Українська Автокефальна Православна Церква (1919—1937) — українська православна церковна організація, що виникла під час національно-визвольних змагань (1917—1921). Призупинила своє існування в кінці 1930-х років внаслідок терору та репресій влади СРСР.

Передумови створення

Після Лютневої революції 1917 року, національно-визвольний рух, що охопив Україну, заявив про себе на повний голос і в церковному житті. Набирав сили церковно-світський рух за українізацію церковного православного життя та за незалежність від Московського патріархату. Майже в усіх єпархіях України почали скликатися з'їзди духовенства та мирян, на яких обговорювались проблеми повернення до української мови в церкві. Дуже важливим і актуальним були також проблеми відновлення соборного і виборного начал церкви, які колись відрізняли українське православ'я від авторитарного російського.

На першому Всеросійському з'їзді духовенства і мирян (червень 1917 року) делегати десяти українських єпархій внесли текст декларації з проголошенням автокефалії та українізації. Тоді ж почалася підготовка до всеукраїнського з'їзду. Однак під тиском Синоду Російський тимчасовий уряд указом Керенського (липень 1917) заборонив цей з'їзд.

У другій половині 1917 року у Києві була створена Всеукраїнська Церковна Рада, що складалася з духовенства та мирян. Головою ВПЦР був обраний архієпископ Олексій Дородніцин. Раніше (в середині 1917 року), владика Олексій видав перший молитовник українською мовою. До ради також увійшли протоієреї Василь Липківський, Олександр Маричів та інші визначні духовні та світські особистості.

Уперше ідею апеляції до арбітражу Константинополя при врегулюванні питання статусу православної церкви в Україні висловив у грудні 1917 року саме архієпископ Олексій (Дородніцин). Як історик церкви, він прекрасно знав усі суперечливі моменти пов'язані із підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріархату та можливості перегляду канонічних відносин між Петербургом (Москвою) та Києвом. Однак урядової підтримки докінця 1918 року ця ідея не здобула.

ВПЦР ставила собі за мету створення Української Автокефальної Православної церкви. Але швидкому вирішенню цих питань заважала, як політична нестабільність в Україні та більшовицька агресія проти УНР, так й те, що майже вся православна ієрархія складалась з росіян, які зайняли антиукраїнську позицію.

На початку 1918 року в Києві було скликано Всеукраїнський Церковний Собор, який виступив за створення незалежної від московського патріархату української церкви. Однак, 19 січня робота Собору перервалася наступом більшовиків на Київ.

Після створення Української Держави, гетьман Павло Скоропадський також всіляко сприяв створенню української автокефальної церкви. Проте, намагання Всеукраїнської церковної ради та гетьманського уряду домогтися автокефалії для Української Церкви знову наштовхнулися на спротив єпископів-росіян. Замість автокефалії єпископи погодились на обмежену автономію від МП.

У травні 1918 року в Києві було створено комісію, куди ввійшли київські вчені богослови поміркованого напрямку, з одного боку, та видатні українські автокефалісти, такі як Чехівський, Маричев та ін. Комісія підготувала «Проєкт Конституції Української церкви». Це була компромісна конституція — Українська церква мала дістати широку автономію, але визнати зверхність московського патріарха. В червні проєкт було відправлено до Московської патріархії на затвердження. Патріарх Тихон, однак, ухилився від однозначної відповіді, не дав згоди, не підписав Конституцію.

Крім того, проросійські єпископи, після літньої сесії Собору (1918), виключили з нього прихильників автокефалії. В свою чергу виключені організували братство Святих Кирила та Мефодія, перед яким поставили таку ж мету, яку раніше мала Всеукраїнська церковна рада — незалежність Української Церкви від Російської.

Церква за Директорії

Після антигетьманського перевороту та встановлення влади Директорії, 1 січня 1919 року був прийнятий «Закон про верховне управління Української Православної Автокефальної Синодальної Церкви».

