Іва́н Семе́нович Нечу́й-Леви́цький (справжнє прізвище — Леви́цький, , Стеблів, Богуславський повіт, Київська губернія, Російська імперія — Іван Семенович Нечуй-Левицький. Некролог // Нова Рада: газета. — Київ, 1918. — № 48. — 3 квітня (21 березня). — С. 1.Похорон І. С. Нечуй-Левицького // Нова Рада: газета. — Київ, 1918. — № 50. — 5 квітня (23 березня). — С. 3.В Українській радянській енциклопедії, Енциклопедії історії України (паперове видання), Великій радянській енциклопедії наведено помилкову дату смерті — 15 квітня 1918 року., Київ, Київська губернія, УНР) — український письменник, лінгвіст, етнограф, фольклорист, педагог.

Життєпис

Народився року в сім'ї сільського священника в Стеблеві, нині селище міського типу Звенигородського району Черкаської області, Україна. Батько його, Семен Степанович, був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, у якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку й церковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в 14-річному віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 до 1859 року. У семінарії захоплювався творами Тараса Шевченка, Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя.

Закінчивши у 1859 році семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії.

У 1861 році Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу.

У 1865 році І. Левицький закінчує академію зі званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865—1866) на посаді вчителя російської словесності.

Згодом він працював викладачем у Королівстві Польському, жіночих гімназіях Каліша (1866—1867) та Седлеця (1867—1872). У той час, після придушення Січневого повстання 1863 року, там повсюдно розгорнулася русифікація, особливо в закладах освіти. Таким чином, Левицький як викладач російської мови й літератури, мимоволі став русифікатором краю. Тому він попросився на інше місце служби. Спершу йому відмовляли, та Іван Левицький через скандал — єдиний у своїй службовій кар'єрі — все ж наполіг і переїхав до Кишинева.

Одночасно з педагогічною діяльністю Іван Левицький починає писати. У 1860-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з'явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною.

З 1873 рокуЗокрема, і в 1881 році; див.: . — 1991. — С. 3. працював у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолював гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії.

У 1874 році вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти», «Запорожці».

Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884).

У 1880 році відвідує могилу Т. Г. Шевченка, пише про поета нарис.

У 1884 році виїжджає на лікування в Карпати. Пише оповідання «Чортяча спокуса».

У 1885 році йде у відставку й переїжджає до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж ворогами» (1893).

На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія».

До кінця життя Іван Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці.

Початок революції 1917 року пройшов повз нього. Марія Грінченко писала про нього:"[Він] стояв осторонь від політичного руху, мало розбирався в питаннях програмових; його тиха, лагідна вдача чужа була гострим бойовим гаслам, він створений був для художньої обсервації життя й тихої кабінетної праці".Біографи-сучасники письменника, стверджували, що останні роки Нечуй прожив у скруті. Звичайно, усі, хто як і Нечуй, залежав від державних пенсій, зазнали труднощів з початком Першої світової війни і згодом після розпаду уряду, який їм ті пенсії платив. Проте після 1913 р. Івана Семеновича хвилювало, кому заповісти по смерті своє майно. Нечуй називає скромні суми, але він не бідував, адже багато років клав у банк зароблене красним письменством та іншими проектами, зокрема перекладом Біблії, і на рахунку набігали проценти. Зокрема, кілька тисяч рублів на рахунку він заповів Чернігівському музею за умови, що вони завершать видання його багатотомника. Спеціальна:Джерела книг/9789662449785

За ініціативи Марії Загірньої (Грінченко) українська громада Києва зібрала кошти. Чимало долучився Сергій Єфремов. У другій половині 1917 року черкаське видавництво «Сіяч» перевидало 16 творів Івана Нечуя-Левицького. Це трохи покращило фінансовий стан письменника. Однак гонорар був одноразовим, а не стабільним фінансовими надходженнями.

Приблизно наприкінці 1917 року Нечуй-Левицький упав і зламав ногу. Родина перевезла його до лікарні поблизу Софійського собору. Це сталось якраз перед приходом більшовиків до Києва. Шпиталь мав бути ліквідований, а тому невдовзі Івана Нечуя-Левицького перевели до Дегтярівських богоугодних закладів.

30 березня Центральна Рада постановила призначити Нечую-Левицькому персональну пенсію — за кілька днів до його смерті.

Останні дні провів у Дегтярівській богадільні, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 2 квітня 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі. Панахиду служили у Софійському соборі 4 квітня 1918 року о першій годині дня.

Погляди на розвиток української мови та літератури

Маючи м'яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував твердість і категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. Ще в Кишиневі він написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини». У ній ішлося про те, що російська література потрібна для Росії, а українцям потрібна власна література. Гріх української інтелігенції, на думку Левицького, полягав саме у тому, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.

Він також був категоричним щодо правопису:Писати треба так, як люди говорять!Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йіх» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде «єресь»:Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!Він добре знав живу народну мову. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. Наприклад: вираз «старанно уникав» вважав польським:Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз.Казав не «негативне», а «одкидне», не «позитивне», а «покладне»Іван Нечуй-Левицький лягав спати рівно о десятій gazeta.ua.

Творчість

І. Нечуй-Левицький почав друкуватися в 1866 році («Дві московки»).

У 1869 році видає оповідання «Рибалка Панас Круть», подорожує по Швейцарії.

Автор антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876), повістей «Бурлачка» (1878) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874), «Над Чорним морем» (1891) — про діяльність української інтелігенції.

Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім'я» (1879), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881), «Афонський пройдисвіт» (1890).

Виступав і як драматург: комедія «На кожум'яках», історична драма «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї» (1875) тощо), етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868—1871), «Українські гумористи й штукарі» (1890) та лінгвіст («Сьогочасна часописна мова в Україні» (1907); «Граматика української мови» у 2 ч. (1914) тощо.

Увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, зобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ'яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя.

Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Тараса Шевченка, романи Івана Тургенєва, повісті Миколи Гоголя та статті . Надто ж поезія Шевченка, з якою він познайомився в 1861 році в журналі «Основа» і для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив:Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як «Катерина»… Напишу про діда Хтодося… про нещасних, прибитих долею… Про них! Про них!Це була програма, над якою він працював усе своє життя. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 1860—1870-х роках в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Водночас, тоді інтенсивно розвивався капіталізм, виникали нові суспільно-економічні відносини і суперечності. Реформа 1861 року, формально скасувавши кріпацтво, не полегшила життя селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів. Щоб прогодувати сім'ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках заробітків, скрізь стикаючись зі свавіллям чиновників та промисловців, нової буржуазії, яка, так само як і поміщики, гнітила народ.