Чорткі́вська офензи́ва (іншими словами Чорткі́вський на́ступ) або Червнева офензива — історична назва наступальної військової операції Української Галицької Армії (УГА), здійсненої в період з 7 по 28 червня 1919 року. Вона була однією з найзначніших наступальних операцій, що здійснила Галицька армія під час польсько-української війни в Галичині 1918—1919. Близько 25 тисяч українських солдатів й офіцерів примусили відступити по всій лінії фронту 40-тисячну польську армію, добре озброєну та підсилену французьким офіцерами. І тільки зовнішні чинники та брак матеріально-технічного забезпечення УГА врятували супротивника від воєнної поразки.
Передумови операції У лютому 1919 року командування Галицької армії розробило і успішно розпочало Вовчухівську операцію. Унаслідок наступу українських частин практично завершилося оточення Львова. Проте на вимогу Найвищої ради країн Антанти просування частин ГА було зупинено. Після безплідних переговорів із союзницькою місією на чолі з генералом Бартелемі, яка висунула неприйнятні для української сторони умови перемир'я, бойові дії продовжилися. Але час був втрачений і польське командування, підтягнувши стратегічні резерви, зупинило наступ українських підрозділів.
Безрезультатно завершилася і місія генерала Луїса Боти, яка виїхала до зони конфлікту в середині травня 1919. Саме у цей час поляки, усупереч зобов'язанням перед Антантою, кинули проти УГА шість добре озброєних дивізій генерала Юзефа Галлера і 15 травня 1919 року розпочали наступ по всьому фронту. Під натиском гнітючих сил ворога частини УГА були змушені відступати на схід. На додаток, 24 травня 1919 року румунське військо, спільно з дивізією польського генерала Л. Желіговського, вдарило з тилу і окупувало Покуття разом з Коломиєю і Снятином.
УГА було затиснуто у невеликий трикутник біля Чорткова на південному сході Галичини (замкнений ріками Збруч і Дністер та лінією Гусятин — Улашківці — Товсте — Устечко). У цей критичний момент після наради (2 червня) у Бучацькому монастирі 9 червня 1919 уряд ЗУНР — Державний Секретаріат склав свої повноваження, а УНРада ЗУНР призначила Євгена Петрушевича диктатором ЗУНР. У той самий день командувачем 25-тисячної (за іншими даними — 19 000 старшин і вояків у бойовому стані і до 50 батарей) Галицької армії був призначений генерал Олександр Греків, який разом із групою старшин підготував план наступальної операції у напрямку Чортків-Львів.
Перебіг операції
Перед наступом уперше під час польсько-української війни 1918—1919 років було створено потужну корпусну артилерійську групу у складі 1-го, 3-го, 4-го і 7-го гарматних полків (64 гармати) на головному напрямку прориву ворожої оборони, що стало новим явищем українського воєнного мистецтва.
Спочатку (з 7 червня, тобто ще до призначення ген. Греківа, коли командування армією ще здійснював ген. Омелянович-Павленко) наступ приніс тактичні успіхи: 8 червня УГА здобула Чортків та змусила польську армію до відступу на відстань 120 км до лінії Гологори — Перемишляни — Букачівці.
Операція розпочалася вранці, ударом частин II-го корпусу полковника Мирона Тарнавського на Чортків — важливий стратегічний пункт поляків і вузол комунікацій на Галицькому фронті. Бій за Чортків розпочався перед полуднем після сильного артилерійського підготування, переведеного «Артилерійською групою Південь» (під командою артилериста отамана Кирила Карася), розташованою в лісі на захід від с. Шманьковець (місце розташування полків у 2019 році визначив археолог, дослідник фортифікацій та старожитностей Володимир Добрянський)Володимир Добрянський «Чортківська офензива» та домініканський костел святого Станіслава у Чорткові: дослідження свідчень 100-річної давнини // Бережани та Бережанщина в період «Чортківської офензиви»: події, особистості, пам'ять. — Бережани, 2019. — 39—48 с.. Після закінчення артилерійської підготовки піші курені 1-ї бригади УСС, 3-ї Бережанської, 4-ї Золочівської та 7-ї Львівської бригад перейшли до наступу, артилерія перенесла вогонь у глибину. Успішному наступові Львівської бригади отамана Альфреда Бізанца сприяли дії 7-го полку сотника Е. Кнейфеля. Потім полки розосередилися й перейшли до підпорядкування командирів своїх бригад, безпосередньо підтримували піхотні курені вогнем, здебільшого з відкритих вогневих позицій. Зокрема, на підступах до Чорткова поляки зупинили просування Бережанської бригади А. Вольфа, командант гарматного полку Юліян Шепарович перекинув сюди свої батареї, які прицільним вогнем знищили вогневі точки ворога й розчистили шлях піхоті. Комбінованим ударом бригад ІІ-го корпусу, за підтримки артилерії, під вечір 8 червня українські частини визволили Чортків, здійснивши пролом у стратегічній обороні польської армії. 36-й полк піхоти, який боронив Чортків, втратив у бою 200 жовнірів, 5 150-мм гаубиць, 52 скоростріли. Залишки полку поспіхом відступили на Трибухівці. Цей успіх був відзначений наказом генерала Греківа від 15 червня, а постановою диктатора ЗУНР Є. Петрушевича командирові корпусу М. Тарнавському присвоєно ранг генерал-четаря. Отаманами стали команданти гарматних полків Я. Воєвідка, К. Карась, Юл. Шепарович, сотниками — командири батарей В. Зубрицький, С. Когут, І. Балтро.