Відповідно до цього Закону Українська Церква зі своїм Святим Синодом та ієрархією позбавилася будь-якої залежності від Всеросійського Патріарха (§ 6). Найвища законна влада, судова й адміністративна переходила до Собору Всеукраїнської Церкви (§ 1). Для постійного керівництва церковними справами, за законом, був необхідний Святий Синод із двох єпископів, одного архіпресвітера, одного пресвітера, одного диякона та трьох мирян (§ 2). Членів Святого Синоду повинен був вибирати Всеукраїнський церковний собор, але до його скликання їх призначав український уряд. До компетенції Святого Синоду мали належати справи релігії, адміністрації, матеріяльного постачання, навчання, перевірки та судів (§ 3). На засіданнях Святого Синоду делеґат уряду мав бути присутнім з метою надання розпоряджень, тлумачення законів, які висунув уряд, нагляду за виконанням законів та декретів Святого Синоду, які не шкодять справі держави. Делеґат мав право протесту у Раді міністрів (§ 4).

До участі в Першому Святому Синоді уряд серед інших призначив архієпископа Катеринославського Агапіта (Вишневського), єпископа міста Кременця Діонісія (Валединського) та протоієрея Василя Липківського. Окрім цього, припинялось літургійне поминання Російського Патріарха та Митрополита Антонія в українських церквах.

У березні 1919 року парафіяни на своїх зборах у Києві попросили єпископа Назарія, щоб він сам провів читання Евангелій Страстей і Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа українською мовою у малій каплиці Святої Софії. Коли Назарій не погодився, збори уклали Церковний статут і затвердили його в уряді. Одразу після цього уряд затвердив нову українську парафію та віддав їй церкву Святого Отця Миколая на Печерську. Тим часом згадані збори прийшли до переконання, що необхідно не лише в Києві, а і в інших регіонах України встановлювати українські парафії, і тому проголосили себе Всеукраїнською церковною радою (перша Рада існувала у 1917—18 роках аж до Собору). Главою Ради обрали мирянина Михайла Наумовича Мороза, а до секретаріяту — іншого мирянина, Івана Васильовича Тарасенка. Серед головних натхненників Всеукраїнської церковної ради були протоієрей Василь Липківський, Нестор Шараївський та інші. Рада не хотіла відразу розривати зв'язки із єпископом Назарієм і тому знову попросила благословення на відправу церковних служб народною мовою. Тепер єпископ Назарій дав на це свою згоду.

9 травня 1919, у день Святого Миколая, відбулася перша літургія з читанням Евангелій, псалмів і кантів українською мовою. Композитор Микола Леонтович написав для цієї урочистости нові ноти кантів і сам диригував хором. Того дня така кількість народу зібралася у церкві Святого Миколая, що багато людей тіснилося у дверях церкви. Після літургії численні віруючі хотіли записатися тоді до української парафії, що була на той час єдиною. Пізніше Василь Липківській назве 9 (22 за н.ст.) травня 1919 року «Днем народження УАПЦ».

Український церковний рух постійно зростав. 10 липня почалися україномовні богослужіння в Софії Київській. Згодом делегати трьох парафій прийшли до єпископа Назарія з проханням затвердити вибраних священиків, але він не захотів з ними говорити та ще й погрожував священикам трьох парафій, які відправляли українською мовою, усуненням від богослужінь та повідомив про це Патріархові Тихону. 19 серпня було виголошено відповідь Патріарха Тихона. Обвинувачені священики не зазнали жодних церковних покарань, але Патріарх закликав їх бути послушними єпископові Назарію й очікувати розв'язки прохання українців на майбутньому Всеросійському соборі.

