в Берестечку стикалися не тільки з козачим минулим, а й з живим козачим сьогоденням. Гроші на меморіал збирали в Кубанському і Донському козацьких військах, загони яких 1914 р. брали участь в урочистому параді до відкриття церкви-пам'ятника. На дзвіницю храму був піднятий спеціально відлитий 14-тонний військовий козачий дзвін.
Союз російського народу і створений ним меморіал у Берестечку чинив на волинських українців вплив такого ж характеру, який прагнув справляти й український рух. Про це прямо свідчить, що естафету організації чорносотенних заходів у Берестечку після 1920 р. негайно підхопили учасники українського руху. А в 1930-ті рр. організацію українських молодіжних патріотичних маніфестацій в Берестечку взяла в свої руки Організація українських націоналістів (ОУН). Організовані в 1920-1930-ті рр. в Берестечку українськими націоналістами траурні мітинги-богослужіння як і раніше проводила православна церква, а в самому меморіалі продовжував діяти православний монастир.