Скориставшись успіхом II-го корпусу, Греків 8 червня ввів до бою корпус О. Микитки, який увечері зайняв Копичинці. Коли командир польської дивізії полковник В. Сікорський кинув до бою частини із завданням повернути місто, Сокальська бригада за підтримки батарей 5-го гарматного полку сотника А. Циганика розгромила поляків у зустрічному бою під Сухоставом. Бригади 3-го корпусу перейшли до наступу 9 червня, зайняли 10 червня Язловець і вийшли на береги Стрипи. Уранці форсували річку й продовжили наступ на Коропець — Монастириська. Командувач польської групи військ генерал В. Івашкевич того дня спробував закрити пролом, але передовий полк піхоти зустрів щільний вогонь стрілецьких куренів Коломийської бригади та артилерії 2-го гарматного полку сотника С. Мацькевича. Частини польської дивізії В. Сікорського змушені були відступити й перейти до оборони в районі Бучача — Підгаєць.
Польське командування приділило обороні Бучача надзвичайно велику увагу — на поміч Сікорському підтягнули дивізію генерала Ф. Александровича. Галицькі летуни-розвідники виявили тут не менше 7 піхотних батальйонів. Але надвечір 11 червня Бучач був українським. У бою особливо відзначилися артилеристи 4-го і 7-го гарматних полків — батареї сотників С. Когута, В. Ґалана, Р. Олексія і Ю. Полянського. Сили полковника Сікорського відступили до Тернополя, до групи польських військ, утвореної для оборони міста.
13 червня генерал Греків сформував армійську групу у складі I-го і II-го галицьких корпусів під загальним командуванням Тарнавського, яка отримала завдання визволити Тернопіль. За даними авіаційної розвідки, в околицях Тернополя було зосереджено до 20 піхотних куренів (батальйонів), побудовано укріплення лінією сіл Чернилів — Великі Бірки — Острів — Буцнів, які прикрито засіками колючого дроту. Два дні, 14-15 червня, точилися запеклі бої за Тернопіль. Особливо відзначилися курені 10-ї Янівської бригади сотника Ф. Кондрацького, якими командували сотники М. Климкевич, Л. Лісковацький і М. Дацьків та батарея 10-го гарматного полку отамана К. Карася. Коли головні сили армійської групи Тарнавського зав'язали бої за Тернопіль, генерал В. Івашкевич вислав з-під Купчинців Познанську дивізію та групу Л. Бербецького з метою розколоти і криловим ударом розгромити українські війська. Генерал Греків кинув найкращі бригади, серед них 1-у УСС — близько 2500 вояків. Завдяки вдалим діям та прицільному вогневі полку отамана Я. Воєвідки — 20 гармат — ворогові було завдано чималих втрат. Енергійною атакою січовики змусили поляків відступити за Стрипу. Опівдні 15 червня спільними зусиллями 4-ї, 9-ї, 10-ї і 21-ї бригад Тернопіль було звільнено. Противник був змушений полишити місто, а І-й корпус, енергійно переслідуючи його, рушив у напрямі Красного і Бродів.