Одночасно, Директорія розпочала активні дії, щоб отримати визнання автокефалії від Константинопольського Патріарха. З цією метою до Константинополя виїхала спеціальна місія на чолі з Олександром Лотоцьким, вона представила у патріаршому престолі меморандум від уряду, в якому вимагалося визнання автокефалії Української Церкви. Однак це прохання не можна було виконати швидко, бо патріарший престол був вакантним. Згодом, 9 березня 1920 року, замісник патріаршого престолу Митрополит Дорофей передав у руки міністра віросповідань Івана Огієнка рішення Патріаршого Синоду про те, що розгляд рішення у цій справі належить до нового Патріарха.

Проте, внаслідок вторгнення до України військ радянської Росії та встановлення радянської влади, завершити процес визнання Української церкви Вселенським православ'ям представники Директорії не встигли.

Під час зміни влад

1919 року — після окупації України більшовицькими військами та зайняття Києва, був розпущений Святий Синод, створений раніше Директорією. Деякі його члени залишилися в Києві, інші разом з урядом перебралися у Кам'янець-Подільський.

Радянської владою було проголошено закон про відокремлення Церкви від держави, дещо раніше (22 січня) цей закон був оприлюднений у Харкові. Усі церкви й усі церковні нерухомі маєтки були конфісковані. Священнослужителі тепер залежали винятково від щедрости віруючих. У цей час Київську єпархію за відсутности Митрополита Антонія очолював його вікарій, єпископ міста Черкас Назарій.

31 серпня 1919 року Київ захопило військо генерала Денікіна. Одночасно повернувся до Києва митрополит Антоній Храповицький. У пастирському листі, виданому відразу по поверненні, Антоній заборонив вірним мати який-небудь зв'язок з «таємними ворогами православ'я — петлюрівцями». Сподвижники Всеукраїнської церковної ради, які залишилися в Києві зазнали переслідувань. Три церкви, які за більшовиків стали українськими, у них знову відібрали, а 15 священиків, які там правили, а серед них — протоієрей Василь Липківський і Нестор Шараївський, Антоній усунув від богослужінь.

Архієпископа Агапіта (Вишневського), який був членом Святого Синоду, створеного Директорією, був звинувачений у пропагуванні автокефального руху серед київського кліру. Його засудив «Священний Синод юга России», позбавили панагії та заслали до монастиря. Богослужіння українською мовою було знову повністю заборонено.

У грудні 1919 року, під натиском більшовиків, разом з денікінцями залишив Київ, й Антоній. Управління Київською єпархією знову перейшло єпископові Назарієві Блінову.

Під більшовиками

Після остаточного встановлення більшовицької влади в Україні деякий час російське партійне керівництво проводило толерантну політику щодо української автокефалії, з метою послабити вплив патріарха Тихона та підпорядкувати РПЦ собі.

5 травня 1920 р. УАПЦ проголосила про своє відновлення як незалежної Помісної Церкви. Тим часом в Україні не залишилось ні одного єпископа, який би був прихильником української церкви. Одночасно більшість священиків та мирян підтримували дії Всеукраїнської церковної ради.

Перший Всеукраїнський Церковний Собор Організаційне оформлення УАПЦ відбулось на її першому Всеукраїнському соборі в Софії Київській у жовтні 1921. Скликаний він був без дотримання канонічної процедури і без участі православних єпископів. Його ініціатором була Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) — громадська організація, до якої входила невелика група однодумних священиків і мирян. Її головою був соціаліст Михайло Мороз, а серед провідних діячів чільне місце займав прот. Василь Липківський.  З ініціативи ВПЦР у радянській Україні було утворено та зареєстровано Українську спілку православних парафій (УСПП), на базі якої і мав відбутись собор.

Від початку цей захід планувався як «І-й Всеукраїнський церковний з'їзд Української Спілки Православних Парафій», але в процесі підготовки був перейменований на «Всеукраїнський православний церковний собор», хоча чимало його делегатів мали мандати не собору, а саме з'їзду. Навіть вже на самих засіданнях частина його делегатів не погоджувалась з перейменуванням «з'їзду» на «собор», оскільки на ньому не було жодного єпископа. Проте таких незгодних було позбавлено права голосу та участі.