Галицькі корпуси розгорнули наступ в окремих напрямках: полковника Микитки — на Зборів — Золочів, генерала Тарнавського — на Бережани — Перемишляни, корпус полковника А. Кравса — у бік Галича — Букачівців, з ними активно діяла артилерія. Головні сили польське командування зосередило на обороні Бережан, як ключовому пункті на цьому етапі операції. Сюди стягнули близько 20 куренів піхоти. Начальна Команда Галицької Армії планувала оточити польське угруповання й знищити його, що забезпечило б успішний наступ на Львів.
Переможні бої УГА відбулися під Підгайцями й Нижневом (14 червня). Польська команда переправила через Дністер в районі Нижнева до флангу військам III-го корпусу кілька батальйонів. Спроби ліквідувати цей плацдарм не вдавалися, допоки 16 червня не прибув панцерний потяг, що складався з паротяга та майданчика, озброєного 6 кулеметами (нашвидкуруч змонтований на залізничних варстатах у Бучачі; командант потяга загинув від потрапляння снаряду в командний вагонЛ. Шанковський Бучаччина в роки визвольної війни 1918—1920 // ). Панцерка очолила атаку, яка, попри влучний вогонь польської артилерії, завершилася панічним відступом польських сил за Дністер. 14 червня внаслідок нещасливого випадку у Бережанах загинув капелан УГА Василь Опарівський — батько майбутньої дружини Степана Бандери Ярослави.
Бережанська операція розпочалася 19 червня наступом 6 бригад, комбінованим ударом з трьох боків. Під Бережанами було створено сильну артилерійську групу у складі 15 гарматних батарей (близько 60 гармат) із 1-го, 3-го, 6-го, 7-го і 11-го гарматних полків під рукою отамана Ярослава Воєвідки. Масований вогонь артилерії розтрощив ворожу оборону та істотно підірвав моральний дух польських вояків. 21 червня передові курені вступили до Бережан, які поспіхом залишив противник. Однак унаслідок затримки 6-ї і 11-ї бригад із виходом до тилу полякам, їх частинам вдалося уникнути оточення й остаточного розгрому.
I-й корпус О. Микитки розвивав наступ на Броди та Красне. 22 червня Сокальська і Равська бригади здобули Золочів, а Янівська — Підкамінь. Завдяки підтримці вогнем гарматних полків сотників А. Циганика, Р. Фріша та отамана К. Карася, вже 24 червня галицькі курені зайняли Броди й вийшли в районі Ожидова на залізницю Львів — Здолбунів. 23 червня біля Підлисся на Білій горі розгорівся нерівний бій, в якому курінь стрільців 3 бригади УГА за підтримки артилерійської батареї Володимира Ґалаґана відбивав численні атаки польських уланів; у цей час польські легіони зайняли Кадлубиська та Підгірці. 25 червня було здобуто Ожидів і Белз (що розташовані на території сучасної Львівської області). Частини III-го галицького корпусу А. Кравса вийшли в район Галича, де особливо відзначилися Самбірська і Коломийська бригади. Тут сили УГА розбили поляків на лінії Рогатин — Дунаїв і підійшли до Гнилої Липи; втративши двох стрільців, 11-а бригада УГА 24 червня зайняла Рогатин. 26 червня в рукопашному бою, втративши 8 стрільців, під селом Черче (сучасний Рогатинський район), вояки УГА відкинули поляків за річку Свірж.
У часі найбільшого розвою сили УГА змусили поляків до відвороту, аж на лінію Броди — Олесько — Белзець — Гологори — Перемишляни — Стратин — Княгиничі — Букачівці.
Надалі брак зброї і боєзапасу не дозволив використати ці здобутки для досягнення стратегічних результатів. 28 червня польська армія (силою 38 600 багнетів, 2 100 шабель, 797 кулеметів, 207 гармат) проламала український фронт під Янчином і примусила УГА (24 000 багнетів, 400 шабель, 376 кулеметів та 144 гармати) відступити аж до р. Збруч і перейти 16 липня на територію Наддніпрянської України, що стало завершенням усієї польсько-української війни в Галичині.
Успіхи Галицької армії серйозно стурбували Варшаву, із Польщі терміново перекинули до Галичини кілька свіжих повнокровних полків піхоти. На 28 червня поляки проти 24,8 тисячі українських вояків і 144 гармат мали 40 тисяч солдатів і 207 гармат. На галицько-волинському пограниччі дії Галицької та Наддністрянської армій сковували більшовицькі частини. В запіллі наддніпрянців стояли ще й денікінці.